«Коли Мері Леннокс відправили в Місселтвейт Менор до дядечка, всі казали, що вона дуже негарна. І це була щира правда. Уявіть собі маленьке худеньке личко, маленьку худу фігурку, світле негусте волоссячко і вічно набурмосений вигляд. Волосся було жовте, і обличчя було жовте, бо Мері народилась в Індії й постійно хворіла…»

Пробігши очима ці перші рядки товстенької книжки, що роздали нам колись у школі на позакласному читанні, я була причарована. Перед очима сплила таємнича Індія, скарби, слони і пригоди… А те, що головна героїня не дуже гарна, не страшно – врешті-решт, казкові принцеси швидко набридають.

Та далі події в книзі прийняли несподіваний оборот: маленьку Мері відправили з багатого індійського маєтку до далекого дядькового будинку в Англії. Власник живе відлюдником, навколо – саме вересове пустище, страшне й безлюдне, неначе велетенський чорний океан, в будинку – анфілади пустих зачинених кімнат, а по ночах звідкись долітає дитячий плач… Йой, здається, Мері тут ніхто не чекав – а втім, їй байдуже, адже вона не якась там плакса, а "Мері-панянка, вредна поганка" 

Авторка «Таємного саду», Френсіс Бернет, вважається класиком англійської дитячої літератури. Їй з родиною довелося пережити непрості часи: після смерті заможного батька мати Френсіс лишилася з п’ятьма дітьми. Усі вони багато працювали; щоб мати можливість надсилати свої перші рукописи у журнали, Френсіс не гребувала ніякою роботою.

Навіть не віриться, що після такої життєвої школи вона могла створювати такі світлі й життєствердні історії – але і «Маленька принцеса» і «Маленький лорд Фонтлерой», й інші її романи причаровують. А в «Таємному саді» авторка наважилася на досить несподіваний для своїх часів експеримент: в центрі уваги опинилася не слухняна й весела, а недобра, вперта і вередлива дитина.

Читаючи «Таємний сад» з сучасною оптикою, мимоволі вжахаєшся – Мері ж ніхто ніколи не любив. В родині вона була зайва: «Батько її служив у британському колоніальному уряді, завжди був заклопотаний і так само постійно хворів, а мати була красуня несказанна, вона переймалась тільки тим, щоб ходити на вечірки й весело розважатися з безтурботними людьми»; дядько, що прийняв її після смерті батьків, теж опікується племінницею суто номінально. Втім, згадаємо, що книга написана ще у 1910-х роках, коли, як ми пам’ятаємо, про права дітей ніхто ще не чув, дитина повинна була насамперед бути тихою і слухняною, а долі сиріт часто складалися жахливо (пригадаємо «Невигадану історія маленького обірванця» Джеймса Грінвуда). Тож Мері, що має де спати і що їсти, вже щаслива. З іншого боку – їй дуже потрібно диво. И диво приходить, точніше, розквітає…

Потроху, поволі, як прокидається сад навесні, вередлива Мері змінюється під впливом небайдужих до її долі служниці й садовника. Починає цікавитися оточуючим світом, дослухуватися до співу птахів, помічати інших людей і… знаходить сад, який можна плекати. У саду, ясна річ, є таємниче минуле – і читачі відкриють його разом з Мері.

«Таємний сад» – дуже добра і трохи наївна історія з тих часів, коли люди свято вірили в можливість свіжого повітря зцілити тіло, а краси – відродити душу. Та можливо, трохи тієї простоти не завадить і нам?

«Відколи стоїть Божий світ, люди століття за століттям здійснюють все нові і нові відкриття. Так дивні і непояснимі досі речі стають простими і зрозумілими і входять у повсякденне життя. Потім усі навіть дивуються: таке просте, а щойно тепер спало на гадку, як це пояснити! У XIX столітті так було, наприклад, з електрикою. А зараз люди навіть не уявляють собі життя без неї.

Не менш важливе відкриття — що наші думки мають силу устократ потужнішу від електричної. Тому цю силу треба правильно використовувати, аби не завдала шкоди. Бо коли ми плекаємо у собі добрі думки — вони допомагають нам і світові довкола нас ставати кращими».

Співає малинівка, маленька дівчинка обережно прочиняє хвіртку саду назустріч гіллястому мереживу троянд, лунає щасливий дитячий сміх. Пропонуємо і вам на деякий час відволіктися від турбот й насолодитися дивовижним виданням «Таємного саду» у поєднанні з не менш дивовижними прикрасами, що так йому пасують 

Ольга Орінго