Завдяки цій сессії я відкриваю для себе нові грані поезії Сергія Жадана. Не тільки його, насправді, але саме цей поет мене бере за душу і не відпускає найбільше. Співпали, як-то кажуть.
Чесний, анатомічний, відвертий. В його поезію я занурююсь, і потім ще довго «смакую» слова, риму, ритм.
Два вірші стали для мене особливими. З обома познайомилася завдяки сесії, і вони мене неймовірно вразили. До сліз, насправді. Вразили так, що я їх вивчила напам’ять, щоб навчити їм своїх дітей трохи згодом. І мені дуже хотілось намалювати саме по ним ескіз. І це виявилось важче ніж зазвичай, бо образи зпліталися в щось надзвичайно болюче, «різали по серцю», як кажуть...
***
Пам'яті всіх, кого позбавили права,
пам'яті всіх, кого викреслили зі списків,
пам'яті всіх, кого випалила серпнева заграва,
кому за жодних режимів не ставитимуть обелісків,
пам'яті тих, кого викинули за кордони,
пам'яті тих, хто говорив із зашитими вустами,
пам'яті тих, хто залишився на лінії оборони
пливуть небеса цього ранку,
пливуть над містами.
Пливуть над околицями, пливуть над урядовим кварталом,
пливуть над парламентом,
пливуть над університетом.
Відбивається сонце в ріці червоним коралом.
Останні дні літа.
Пахне димом і медом.
Пахне випаленим пшеничним полем.
Виживи в цьому вогні, юний підранку.
Географією твоєю і видноколом
небо пливе над країною, де щоранку
пам'яті тих, хто пішов, розряджаються телефони,
пам'яті тих, хто зник, працюють судноремонтні заводи,
пам'яті тих, кого немає, переганяють вагони,
і жінки, говорячи про дітей, видихають тепло свободи.
Пам'яті тих, хто впав, пливуть вантажні пороми,
пам'яті тих, кого не назвали, починаються зливи,
працюють невидимі
меліоратори та агрономи,
працюють удень і вночі, тому що важливо,
аби влітку не пересихали ріки,
аби в грудні не завмирали пекарні,
аби в містах можна було купити молоко і ліки,
аби не зупиняли роботу вокзали й друкарні,
щоби всім на радість була їхня праця,
щоби всім ставало уважності й сили,
щоби пам'яті тих, хто боїться, хтось підіймався.
щоби пам'яті тих, хто мовчить, щось говорили.
***
Це перший вірш. Другий взагалі настільки особистий, що мені муляло неймовірно малювати ескіз саме по ньому, але не могла зрозуміти «фізичний вигляд поезії». І от коли перший і другий вірші в моїй свідомості «зійшлися», я зрозуміла, як виглядає моє бачення ескізу на 24 сесію клубу!
Ось цей вірш:
Чорна, ламана, зла зимова
тиша, як смерть, стоїть за дверима.
З цієї зими – залишиться мова –
та, якою ти говорила.
Їй ще приписуватимуть усі біди.
Її ще розтягуватимуть на цитати.
Я буду просто її любити,
буду просто її пам’ятати.
Пам’ятати небо з його висотою,
пам’ятати міста, сполохані криком.
Історія буде зрозумілою і простою,
якщо ти її сам наповнював сміхом.
Пам’ятати сніг у тебе на віях,
пам’ятати сонце – різке, мов опік.
Діти, що народяться по таких сніговіях,
будуть пізнавати цю землю на дотик.
Будуть пізнавати на смак її воду,
будуть пізнавати колір її пшениці,
любитимуть її навіть за посухи та негоду,
любитимуть її навіть за госпіталі та в’язниці.
Пам’ятати холод, що в’їдався під нігті,
пам’ятати жар, що сушив гортані,
пам’ятати рухи твої опівнічні –
легкі, недовірливі, останні.
Діти, що народяться під такими зірками
і яких називатимуть іменами загиблих,
говорячи зі злодіями та ворогами,
вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.
Так, ніби до них не було смерті,
так, ніби за ними немає люті.
Будуть упевнені та уперті,
будуть пам’ятати всі речі забуті.
Пробиватимуть шлях у нічних завіях,
долатимуть перешкоди й завади.
Тобі це вдасться, спробуй, навчи їх
любити, вірити і пам’ятати.
Пам’ятати все, що несли з собою,
чорну траву під ламкими снігами,
небо над випаленою головою,
землю під втомленими ногами.
Для мене це настільки «за живе», що я не втримую сліз читаючи рядки: «Діти, що народяться по таких сніговіях,
будуть пізнавати цю землю на дотик.
Будуть пізнавати на смак її воду,
будуть пізнавати колір її пшениці,
любитимуть її навіть за посухи та негоду…» та «Діти, що народяться під такими зірками
і яких називатимуть іменами загиблих,
говорячи зі злодіями та ворогами,
вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.
Так, ніби до них не було смерті,
так, ніби за ними немає люті.
Будуть упевнені та уперті,
будуть пам’ятати всі речі забуті.
Пробиватимуть шлях у нічних завіях,
долатимуть перешкоди й завади.
Тобі це вдасться, спробуй, навчи їх
любити, вірити і пам’ятати.».
Моя донечка, моє серце, народилася в березні 2023 року. Моя душа. Смілива, сильна дівчинка, яка обрала цей страшний час, щоб з’явитися на світ (а я вірю, що наши діти самі нас обирають))) Наші діти -діти війни - такі сильні, сміливі, мудрі. Вони будуть кращі за нас. І я зроблю все, щоб вони пам’ятали завдяки кому вони живуть у вільній незалежній державі. Завдяки кому їх дитинство навіть під час війни було відносно тихе і спокійне.
Це овальний медальон, на одній половині якого виступає анатомічне серце - символ життя, пам’яті і любові - , уквітчане маками - символом пам’яті, але разом з цим і життя, і весни після лютої зими…після довгого і страшного лютого. В середині медальона я би хотіла бачити напис «Пам’ятай». Пам’ятай, завдяки кому живеш, завдяки кому сміються твої діти. Пам’ятай тих, хто впав. Хай твоє серце б’ється ще багато-багато років, але завжди пам’ятай. І хай твої діти пам’ятають!
Медальон бачу невеличким, випуклим. Маки теж об'ємні, так як листочки. В оксидуванні. Серцевина маків - кубічні циркони 1-2мм
