Можливо, ви ніколи не чули його імені. Це не дивно, адже він не письменник і не артист, а всього лише перекладач. Рідко коли ми звертаємо увагу на їхні імена, вказані дрібним шрифтом у вихідних даних. Отже — Микола Лукаш, прошу вітати.
Микола Лукаш народився у Кролевці на Сіверщині у 1919-му році. До революції більшу частину населення Кролевця складали юдеї, та й після неї їх в містечку залишилося чимало. Тож ідиш Миколка засвоїв ще в дитинстві. А от коли хлопець якось утік з циганами на кілька днів, а по поверненню виявив знання мови рóмані — оце вже було цікаво. У семирічці він вивчив англійську, німецьку та французьку, але вступив не на філологію, а на історичний факультет Київського університету. Якось він завітав до дівчини, а двері відкрила її бабуся-єврейка. «Мало нам твого батька, так тут ще цей гой!» — повідомила вона онучці, упевнена, що хлопець ніц не второпає. Але ображений Микола дав їй відповідь на ідиш, а тоді ще додав кілька слів староєврейською — та й пішов геть.
Факультет іноземних мов з Миколою Лукашем стався вже після Другої світової, коли він, двічі поранений, залишився в Харкові, де закінчував службу. Харківський педагогічний університет у його особі набув не лише справного студента, а й викладача. Війна далася взнаки не лише здоров’ю: адаптацію «Фауста», яка тривала не один місяць, було втрачено. Тож Лукаш заходився відновлювати текст і врешті-решт видав 500 сторінок Гете та більш як 600 сторінок Бокаччо. Та й подальші адаптації світової класики українською мовою не забарилися. До речі, саме в Харкові він за три місяці вивчив угорську. Попросили виступити потрійним перекладачем для мадярського солдата, що відмовився свідчити будь-якою мовою, крім рідної, під час процесу над німецькими полоненими. Лукаш спитав, чи не може той полонений просидіти ще три місяці? «Чого ж не може, може», — дістав відповідь від влади. То він і взявся до роботи…
Не знаю, чи здивую вас, але багато перекладачів — і в той час, і зараз — працювали не з оригіналами, а з російськими проміжними перекладами. Микола Лукаш, що знав 20 мов, був одним з небагатьох, хто міг перекладати з оригіналу, і до цієї роботи ставився не як до ремесла, а як до мистецтва. Завдяки цьому, до речі, знімав купюри радянської цензури для українських адаптацій. Чому це саме адаптації, а не переклади? Зараз поясню. Пам’ятаєте, який соковитий український переклад «Гаррі Поттера»? Гегрід там балакає як ваш вуйко з Мукачева, а Мелфой підпускає великоруський язик. А ще чудовезні знахідки на кшталт «старого Порошенка», який живе у закинутій квартирі на Гріммо — не того, що Петро, а того, що від слова «порох», тобто пил. Так от, можна сказати, що цей шлях торував Лукаш: у його «Доні Кіхоті» є і кептарики, і полонини, і проста нелітературна мова. «Декамерон» же він переклав староукраїнською мовою XVII-XIX століть. Там зустрінете такі перлинки як «квачомаз», «ткач-ниткоплут», «відправити сорок парастасів». Гарсіа Лорку він переклав лемківськими та бойківськими говірками, адже і сам Лорка писав не літературною іспанською, а ромсько-андалузським діалектом.
Неможливо не згадати, що Микола Лукаш — один з яскравих шістдесятників. Здавалося б, перекладачі почували себе набагато вільніше за письменників, адже власних думок у книжках не висловлювали. Та якось на питання Анатолія Дімарова, чого це він узимку не носить теплої куртки, Лукаш відповів: «Якось же треба привикати до сибірських морозів». КДБ слідкувало за ним незгірш інших, і, на жаль, творчої волі давало йому мало, здебільшого замовчуючи. У березні 1973-го після арешту Івана Дзюби він пише листа до прокурора: «У зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича <…> прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання (5 років концтабору та 5 років спецпоселення)». І це не гумор і навіть не антирадянська позиція… За яку він, тим не менше, поплатився двадцятьма роками без права публікуватися. Своє зубожіння він дотепно назвав «злукашінням».
