Не так давно відкрила для себе поета, який пише під псевдонімом Anatoliy Anatoliy.
***
– Що, моя пташко, зима?
– Зима.
– Є де сховатись, нема?
– Нема.
– Є де зігрітись, чи зась?
– Та зась.
– Хоч кожушина якась?
– Якась...
– Що видно, пташко, шляхи?
– Шляхи.
– Що за шляхами, страхи?
– Страхи.
– Що за страхами, міста?
– Міста.
– Що у містах, суєта?
– Пуста.
– А над степами псалми?
– Псалми.
– А з териконів дими?
– Дими.
– А за димами орда?
– Орда.
– А за ордою біда?
– Біда.
– Чуєш-но, пташко, лети.
– Куди?
– Там де солдатські сліди.
– Сліди?
– Йдуть аж за небо, за край.
– За край?
– Там буде тепло.
– Там рай?
– Там рай...
***
Вся справа у Місяці. Діти приходять з приливом,
з високими водами, що викидають китів,
з весняними зливами, з тихим надиханим дивом
на синіх вітрилах великих нічних кораблів.
Вся справа у вулицях. Хлопці приходять із вітром.
З футбольним м'ячем і цеглинами замість воріт,
з безмежним, як море, шалено палаючим літом,
яке на колінках лишає асфальтовий слід.
Вся справа в романах. І зрілість приходить з книжками.
З римованим словом на жовтих старих сторінках,
із мертвими мріями поряд з живими думками,
із запахом жінки в осінніх фарбованих снах.
Вся справа в коханні. Солдати приходять з любові.
З гарячого серця, холодних зимових ночей.
Злітають лелеками, білими в крапельках крові –
на Місяці в повні чекають з приливом дітей.
***
Ну, раз ти відмовилась жити довічно,
і раз ти не хочеш літати неспинно –
візьму білий сніг, що насипав у січні,
лютневу депресію, ту, безпричинну,
у березні вітром наповню кишені,
квітневих квіток назбираю у серце,
травневих хрущів потреную скажених,
а в червні добуду води із озерця.
З липневого сонця націджу надію,
у серпні змалюю нічні зорепади,
досиплю до них вересневую мрію
і хною забарвлю жовтневі фасади.
В листопаді й грудні те все підсумую,
оформлю в кохання. І десь, мабуть, в січні
візьму й потаємно тобі подарую...
Ну, раз ти відмовилась жити довічно.
Його вірші можна прочитати на сторінці https://www.facebook.com/profile.php?id=100019902067792.