Конкурс мене дещо дезорієнтував та примусив задуматись. Бо як вибрати серед безлічі вуличок, парків, будинків та дерев, як показати вже загублене, чи пояснити, що місце оживає лише завдяки емоціям, думкам чи тим хто поруч. Жодна з локацій на карті сама по собі не має для мене якоїсь особливої сили. Тому спробувала сформулювати своє бачення поняття "місця сили" та втілити нематеріальне місце за допомогою фотографії. 

     У кожного своє є місце сили. Воно за рогом, за сотні кілометрів, у хвилях моря, чи в снігах вершин, шукають його люди, щоби відновитись, енергії живильної напитись. Десь загубилося, мабуть у тому лісі, де досі ходять дикі звірі, в глибинах океану, куди ще пластик не доплив, десь між зірок-планет в просторах космосу живе, а може в пам'яті засіло, де всі близькі усміхнені, живі й здорові. Воно в тій гойдалці іржавій, в старій бруківці і порепаних дахах, в весняних квітах, мережеві сніжинок, промінцях сонця, грозових дощах, в деревах, що сягають неба, в найменшій бджілці і найбільшому киті, в дитинстві та в онуках, в очах коханих та у давніх друзях.
     Те місце зберіглось в світлинах на фотокартках, у шрамах на колінках, в листах, в піснях, що сльози на очах...у шелесті вінілу, старого светрику теплі, у запахах, знайомих кроках, у світлі смутку та піднесенні надії. Десь разом із бабусиним садком воно заснуло, під мурами новобудов, десь шумом від моторів перекрилось, ворожою рукою десь накрилось чи просто з часом розвалилось. Усі шукають місце сили, часом у відчаї руйнуюче чуже, загублені, самотні, в думках похмурих плутаючи шлях.

     Проте це місце завжди з нами, у серці, у душі, у пам'яті...воно і є самими нами. У найтемніші ночі, де б ми не були і з ким, із першої і до останньої секунди дає нам силу далі йти. Якщо ж у тому місці ми оселимо найбільшу силу - любов до себе, інших, до нескінченності вражаючого світу, то вже й боятися нема чого. Запалюючи вогники добра навколо, ми місце сили наше знайдемо завжди.
 

     На фотоколажі 5 фото біля 20-го квітня 5-и різних років та одна з важливих частинок мого "місця сили" - перше побачення з коханим. На центральній цьогорічній світлині київський ботанічний сад ім. Фоміна, в котрому вже на повну силу квітнуть магнолії, і в котрому я люблю змалечку гуляти в будь-яку пору року, відчуваючи затишок природи посеред метушні міста. Ми сховалися від натовпу "магнолієвих папараці" на пагорбі, куди схоже мало хто знає стежку, і під охороною поглядів дракона, задокументували спогади про цей святковий день. Ну і звісно не забули виділити кадр на конкурс, тим більше візитка Орінго так чудово вписалася у весняний пейзаж