А що ж? Справа в тому, що сучасники описують Лукаша як людину, м’яко кажучи, екстравагантну. «Велика бездоглядна дитина, твердо переконана в слушності, необхідності своїх вчинків», — так казав про нього колега Панас Кочур. Світ, у якому він жив, він творив собі сам, поєднуючи естетство з аскетизмом, а розкіш розумової праці й творчості — з деяким ігноруванням загальноприйнятого. Тому зголоситися відбути строк замість колеги для нього було не витівкою, а природним учинком. Зимового одягу він не мав, бо жив украй бідно, та й не зважав на такі дрібниці. А от голився винятково у перукарні і навіть горілку переливав з чарок у келихи, щоб було більше естетики. Час від часу ходив вечеряти в ресторан готелю «Інтурист», а тільки не тому, що гурманствував. Там можна було послухати носіїв іноземних мов — бо де ж іще… За кордон його не випускали. В отриманій квартирі викинув газову плиту, бо місця для книжок було недостатньо.
Микола Лукаш і Григорій Кочур
Лінгвістичний талант у ньому неймовірно вдало поєднувався з дотепністю. Пояснюючи, чому він пристрасно вболіває за футбол, казав, що де іще, як не на трибунах, українець вільний лаятися на Москву та крутити їй дулі! Хитро посміхався, коли партійним діячам кричали «ура», бо знав (і пошепки повідомляв найближчим друзям), що тюркською це означає «бий». А згадати про Миколу Лукаша (про якого я можу писати й писати!) мене змусила японська тема тижня. Василь Сухомлин, однокашник Лукаша, пригадував: «Якось на великій перерві я запримітив учня паралельного 5-го класу, який, незважаючи на гамір, метушню і штовханину, читав якусь книжку. Мабуть, дуже цікава, подумав я, може, дасть почитати?.. Підійшов, спитав, що читає. Виявилося – японсько-російський словник». І знову: не переклад, а адаптація, бо силабічна віршована традиція Японії у цих хокку чудово поєднана з нашою тонікою. Простіше кажучи, тут не лише «римується» кількість складів, а й по-справжньому присутня властива нам рима. У цих хокку цвітуть сірики і вишні, японець — себто, українець — носить бриль…
***
Рік кінчивсь, а мандри ні:
далі в стоптаних сандалях,
в зношенім брилі...
***
Гедзь на будяку:
ти стривай, не клюй його,
горобейчику!
***
Осінь із дощем...
Навіть мавпа лісова
вкрилась би плащем.
***
Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.
***
Он рибалка-птах:
любо глянуть, як пірна,
але й сумно — ах!
Переклад українською мовою, особливо за радянських часів, це не просто спосіб донести іншомовні твори до читача. Це ствердження нації, вимога на помітність, на проявленість. Згадаймо Емський указ: друкувати «наріччям» дозволялося лише твори на селянську тематику. Бо, як влучно сказав науковець Максим Стріха, коли наріччям перекладають Байрона і Шекспіра — це вже не наріччя, це мова. Імперія не розуміла, у будь-які часи не розуміла. Нащо вам свій «Дон Кіхот» у перекладі Лукаша, якщо є російський від Любімова? Хіба ми не навчаємо вас нашої мови у школах і університетах? Хіба ще недостатньо побороли ваше бажання самовизначатися, ким ви є? Хіба мало вбивали, катували, висилали й забороняли?..
Є люди в історії України, які мали сміливість відповісти. Сподіваюся, сьогодні про одного з них ви дізналися більше.
Анастасія Орінго
Svit.AM
Вс, 17/03/2024 - 22:44