У продовження пісенної теми. Надзвичайно полюбляю отакі затишні концерти із живою музикою. Пропоную насолодитися чудовим концертом гурту WSZYSTKO.

https://www.youtube.com/live/Yj7scaOsrbg?si=7MfT_vTgTjZAmK_S

Фантастика! Дякую за такий цікавий музичний проект, буря емоцій і спогадів, джерельна вода...

Мені хотілося створити ескіз прикраси, присвячений словам Лесі Українки з "Лісової пісні" - "«Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!», але ідеї приходили все не ті. Аж сьогодні ніби все склалось і перероблювати вже не тягне. 
Отже, ескіз комплекту присвячений Лесі Українці і її поезії на тему кохання.
Відомо, що Леся дуже кохала чоловіка на ім"я Сергій Мержинський, але він сприймав її як друга, освідчення її не прийняв, спілкування їхнє було недовгим - познайомились у 1897 році, а вже в березні 1901 року Мержинський помер, та ще й просив Українку потурбуватись про жінку, яку кохав. Він помер у Лесі на руках. Але його роль у творчості Лесі дуже велика - саме він став символом чоловіка, що знехтував почуттями жінки, у творах Українки про кохання - поемі "Одержима", драмі "Лісова пісня", у віршах. Але цікаво, що Леся Українка ніби сама напророчила собі нещасливе кохання, задовго до знайомства з Мержинським у 1885 році написавши поему "Русалка"  - там звучить та сама тема нерозділеного кохання (Лесі на момент написання твору було 14 років). В "Русалці" зраджена козаком дівчина після смерті стає русалкою і ,зустрівши коханого одного разу на полі, сприяє його смерті. В "Одержимій" Мержинський - Месія, Українка - Міріам, і героїня ніяк не винна у смерті Месії і хоче загинути, аби він жив. В "Лісовій пісня" зустрічаються і сюжети, і образи - Міріам уже має образ Мавки і по ходу дії зустрічається з Русалкою. Так, це ніби-то інша Русалка, але речі її ті самі - якщо не любить, хай помре:
"Р у с а л к а
0, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
М а в к а
Русалко! ти ніколи не кохала...
Р у с а л к а
Я не кохала— НІ, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!.."

Але Мавка іншої думки - вона не хоче ні смерті, ні страждань коханого:
Л і с о в и к
Невже пустив
тебе назад "Той, що в скалі сидить"-
М а в к а
Ти визволив мене своїм злочином.
Л і с о в и к
Ту помсту ти злочином називаєш,
ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму-
Хіба ж то не по правді, що дізнав він
самотнього несвітського одчаю,
блукаючи в подобі вовчій лісом-
Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє,
хай прагне крові людської, — не вгасить
своєї муки злої!
М а в к а
Не радій,
бо я його порятувала. В серці
знайшла я теє слово чарівне,
що й озвірілих в люди повертає.

Але, певно, в глибині душі автор не вважала, що той, хто зрадив чи не відповів на сильні почуття, має право на життя, тому Лукаш в "Лісовій пісні" помирає, як і головні чоловічі персонажі в "Русалці" і "Одержимій". 
Таким чином, я вважаю, що образ Мавки Леся Українка писала з себе, а слова про "те, що не вмирає" - це про ті почуття. що давали сили їй самій - любов і надія (надія на краще у будь-яких важких обставинах).

Фрагмент з "Одержимої", цей твір дійсно дуже вражає силою почуттів автора:

Чого ж се я слідом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завів на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще,
ніж в іншім місці. Я загину тут,
я вигострила погляд у пустині,
мов соколиний зір, — все виглядала,
чи він хоч не подивиться на мене?
Не подивився і не обернувся...
Занадто вже буйна була надія!
Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!

