Уявіть собі — 1949 рік. Клуб у маленькому шахтарському містечку на Донбасі. Святковий концерт на Новий рік у актовій залі. Тонкі дитячі голоси виводять зі сцени: «Ой, радуйся, земле...» Альтернативна історія? Та ні. Просто розум та відвага вчителів. Та зовсім трохи змінений текст колядки — рівно на два слова. І трохи скорочення. Що треба було змінити у «Ой, радуйся, земле...», щоби всі учасники концерту не постраждали потім? (Навіть ніхто не був звільнений з роботи, на щастя). Все просто:

Добрий вечір тобі,

кожний господарю!

Радуйся! Ой радуйся, земле,

Рік новий народився!

Застеляйте столи

Та все килимами,

Радуйся! Ой радуйся, земле,

Рік новий народився!

Та кладіть колачі,

З ярої пшениці,

Радуйся! Ой радуйся, земле,

Рік новий народився!

 

Звісно, це подавалося як безневинна новорічна пісня. Так, навіть це був смертельний ризик. Але, як ще вчити дітей колядкам у ті часи? До тих пір, коли старовинна колядка зазвучить в повний голос. Так сталося, що я знаю цю історію не з архівних публікацій. Це частина історії нашої родини. Місто, про яке йдеться — Соледар, тоді Карло-Лібкнехтовськ. Директором єдиної тоді на все місто та навколишні села школи був мій прадід, Микола Сидорович Лапін. Пліч-о-пліч з ним працювала моя прабабуся, Наталя Никонорівна Дудник. Яка не тільки все життя пропрацювала вчителькою математики, а й залучала дітей до творчості, вчила думати самостійно. Величезна небезпека у радянські часи, так. Але інакше вона не могла.

А ще так сталося, що вона була ученицею Миколи Леонтовича. Дивний, щасливий збіг обставин: прабабуся навчалася у Полтавському педагогічному інституті саме в той час, коли хоровий гурток там вів Леонтович. На жаль, це було дуже коротке знайомство. Зі спогадів прабабусі знаю, що це 1920 рік. Але, навіть після загибелі Леонтовича, «Щедрик» жив у нашій родині, передавався з покоління у покоління. Як і багато інших його творів. Наприклад, «Ой, ви стрільці січовії…» я вперше почула від прабабусі наприкінці 1980-х. Але це вже трохи інша історія.

Полтавський педагогічний інститут, нині Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка. Один з десятків навчальних закладів, у яких Микола Леонтович викладав хорове мистецтво.

 

Викладацька діяльність Леонтовича — це ж не тільки Київ, Тульчин та Вінниця. Серед великої кількості місць, де він вів хорові гуртки, було й пристанційне селище Гришине на Донеччині — нині місто Покровськ, яке зараз героїчно тримається проти російського наступу. У 1904 році молодий вчитель музики приїхав туди, щоб викладати співи у залізничному двокласному училищі. І сталося диво: серед дорослих чоловіків-залізничників, що цілими днями ремонтували паровози та прокладали колії, раптом пролунали українські народні пісні.

Леонтович створив там перший в Україні робітничий хор із залізничників. Близько 50 співаків — дорослі робітники та їхні діти. Вони навчалися нотній грамоті, хоровому співу, їздили з концертами по всіх навколишніх станціях — Авдіївка, Чаплине, Межова. Людей у спецівках, з мозолями на руках, які щодня працювали в депо, Леонтович навчив розуміти красу української пісні, і дав їм відчути, що музика — це не для панства, а для всіх. Саме в Гришиному він сформувався як композитор. Саме там, за різними даними, могла бути створена одна з редакцій «Щедрика» — друга, яку він писав у 1906-1908 роках, якраз у період життя на Донеччині.

Але хор Леонтовича виступав не тільки з українськими піснями. Під час революції 1905 року вони співали на мітингах, навіть виконували французьку «Марсельєзу». Після цього нова адміністрація училища почала гірше ставитися до Леонтовича, обмежувала його громадську діяльність, а у його помешканні провели обшук. Довелося повертатися на Поділля. Але за ці роки він встиг закласти фундамент культурного життя у шахтарському містечку. І це було важливо — показати, що навіть у найважчих умовах, серед чорної вугільної пилюки, душа може співати.

Слова Щедрика на стіні будинку у місті Лейден, Німеччіна

 

Існує легенда, що «Щедрик» Леонтович створив як домашнє завдання для свого вчителя, відомого теоретика музики Болеслава Яворського. Можливо, це лише красива історія. Але правдою є те, що цей твір став справжньою одержимістю композитора. Він переписував його п'ять разів. П'ять редакцій за майже двадцять років — з 1901 до 1919 року. Інші композитори за цей час написали б десятки творів. Але Леонтович шукав ідеального звучання цієї простої щедрівки, яку чув у дитинстві на Поділлі. В основі — всього чотири ноти. Здавалося б, проста народна мелодія про ластівочку, що прилетіла до господаря. Але Леонтович створив з неї шедевр поліфонії, де голоси переплітаються, як дзвіночки в зимовому вітрі, де кожен повтор додає нових барв, нових відтінків.

