Львів розчиняє свої двері для мандрівників з різними путівними маршрутами. Тут можна провести чудовий гастро-тур або скласти мапу улюблених кав’ярень. Поринути в дружню атмосферу центральних вуличок або загубитись у затишних двориках передмістя. Відкрити для себе безліч експозицій та відчути себе ніби в музеї, просто вийшовши на вулицю.
Музеїв у Львові дійсно чимало і на будь-який смак. Хоча, як це часто відбувається в популярних туристичних містах, поруч з вельми популярними, інколи необґрунтовано, закладами є справжні перлини, які доведеться відшукати самим. Саме так під час тогорічної родинної поїздки до Львова у нашу вельми стандартну екскурсійну програму потрапив і Музей "Тюрма на Лонцького". Без перебільшень, візит до нього залишив найглибші враження. На тижні тиші хочу розповісти про одну з багатьох експозицій цього музею, яка викликає захоплення силою духу українських політв’язнів.
За довгу історію (будівля тоді ще австро-угорської жандармерії була споруджена у 1890 році), в цих стінах ніколи не проводились бали чи концерти, тут не навчались наукам і конструювали механізми. Будова одразу була спроєктована для ув’язнення і від початку радянської окупації з кожним роком все більше й більше людей опинялись за її ґратами. Ніби намагаючись перевиконати амбітні «п’ятирічки» тюрма на Лонцького перемелювала у своїх жорнах тисячі людських доль. Для цього в камерах розміщали стільки ув’язнених, що люди спали покотом на підлозі, а перевернутись на інший бік уві сні можливо було тільки разом с сусідами.
Умови утримання політв’язнів були нелюдськими, як і ставлення слідчих НКВС. Провести в цих стінах довгі роки, не втративши здоров’я і людської гідності, — це дійсно подвиг, про ціну якого знають тільки самі в’язні та їхні рідні. Зневіра в ув’язненні означала шлях до смерті, людина без надії була приречена на загибель. Про те, як трималися віри ці героїчні люди, розповідає одна з експозицій музею — «Колір молитви. Виставка вишивок радянських політкаторжанок». В невеличкій камері (всі зали тут облаштовані саме в колишніх камерах) під склом зберігаються десятки вишитих серветок, хусток, рушників. Є навіть вишиванки. В нашій реальності це захопливе хобі, що дозволяє відмежуватись від буденних справ, а для ув’язнених жінок тюрми на Лонцького та чисельних таборів по всій території СРСР це був чи не єдиний спосіб виплеснути свої переживання.
Та будь-яке заняття в стінах тюрем й таборів для «політичних» суворо каралось. Адже творчість була одним з елементів спротиву, це був спосіб підтримати свій світогляд, свою ідентичність і систему цінностей. Заборонено було навіть писати й малювати: в хід йшли всі засоби або зламати волю «найстрашніших» злодіїв — ворогів народу. Тому гаптували потайки, використовуючи нитки з власного одягу. А голками слугували риб'ячі кістки з оселедця, якого в тюремному меню було чимало. Перебуваючи під постійним наглядом вартових, жінки частково затуляли собою поле зору дверного вічка, щоб посестра могла в цей час вишивати.
Вишиті ікони та інші релігійні сюжети заміняли собою канонічні. До них так само молилися, чим підтримували себе морально й утримували віру в серці. Невеличкі серветки з квітами й ініціалами часто були посланням рідним на волю або подарунками посестрам і побратимам по нещастю. Такий подарунок був знаком довіри, спорідненості та спільної долі, причетності до кола українців-політв’язнів. Головне у цій вишивці – не орнаменти, не техніки чи кольори, а символ причетності до свого середовища.
Тюрма на Лонцького у Львові — це абсолютно не інстаграмне місце, туди не приходять, щоб згаяти час чи поставити умовну галочку в запланованому маршруті. Музей не знаходиться в топі місць для відвідування на Lviv travel і до нього не набирають екскурсійні групи гіди, що полюють на розслаблених туристів на центральній площі.
При тому, що відвідування музею та екскурсія у супроводженні його працівника абсолютно безплатні, потрапити за ці стіни сьогодні, мабуть складніше, ніж кілька десятиліть тому. Так, з одного боку хочеться, аби інформація про музеї, що висвітлюють трагічну історію України, більше висвітлювалась. А з іншого, поки сюди не прийшли спонсори з яскравою рекламою та крамницями сувенірів, поки зали не чують гомону нудьгуючих випадкових туристів, зберігається атмосфера закладу. Так, вона гнітюча, зранююча, болюча, але вкрай потрібна, щоб кожен відвідувач міг відчути хоча б мільйонну частку того, що відбувалось тут.
Наталія Орінго
