З тим, хто такий П’єро, ми знайомимося ще дітьми. Це такий напівкомічний, напівтрагічний хлопчик, якому подобається Мальвіна, з книжки про золотий ключик.“Не нужна мне малина, не страшна мне ангина…” Пізніше на це знання нашаровується розуміння прийомів комедії дель арте та її типажів, де він представляється безнадійно закоханим, печальним аж до щему. Білий одяг з довгими рукавами і заплакане личко над піною мереживної горгери. Таким ми уявляємо його, і зовні такий він і є.

А що всередині? Саме у П’єро, а не в Арлекіна чи Коломбіни, заховано найбільше символізму. Розгадати його, прожити найкраще вдалося Олександру Вертинському — українському актору, поету та співаку. Про нього ж згадує і авторка ескізу, Юлія Олександрівна (Nifli).

Уперше він примірив цей образ до себе, коли почув поезію Олександра Блока. “Балаганчик” і “Маски” справили на нього враження чогось близького, у блоківського закоханого хлопчину з гітарою він дивився як у дзеркало. І якось, щоб упоратися зі страхом сцени, густо присипав обличчя пудрою, намалював широкі брови — і зжився з образом. Цікаво, що Алєксєй Толстой у образі П’єро змалював саме Олександра Блока, який страждає через Прекрасну даму. Так коло замкнулося, а лялька ожила.

Печальний блазень Вертинського був шляхетним і витонченим. Страждання його не награні, а насміхаються над ним не колеги-ляльки, а самі час і доля. Під цими ударами громадянських штормів на зміну юнаку прийшов дорослий “чорний П’єро”: білий грим замінила маска, а мереживо стало чорним. Пісеньки зазвучали іронічніше, та й голос із заплаканого став пристрасним. Суспільство кликало його російським П’єро, бо виступав він тепер у Москві… Виступав, і з’являвся на прийоми до НК, щоб виправдовуватися за співчуття до юнкерів:

Я не знаю, зачем и кому это нужно,

Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,

Только так беспощадно, так зло и ненужно

Опустили их в Вечный Покой!

… И никто не додумался просто стать на колени

И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране

Даже светлые подвиги — это только ступени

В бесконечные пропасти — к недоступной Весне!

Останніми містами, де Олександр Вертинський встиг виступити перед еміграцією, були Одеса, Катеринослав, Київ та Харків. З образом П’єро після втечі було ніби як покінчено… Та чому ж тоді до кінця життя він виступав винятково у білій сорочці та чорному фраку?..

У який колір одягнути вашого “П’єро”, ви зможете вирішити самі. А майстер-ювелір Павло Манюк заздалегідь виклав срібну горгеру примхливими складками. Також у сріблі втілилися крапельки-гудзички на звороті шинки. Спільно вийшла прикраса для театральних прем’єр і жіночних прогулянок, помітна навіть у напівтьмі.

Авжеж, розкішні прикраси не ходять поодинці. До каблучки належить одягати й підвіс: ось він, комірець-квітка з перлинним центром, що вабить око. 

Юлія Олександрівна пише: “Наверное, было бы логично и правильно выбрать темой своего эскиза что-нибудь патриотичное, пронизанное духом свободы [...]  Но я пока не могу об этом…” Хочу запевнити: це дійсно багатошарова прикраса. І серед цих шарів срібної тафти захована й українськість, через той самий Київ Вертинського. І свобода, і мистецтво, і щемлива ностальгія — і пречування щасливих переможних часів.

Сет "П'єро" невдовзі з'явиться в каталозі. Зустріньте його гучними оплесками! Це його дебют на сцені Орінго.

Анастасія Орінго