Красиво все.... И пальцы, и ногти, и маникюр, и кольца. Всегда любовалась Вашими фото. Апатия пройдет. Мы будем жить и вдохновляться. Все проходит, красота остаётся.

Якщо зазирнути на кілька років тому – яких тільки захоплень у мене не було. Поезія. Парфуми.  Вишивання. Таро.

Звісно, Орінго, бо за роки знайомства я не тільки зібрала чималеньку колекцію прикрас, але й свого часу  постійно робила фото звіти, брала участь у конкурсах та тішилася, мов дитина,  якщо жюрі звертало увагу на мою роботу. І то був час, коли на сайт Орінго я зазирала частіше, ніж до власної електронної пошти.

Нанизування багаторядних намист, оте перебирання намистинки до намистинки, пошук гармонійного поєднання природних камінців, скла та кераміки.

А потім щось трапилося. До склянок з парфумами ніхто не торкався, колоди лежали в шухляді, срібло та намиста було забуто. Я потонула в буденності та від постійного перенавантаження на роботі отримала купу нервових зривів. Байдуже було геть усе. Я не помічала навкруг нічого.  Емоційний стан випаленої землі.
А потім настало 24 лютого. І саме тоді, коли Харків здригався під обстрілами, коли ми ховалися у ненадійному підвалі, а стіни ледь не падали на голову, мене з усією очевидністю осяяло, що «завтра» може не бути. Що треба жити зараз, а не чекати майбутнього. Тоді, спускаючись до сховку, я вперше за останні роки побачила над почорнілим містом – ЗОРІ. Ще ніколи вони так не світилися.
Саме 24 лютого я витягла зі столу ще Бог знає коли куплені акварельні фарби та блокнотик для малювання. Треба було щось робити, аби не збожеволіти. Якби не війна, так би ті фарби там і лежали. Я брала якісь папірці й до підвалу. Коли тримаєш олівця, руки не так трусяться. З часом навіть щось почало виходити.




Не знаю, що буде далі, та зараз я продовжую малювати. Навкруги ще так багато темряви, а саме серед пітьми душа найбільше потребує кольору та світла.