Здмухуючи пил з філфаківського диплома, запрошую вас потеревеніти про те, як нам говорити (казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…)
Білінгви, якщо дотримуватися книжного значення терміну, це люди, які володіють двома мовами. І все. Далі починаються уже категоризації — білінгви ранні й пізні, дитячі й набуті, повні й неповні… У звичайному ж, розмовному значенні ми кличем білінгвами тих, хто знає дві мови на рівні «як рідну» (часто додаючи сюди ще вимогу набути їх у дитинстві). Тож підніміть руки… Ліс рук. Так, дві мови у білінгвальному суспільстві існують одна з одною в рамках одного колективу і вживаються водночас або преференційно залежно від потреби та соціальної ситуації. До речі, якщо таких мов три, то людину треба кликати полілінгвом, а якщо більше трьох, то поліглотом або мультилінгвом.
Для Європи це не дивина, насправді. У Швейцарії, наприклад, чотири державні мови, і є люди, хто засвоює їх усі. По три мови — свою і дві сусідські — знає багато жителів Балкан, Східної Європи. По дві — та ледь не кожен європеєць. Таке вже воно, скупчене життя у невеличких князівствах, війни за переділ зон впливу, тісне сусідство та взаємопроникнення культур…
На фото: браслет "Місто навколо"
А ще — життя в умовах колоніалізму. Найпоширеніші мовні пари мають в собі французську, англійську, португальську, іспанську чи російську. Тож ви легко дасте відповідь, люди яких титульних національностей білінгвами не є. Нідерландці не розмовляють на вайвай чи сранан, а от сурінамці нідерландську знають і вживають. Росіяни за п’ятою графою не розуміють татарської, чуваської, осетинської. А британці не знають мови юе.
Більше того, у цих розвинених багатих країнах до середини минулого сторіччя існували «дослідження», що білінгвальні діти розумово відстають від монолінгвальних і ніколи не засвоять жодну з кількох мов на ідеальному рівні. Чи треба казати, що порівняння між монолінгвальним випускником Оксфорда та білінгвом з індійського села аж ніяк не є науковим?
На фото: сережки "Пара особливих"
У кожної постколоніальної країни свої стосунки з мовою загарбників. Десь національна і шанована, десь — маргінальна, десь її витісняють на заслужені позиції гнаної та ненависної. Найскладніше з цим у країнах першого постколоніального покоління. Адже існує явище мовної спадщини, і навіть формально викорінивши мову за одне покоління, мовна спадщина буде проявлятися у патернах слововжитку та словотвору, фразеології, орфоепії…
Багато років після здобуття незалежності у молодих країнах будуть чубитися дядько Тарас («Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере…») і тьотя Мотя («Дивлюсь — отакими великими літерами: «не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?»). Щодалі більше буде милих моєму серцю їхніх суперечок про лямпу й лампу та крадений штуль. Ще не одне десятиліття ми будемо задавати питання, відкривати двері, приймати участь. Це — нормально. Мова загоїться, бо вона жива. Не ятріть її рани. Любіть її.
«Мені вже давно хотілося вам сказати... Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами… Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!»
На фото: каблучка "Разом ми - сила!"
Анастасія Орінго