О ці вразливі творчі натури! Як легко образити мистця необережним коментарем чи необачною критикою. Але що тут вдієш, адже картини — вони як діти. Тому батьки, тобто художники, і відстоюють право на особливість і унікальність свого творіння. Та сьогодні поговоримо не про поодинокі випадки, а про гучну і масштабну виставку живопису, в залах якої всі картини були нагороджені осудливими поглядами.
Як же так сталося, що глядачам не сподобалось жодне з полотен? Ба, більше, журналісти добряче попрактикувались в сарказмі, присвячуючи цьому заходу колючі статті та образливі карикатури. А історія була така.
До середини 19 століття найпрестижнішим місцем серед для поціновувачів мистецтва був Паризький салон. Тут виставлялись роботи студентів та випускників французької Королівської академії живопису та скульптури. Салон був грандіозним світським заходом, який регулярно проводився раз на два роки. Подивитись на картини з’їжджались аристократи з усієї Європи, а потрапити до числа учасників мріяв кожен художник. Але відбір був надто суворим.
До складу журі, яке обирало картини для виставки, входили члени самої академії та урядові особи. Через те, що в академії викладали традиційну школу живопису, смаки членів журі були ортодоксальними. Зелене світло давали роботам в жанрах історичного, пейзажного та портретного живопису, також користувались симпатією академістів жанрові сцени та натюрморти. Якщо картина мала пропагандистський або політичний сюжет — ще один плюсик у карму художника. Та головне — стиль: вивірені мазки, класичні схеми світла і традиційна кольорова гама. Все, що хоча б на йоту виходило за вузькі рамки світогляду журі, цинічно відбраковувалось як мистецтво, що недостойне виставлятись у Салоні.
"Надто вульгарні" полотна Александра Кабанеля та Едуарда Мане
Тим художникам, які не проходили суворий відбір, не залишалось нічого іншого як виставлятись у приватних галереях. Події ці були настільки незначущі у культурному житті Європи, що не висвітлювались навіть у пресі. Та й відвідувачами були здебільшого такі самі «невдахи». На рами «відхилених» картин ставили відповідну печатку, наче тавро прокажених. Годі й казати, що комерційного успіху ці мистці не мали — майже ніхто з заможних клієнтів не наважувався повісити в себе картину «відхиленого» художника. В той час як на тих, хто зміг догодити суддям, сипалися державні замовлення, до них вишукувались черги честолюбних покупців.
Та влада псує не тільки державників, люди творчі також вразливі перед її отруйними чарами. Тож судді Паризького салону з кожним роком поводились все зухваліше, відхиляючи більше і більше робіт. А моживо, не розуміли, що мистецтво нових форм ставало все популярніше. І ось у 1863 році отримали відмову майже 60% робіт. Художники та їхні прихильники організували акцію протесту, стверджуючи, що журі Салону є дуже політизованою структурою. Обурення мас дійшло до вух самого імператора, Наполеона ІІІ. Той, маючи слабкість перед громадською думкою, вирішив заспокоїти бунтарів і видав наказ влаштувати окремий показ для відхилених картин. Тим самим дозволив громадськості самостійно судити про законність скарг.
Нову виставку назвали Salon des Refusеs, буквально «Виставка відкинутих» або «Салон відхилених».
15 травня 1863 року, Salon des Refusés відкрився для публіки, щодня привертаючи увагу близько тисячі відвідувачів. Найбільша кількість гостей була зареєстрована у неділю — майже 4000 людей! Таким цифрам могла позаздрити головна виставка Парижу! Ажіотаж був викликаний бажанням подивитись на «несправжнє» мистецтво і навіть висміяти роботи та їх авторів. Ефект підсилювався абсолютним хаосом в оформленні. Через брак часу на підготовку картини були розвішані без дотримання жанрів. Тому оголені Венери повсякчас визирали з-поміж фруктових композицій чи плямистих експериментів імпресіоністів.
Однак були й ті, хто прийшов виказати повагу художникам-новаторам за просування нового погляду на живопис. Для багатьох мистців цей «клуб невдах» став поворотним пунктом. Салон відхилених відкрив для модернізму шлях у західне мистецтво. Завдяки йому згодом отримали визнання Едуард Мане, Каміль Піссарро, Йоган Йонкінд, Анрі Руссо та Джеймс Вістлер.
"Нетрадиційний" стиль Клода Моне
Salon des Refusеs проводився ще лише двічі, але цього вистачило, аби порушити авторитет Академії витончених мистецтв. Крім того, Salon des Refusеs показав, що можна успішно виставляти роботи за межами Паризького салону. Це призвело до більшої демократизації в мистецтві та розвитку різних течій, таких як пуантилізм, фовізм, експресіонізм і кубізм.
Наталія Орінго