Леонтович був скромною людиною. Він не вважав свої твори гідними великої сцени. Коли у 1919 році хор Олександра Кошиця збирався на гастролі по Європі, композитор відмовився дати свої пісні. Не вважав їх достатньо досконалими. Тоді хористи просто взяли його твори без дозволу. Не було часу вмовляти — на Київ сунули більшовики, потрібно було терміново виїжджати. І саме це «викрадення» врятувало «Щедрик» для світу.

Хор Кошиця об'їздив понад 20 країн Європи. Скрізь успіх був приголомшливим. Барвисті українські костюми, голосистий темперамент, і над усім цим — магія «Щедрика». Франція назвала Леонтовича українським Бахом, Польща — «Гомером у музиці». 5 жовтня 1921 року — перше виконання у Карнегі-Холі в Нью-Йорку. Справжній фурор.

Відгук про гастролі капели Кошиця в американській пресі. Із книги Тіни Пересунько «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України»

 

 

Але Леонтович цього тріумфу не побачив. За вісім місяців до виступу в Америці він загинув. 13 січня 1921 року Микола Леонтович вирушив провідати батька, який жив у селі Марківка на Вінниччині. Увечері 22 січня до хати батька-священика постукав незнайомець. Показав документи чекіста та попросився переночувати. Леонтовичі були добрими людьми. Впустили, нагодували, дали притулок на ніч. Вранці 23 січня пролунав постріл. Афанасій Грищенко застрелив сплячого композитора з гвинтівки. Пограбував будинок і втік. Коли прибігли на крик батьки Леонтовича, було вже пізно. Композитор помер від втрати крові на руках у рідного батька. Йому було 43 роки.

Радянська влада десятиліттями приховувала цю правду. Поширювали версії про грабіжника, про білогвардійця, про петлюрівця. Що завгодно, аби не визнати, що композитора вбив агент їхньої власної спецслужби. Правда вийшла назовні лише у 1990-х роках, коли відкрили архіви КДБ. Знайшли рапорт начальника Гайсинської повітової міліції від 9 лютого 1921 року: «В ніч на 23 січня агент повітової ЧК Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священника с. Марківка Миколу Леонтовича 43-х років, у якого Грищенко ночував...»

Існують свідчення, що Грищенко ще у 1960-х роках розповідав молоді, як він «утверджував радянську владу на Поділлі». Хвалився вбивством. Жив собі спокійно, ніколи не був покараний. А композитор, який подарував світові одну з найпрекрасніших різдвяних мелодій, лежить у могилі біля церкви в Марківці.

Могила Миколи Леонтовича в селі Марківка. Сучасний вигляд. Фото: 5.ua

 

У 1936 році американець українського походження Петро Вільговський створив англійський текст до мелодії Леонтовича. Так народилася Carol Of The Bells Тепер її співають по всьому світу. Багато хто навіть не знає, що це — українська пісня. Що її написав український композитор, якого застрелили більшовики в батьківській хаті за те, що він любив свою культуру, свою мову, свою землю.

Повернімося до 1949 року. До клубу у маленькому шахтарському місті Карло-Лібкнехтовськ. Соледар, місто мого дитинства, нині окуповане та вщент зруйноване російськими загарбниками. Моя прабабуся знала, як небезпечно для неї та її родини те, що вона робить. Але, вона пам'ятала Леонтовича — його уроки, його любов до української пісні, його віру в те, що музика має жити. Вона навчила дітей колядці під виглядом «новорічної пісні». Передавала традицію далі, всупереч системі, яка вбила її вчителя. А ще — потайки наспівала «Щедрик» своїм трьом дітям: моїй бабусі та двом її братам. Звісно, коли вони вже були достатньо дорослими, щоби не проговоритися на вулиці чи у школі.

Перший грамзапис, Український Національний Хор Олександра Кошиця

«Щедрик»  лунає. Щороку, в кожному Різдві, по всьому світу. У концертних залах і на вулицях, у церквах і вдома, професійними хорами і дитячими голосами. Лунає — і в цьому звучанні жива вся історія нашого народу. Біль і радість, поразки і перемоги, заборони і опір. І, врешті-решт, тріумф.

Коли я усвідомила це — от чесно, я підняла очі до грудневого неба і сказала: «Прабабусю, рідна моя, ти чуєш це? І пан Леонтович чує? Передай йому – у вас все вийшло. Це все було не дарма. Те, що ви задумували під час вечірніх репетицій у  Полтаві, восени 1920 року. І у школі, коли ви з колегами  давали трохи видозмінену "Ой, радуйся, земле..." вчити дітям. І, коли  ви з прадідом тихенько наспівували у своїй квартирі при школі Щедрика маленьким синам та доньці. У вас вийшло. Ми зберегли це. І передамо далі, наступним поколінням українців».

На це Різдво послухаймо «Щедрик» по-особливому. Не просто, як давню щедрівку. Як історію про подвиг. Про композитора, який 20 років шукав досконалості. Вчителів, які під страхом смерті передавали культуру дітям. Про людей, які зберегли пам'ять.

І коли ви почуєте ці перші такти — щедрик, щедрик, щедрівочка — пам'ятайте: це співає Україна. Через століття, через біль, через все.

 

Наталія Крюковська для Орінго