Коли починалася моя велика блискавична подорож, я навіть гадки не мала, як усе пройде, що побачу і чи буду задоволена, бо головна мета цієї подорожі — поздоровити одного чудового хлопця і нарешті просто зустрітися з другим.

Все, що від себе очікувала — розгребти справи, зібрати речі та подарунки, не спізнитися на потяг. Я з цим впоралася і пізнім вечором п’ятниці рушила з платформи харківського вокзалу. Поїхала від усього звичного і постійного в темряву невідомого. У заплічній торбі були звичайні гаджети та різні корисні дрібниці для подорожуючих, а в потаємній кишені у складну подорож разом зі мною вирушив чарівний, самий перший примірник «Путівник шукача пригод» (мій товариш — справа, оксидований і зі скромним опалом). 

Місія цієї книжки під час подорожі була дуже проста — вона повинна нагадувати мені про три важливі речі (куди і для чого я їду, коли треба повернутись у нору і що нарешті є можливість прочитати «Володаря перстнів» українською), а також збирати у свою срібну душу якомога більше вражень і спостережень.

На відрізку шляху від Харкова до Києва нам дістався старий і буркотливий вагон, який щиро ненавидів свою долю і усіх тих нескромних тимчасових мешканців СВ, які чомусь сподівалися на комфорт… Трясло нас так, що путівничок ледве втримався у кишені, а я намагалася придрімнути, упираючись однією ногою у підлогу, а рукою тримаючись за столик. Пощастило тільки, що нечемний провідник з диханням, сповненим невірних виборів напоїв, забув принести нам гарячого чаю, бо зварилися б на самому початку подорожі. 

Але потім був спокійний та прохолодний суботній ранок, ми без жалю випали з вагону і гостинний VIP-зал №2 мого улюбленого київського вокзалу за 270 грн ніжно обійняв нас шкіряними диванами, замилував рослинами, височенною стелею, мармуровою чистою підлогою та буржуйкою з дровами.

Путівничок сам вискочив з кишені та радісно позував зверху торби. Я пила смачну каву з цілком прийнятним круасаном, читала про те, як Фродо Торбінс зустрівся з «бурлакою» Арагорном і почекати ще п’ять годин на поїзд до Відня мені видавалося суцільним задоволенням.

А потім я вирішила пройтись до вбиральні (до речі, на відміну від залу, VIP-вбиральні на вокзалі немає, тож готуйте 10 грн та нерви на зустріч з минулим). Не встигла я повернутися до залу на м’якенькі подушки дивану, як почалося щось неймовірне: з усіх гучномовців почалося про повітряну тривогу і про те, що треба покинути приміщення вокзалу. Телеграм-канали люб’язно підказали, що з бульбостану злетіло зле корито, а отже тривога триватиме мінімум півтори - дві години, поки пальне не скінчиться.

Я дуже буркотіла, але забрала речі та й пішла туди, куди послали — до підземного переходу. Щось мені тихенько підказувало, що смугастість подорожі не випадковий збіг обставин, а нормальна така канва для вишивання справжньої пригоди.

Перехід виявився справжньою аеродинамічною трубою з не дуже приязною і вкрай строкатою юрбою, яка уважно сканувала речі на предмет "погано лежить", і вже за десять хвилин ми з путівничком зрозуміли: або замерзнемо, або без торбин залишимось, або усе разом. Довелось просто рухатися вперед і ноги принесли на свіже повітря, до стоянки таксистів. Їхати не було куди, усі знайомі займалися своїми суботніми справами і не мали й гадки, що ми тут замерзаємо у євро-одязі під величною вокзальною брамою.

Задощило... Та не встигла я по справжньому засмутитися, як до мене звернувся приємний сивочолий пан з чарівним ключем від тепла в руках. Він спитав, куди мені треба, на що я несподівано для себе відповіла: «хочу мінімум півтори години дивитися на гарний і цікавий Київ у теплій автівці». Моє бажання було виконане. Нам з путівником дуже пощастило — Олександр виявився людиною, яка закохана в рідне місто і імпровізована екскурсія була насправді цікавою, а Ауді була аж ніяк не гірша за шкіряний диван. В мене тепер безліч думок та фотографій, тому немає жодного сумніву — після війни буде щось новеньке про березневий Київ. І тільки-но ми повернулися з екскурсії до вокзалу, вимкнули тривогу. Досиділа у VIP-залі до потрібного часу (ще раз сплачувати не довелось), а потім вирушила у Відень.

Смугастість продовжувала свою гру: з першого погляду на майбутній потяг одразу побачила, як два вузьких вагончики відрізнялися від інших. Мій вагон виявився останнім. Пам’ятаєте, як у давньому мультику П’ятачок нісся за Вінні-Пухом? Так от, ми були нібито повітряні кульки у П’ятачка — летіли підстрибуючи, тримаючись за ниточку.

Ох, не знаю я, хто проектував на Крюківському заводі ці причіпні вагони для міжнародних перевозок, але на людей в нього точно був якийсь зуб. Крихітне купе, де три полиці розміщені з одного боку, розкладна драбина, вішаки та прикрита фанеркою раковина (!!) — з іншого, і такі умови співіснування на цілу добу. Якщо розкласти горизонтально середню полицю, то відстань від носу до неї — 25 см, а сидіти можна лише на самому краєчку. Мені пощастило купити квиток на нижню полицю (рівно за двадцять днів до подорожі зробити це можна в міжнародній касі, онлайн квитки не продаються, і вартість квитка приблизно 3500 грн), тому я була володаркою сидячого клубу і головною відповідальною за сходи для верхніх поверхів. 

