Добрий вечір. 

Не думала, що буду приймати участь в конкурсі. Надто сплутані думки, надто болісно, повне нерозуміння і неприйняття дійсності супроводжувало мене з 24.02.2022. 

В 2014 я назавжди покинула домівку в м. Луганськ і оселилася в м. Сєвєродонецьк. Весь час мріяла, що колись в мене знову буде власний дім.  Бо повертатися мені вже не було куди. Восени 2021  внесли кошти за квартиру в будинку, який будувався в м. Ірпінь Київської області. Я вже, навіть, уявляла свою маленьку, але таку омріяну і жадану квартиру.
Але настав  день, який змінив життя всіх українців. 
25.02.2022 ми проїхали з м. Сєвєродонецьк до м. Ірпінь 800 км. В нас була єдина ціль - забрати  моїх батьків.  Які жили вже пів року  в цьому місті. Наша автівка була єдиною, яка "летіла" в напрямку Києва, а потім і Ірпіня. Багатокілометрова колона автівок  виїжджала з Києва і з'єднувалася з колоною людей, які залишали домівки в містах Київської області. Обставини склалися так, що ми не змогли виїхати з батьками того ж дня. А наступного вже було підірвано останій міст і ми залишилися. Місцевість незнайома. Інших  доріг не знаємо. Виїжджати околицями було вже дуже небезпечно.  Далі не хочу і не буду описувати події, які розгорталися немов наступаюча лавина. Нам вдалося вибратися пішки  з захваченого міста.  І зі мною сталося те, що я вже думала ніколи зі мною не станеться після 2014 року. Я ж була вже підготовлена. Я так думала. Але сталося не так, як гадалося.... Я багато чого робила, багато переїздила, була волонтеркою, але  моя душа немов застигла, як крига. Було занадто боляче  думати. Було легше багато  працювати і допомагати іншим. Аби тільки не думати, не згадувати.
А потім я повернулася в Ірпінь, була в Бучі.  Так багато болю і руйнувань. І це лише маленька частинка того жаху, який відбувається в моїй рідній країні. Це лише крихта тих страждань, які  оточують всіх нас.  Коли була проїздом в Хмельницькій області, зайшла в маленьку Церкву. Не було служби, людей. Була тиша.... І я змогла помолитися..... Я так давно цього не робила. Я просила в Бога єдиного - збережи людей, допоможи нашій країні. Плакала і відчувала, як мені стає легше. Як я дозволяю собі відчувати. Жодного разу не плакала до того моменту з 24.02.2022. 
А сьогодні сталася інша подія, яка і привела мене до участі в конкурсі. 
Я  дивилася домівки людей, які ще не повернулися в місто,  за їх проханням. Робила фото. Коли я йшла по дуже понівеченій вулиці, то помітила Будинок молитов. В нього не було другого поверху. Пряме влучання. На цій вулиці  нема жодного вцілілого будинку.  Але на першому були люди, і вони молилися. Там відбувалося зібрання  і молитви. Мене наче сколихнуло. Я не знаю, чи  колись збудують  будинок з моєю омріяною квартирою, чи  буде місто живе, як раніше. Не знаю як скоро переможе ненависну орду моя країна. Але знаю, що обов'язково переможе. Я знову побачу місто Сєвєродонецьк. Так, це не моє рідне місто, але воно прихистило мене на 8 років. І за це я йому вдячна.  Ми все відбудуємо, люди повернуться до своєї країни, до своїх міст, бо в нас є головне - Віра. В нас є сила. Я тепер це відчуваю. Я знову можу відчувати. 
Вибачте за  дуже емоційну і непослідовну презентацію. Але мені здається, що я знову жива. Я можу не тільки робити фізично, але ще можу сміятися і плакати, радіти і співчувати. І розумію, що нарешті знову сильна. 
Мій підвіс в формі домівки. А в цій домівці вже  проріс паросток душі, сили і свободи. Рука тримає його міцно-міцно. І більше не відпустить. 


Уявляю його плоским, приблизний розмір 5 см на 3 см. 
Дякую. Мирного неба. Перемоги над чорною ордою. Спокою. Сили. Ми все подолаємо.