Отже, комплект з сережок і кільця "Мавка":

 
Прорізний, з оксидуванням. Зображує вербу, в яку перетворилась Мавка, внутрішній вогонь всередині дерева. Дерево ріфлене. Внизу камінь червоного, помаранчевого чи жовтого кольору – корінь внутрішньої сили-вогню, поряд з деревом на вигнутих лапках камінчики в формі серця червоного, рожевого, а взагалі будь-якого кольору (кохання буває різним, значить, і колір може бути різним). Над деревом підвіска - листочок верби. Довжина сережки з швензою (швенза з англійським замком) – см 6. Можна комбінувати – дерево з оксидуванням, а рамка біла, або зробити все в оксидуванні. Кільце – щиток бажано не більше 3 см висотою, все інше аналогічно сережкам. На швензах і ободку кільця - чорні виїмки-смужки.
 

     У пошуках "високої ноти" натрапила на оперу "Стус: Перехожий", поставлену Центром сучасного мистецтва "Дах" за віршами Василя Стуса.

https://youtu.be/fADlSW9Y2zc?si=n51AfBd1h13EWtKj

     Ніколи не чула нічого більш пронизливого.
Просто внутрішній плач.

* * *
Між світом і душею виріс мур.
Тож грайся в хованки, аби не розпізнали
Тебе крізь товщу спогадів змертвілих,
думок отерплих і крижин чуття.
В обмерзлу душу зашпори зайшли
і нехіть прикорочує бажання
шукати шпари, вічно потерпаючи,
що світ тебе помітить і уб'є
смертельною своєю ваготою.
Там вітер видуває душі з тіл,
ламає дерева і хилить трави,
і творить многолику порожнечу,
що розквітом знесилена украй.
Така потома всюди! Скільки доль
загублено! А скільки бережуть,
аби покласти в узголів'я смертне
про чорний день. Така потома всюди!
Між світом і душею виріс мур.

     А потім відкрила "Антологію української поезії ХХ ст." і прочитала присвяту Стусу Івана Малковича.
"Поет високого страждання, який умів прозирнути аж поза смерть. Своїм безкомпромісним життям, високою поезією і офірною смертю він відкупив честь і славу нашої післявоєнної літератури..."

     В історії людства вже була людина, яка зійшла на Голгофу, несучи на собі важкий хрест.

     Намалювався ескіз "Сонячна квітка В. Стуса". Я надихалась ескізами вогняних квіток Алли Горської, якій Василь Стус присвятив такі рядки:
"Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України..."

https://photo.oringo.com.ua/image/WLxA

     У центрі кабошон, огорнутий кульками-тичинками. Від нього розходяться пелюстки-промені. Діагональні наскрізні, а горизонтальні та вертикальні утворюють хрест. На них зображені струмені води, трави, що хиляться од вітру, казкові замки, населені чарівними  істотами. Найдовша пелюстка - це зоряний шлях, яким подалі від цього світу пішов Василь Стус.

http://photo.oringo.com.ua/static/2023/08/29/608e4f2c4a820cd827437dca0a5...

* * *
Гойдається вечора зламана віть,
мов костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні. А дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть,
туга, ніби слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита!
Осмутами вмита твоя ненасить.
Поорана чорна дорога кипить —
Нема ні знаку од прадавнього шляху!
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
непевности. Господи, дай мені жить.
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколисана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
І стежку твою обдало кушпелою...
...Роздайся, роздайся в двобої з добою!
Прислухайся тільки, чи Всесвіт не спить.
Усесвіт не спить. Він вовтузиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів... Луняться кроки.
Це, Господи, сяєво! Це торжество
надій, проминань і наближень і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне...
Гойдається павіть. І сонце не гасне.
І грає в пожежах мосяжних сосна.
І сонце твоє простопадне кипить!
І як мені, Господи, як мені жить?!
Клясти і любити, клясти і любити,
канчук цілувати і плетену пліть.
Це довге кружляння над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід-
отой, що принишк попід товщею неб - 
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню. Ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб!).
Поорана чорна дорога кипить —
нема ні знаку од прадавнього шляху...
...Сподоб мене, Отче, високого краху.
...Вельможно хитається зламана віть.