Не зважаючи на умови, дуже пощастило з приязними дівчатами-сусідками і двома хлопцями-провідниками. Доїхали чудово, з жартами, з безкоштовною мінералкою та кавою «Ідеаліст» за 20 грн, і навіть чопівська нічна зупинка з неприязною тітонькою з таможні та вкрай довгим перекручуванням коліс не зіпсували настрій, бо потім ще були вродливі угорські прикордонники, які сміялися, розважали розбуджених дітей, питали «калашніков, сігаркі» та ставили нам штампики у паспорти. Путівничок вирішив, що штампик йому не потрібен і нарешті (після довгого милування акварельними європейськими краєвидами та літаками у небі) Антон у Відні вдень зняв нас з поїзду. 

Я навіть дозволила «Путівнику шукача пригод» позувати на тлі незрівнянних весняних австрійських тюльпанів! 

Я так докладно описую саме подорож, бо до цього в мене були якісь ілюзії про нові порядки на залізниці, СВ та міжнародні перевезення. Нові знання не засмучують та ніяк не заважають планувати нову подорож, але до деяких моментів тепер можна підготуватися краще. На жаль, до європейських вокзалів та поїздів нам поки що треба попрацювати, а до громадського транспорту Братислави взагалі пахати й пахати (бо тут дуже пасемо задніх), але вірю, що зможемо побороти безгосподарність.

Вокзал у Відні можна досліджувати цілий день! Це крутезний хаб, де усе зроблено так, щоб людям було комфортно користуватися усіма видами транспорту, щоб усе можна було легко знайти на будь-якій мові, та щоб Відень зачаровував з першої хвилини. 

З Відню до Братислави ми доїхали гарною та зручною електричкою за годину і тільки завершення безмежних полів з вітряками підказало, що ми змінили країну. 

Перше враження від вокзалу Братислави було не найкраще: якийсь маленький, дуже тхне їжею і вокзальними харківськими переходами, а також немає жодного слова англійською. Та варто було вийти з дверей на привокзальну площу, як миттєво приязне сонячне місто замерехтіло червоними автобусами, затеревеніло різними мовами і зачарувало ароматами квітучої весни.

Нова смуга сподобалась і ми поторохтіли коліщатами сумки до обіду і квартири. Ще момент про квартиру: чомусь у Братиславі опис житла на Booking.com треба читати між строчок. Якщо там написано світла квартира — то це без штор (навіть у ванній, тому відбувається потоп, який ліквідувала за допомогою кофти, бо тряпок чи зайвих рушників немає теж), якщо є засоби гігієни — то це один шматочок засохлого мильця з готелю, якщо дві кімнати на двох — це застелити одну кровать і не лишити вільну постільну білизну, а як напишуть про гіпоалергенність — то взагалі капець, по вонючці у кожній кімнаті. І тільки про краєвиди усе чітко — у кожному вікні було чим помилуватись.  

Братислава насправді виявилась містом зручним, безпечним, казковим, добрим, чарівним, а ще я назавжди відчуваю глибоку вдячність за ставлення людей та влади до наших вимушених переселенців. Те, як влаштували побут та освіту Феді, як ставляться більшість словаків до українців, мене розчулило. 

Путівник теж замилувався магнолією у дворі родини, яка надала прихисток Феді та усій родині. Там поруч Дунай і багато місця для вело-прогулянок, тому весь час нам було чим займатись… 

Біля того ж Дунаю я й простигла, бо сидіти на лавочці над водою після темпераментної ходи — не дуже вдале рішення для березня, тому зворотна подорож ускладнилася диким кашлем і досі я ще не в формі, на жаль. Але це теж корисний досвід — як не хворіти або як лікуватися в іншій країні. 

Більше про Братиславу, а також про святкування Федіного дня народження обов’язково розповім, а поки що треба завершити саму подорож: у п’ятницю мене автівкою відвезли до Відня, де ми трохи поплакали на вокзалі, а потім я сіла у такий же останній вагон… 

Не було кави «Ідеаліст», задуха була ще більша, і поїзд ніби повз, а не летів...

Чотири ночі у дорозі, чотири тисячі кілометрів і всього п’ять днів поруч з рідними — вкрай замало, щоб не сумувати. Але без довгої подорожі ці п’ять днів не відбулись би взагалі,  тому я ціную кожну крихітку свого свіжого досвіду, кожну мить посмішки онука, кожне слово сина не через екран, кожне враження, яке наразі ховається під срібною обкладинкою мого путівничка і чекає слушного часу, щоб перетворитися на щось нове. 

Поїзд Київ - Харків був повною протилежністю, як і повинно бути по дорозі додому. Дуже мила провідниця навіть знайшла мені чай з чабрецем, вагончик м’яко погойдувався, і поїзд навіть не дуже запізнився, хоча по дорозі в нас відібрали одну годину від зимового часу.  

І ось вже ранковий Харків, і татко на пероні бере мою важку торбу, і життя раптом здається набагато кращим, ніж воно є насправді. 

А на пам’ять від правильного СВ нехай залишиться миттєва зустріч Толкіна та Екзюпері. Дуже орінговський збіг, як на мене… 

Далі буде… 

З любов’ю, Олена Маслова