"Ніч. Світанок. День."Трилогія, що складається з трьох творів Нобелівського лауреата Елі Візеля. Книга, що захопила з першого речення і не відпускала до останньої сторінки.
Та що там, досі не відпускає..Голокост. Аушвіц, Бухенвальд. Подальше існування тих, хто вижив. Чи можна назвати то життям, чи можна назвати їх живими?..
“На перший погляд вони подібні до інших. Їдять, сміються, кохаються. Вони, як інші, шукають грошей, слави, любові. Але все це підробка: вони грають, іноді навіть не здогадуючись про свою гру. Той, хто бачив те, що бачили вони, не може бути таким, як інші; він не може ані сміятися, ані любити. Він не може молитися, торгувати, страждати, розважатися. Він не може забути. Як це зробили інші. Треба обережно придивлятися до них, коли вони проходять повз цнотливий димар заводу, або коли вони підносять до рота шматок хліба. В такий момент в них щось здригається і примушує нас відвертати очі. Здається, що у цих людей щось відтято, їм нібито бракує якогось органу – ні, не ноги чи ока. Вони втратили значно більше – вони втратили волю і смак до життя. Те, що бачили вони, рано чи пізно спливе на поверхню. І тоді світ буде вражений і затремтить від жаху, він не зможе глянути у вічі цих людей ці скаліченими душами.”~~~
“Страждання піднімає з найтемніших куточків людського єства все найганебніше, наймерзенніше. В стражданні є межа, перейшовши яку, людина стає твариною: тоді всю свою душу і особливо душу ближнього ти ладен продати за крихту хліба, за хвилинку тепла, за мить забуття і сну. Святі – це такі люди, які помирають ще до закінчення історії. А інші, тобто ті, що проходять свій шлях до кінця, навіть на насмілюються подивитися на себе в дзеркало, боячись, аби воно не показало їхнього внутрішнього образу – образу потвори, яка сміється з нещасних жінок і з померлих святих... ” Вперше книга на тему Голокосту викликала доволі несподівані відчуття: звісно, пекучий, розриваючий біль, сльози, що
мали б литися рікою, проте, на них просто не було часу: втамовуєш подих, зчіпляєш зуби і… речення за реченням, сторінка за сторінкою, ще, ще... не в силах відірватися. Книга поглинає, книга повністю занурює у світ нелюдських страждань, водночас, написана такою мовою, що читати її, наче дихати – природньо, легко і неможливо зупинитися надовго. Дивні. Дуже дивні відчуття.
Впродовж двох днів і фізично, і подумки мене супроводжував невід’ємний супутник, а перегорнувши останню сторінку, відчула, що з часом обов’язково знову повернуся до першої.
Це точно не та книга, яку варто взяти зараз на передріздвяні читання, та й взагалі, не впевнена, що за наших умов сьогодення її можна радити усім – надто пече, проте, якщо відчуваєте, що маєте сили, обов’язково придивіться, книга варта уваги.
А ще, безсумнівно, це найкраще, що можна дозволити за страшенну суму в
110 гривень. )
