За що я люблю книги? Певне, за те, що дають поштовх фантазії. Дитиною, перегорнувши останню сторінку напрочуд цікавої книги, я ще тижнями могла фантазувати на тему: а що ж сталося з героями? Як далі складалося їх життя?
Ставши дорослою просто рефлексую над темами книг, вони «годують» мозок, і нашиовхують на цікаві думки.
Проте, читаючи «Гобіта», вирішила трошки пофантазувати над тим, що ж сталося з певними артефактами з книги. Наприклад, ключем від Ерібору. Адже після описаних в книзі подій він зник…
Може, хтось з гномів, нащадків тих, хто пішов у славнозвісний похід, відніс його до чарівника, і попросив перетворити на прикрасу, наприклад, каблучку, щоб назавжди вшанувати пам’ять про сміливців і шукачів пригод. А в центр каблучки попросив вставити камінчик (за родинним повір’ям, камінчик теж зберігся з того самого походу…) Мапу ж, нажаль, до наших днів не зберігли.
Так і з’явилася каблучка - з ключа, що колись відчинив таємні двері до пригод!
Зовнішній вигляд:
Ключ має зашифровані елементи - перший - монограма Дж.Р.Р.Толкіна (дівчата вже обигрували цю монограму, і виглядає це влучно), а ще літеру «Н» від англійської Hobbit.
Нажаль, саме кіношний образ ключа відомий багатьом шанувальникам Гобіта, але…в книзі опис досить розмитий, і дозволяє проявити фантазію (те, за що я завжди обираю книги, не фільми). Не знаю, як зобразити рельєф на ключі, але в голові щось по типу чеканки - нерівна, трохи «бита» поверхня, в якій гарненько живе оксидування. І ще уявляю, що шинка трохи дута, не геть пласка. Як стародавні ключі.
А ось «борідку» можна зробити і гладенькою.