ПОЧАТОК. ПЕРША НЕДІЛЯ

В одному маленькому містечку, в тихому старому будиночку з садом, разом зі своєю розчудесною Бабулею жив звичайнісінький хлопчик на ім'я Тео. Бабуля його дуже любила, а Тео любив її. 

Бабуля робила усе можливе, щоб хлопчик зростав здоровим та розумним, щоб нічого з ним не трапилося поганого і пильнувала, щоб життя було лагідним з її золотим хлопчиком.  

 

 

Маленьке містечко ховалося між високими й неприступними горами, непривітним лісом із вічно голодними вовками та великим, темним і глибоким озером. Озеро з вирами та водяними зміями лякало навіть більше за ліс. Взимку озеро погано замерзало, тому не можна було кататися на льоду, а влітку вода лишалася холодною й тому підходити до берега суворо заборонялося. Так розповідала Бабуля хлопчику про небезпеки, але Тео й не мав особливого бажання кудись мандрувати з дому. 

Зазвичай діти в цьому старовинному містечку не жили постійно, а лише гостювали на канікулах. Слово "канікули" означало для Тео щось яскраве й шипуче, як газована вода з місцевої крамнички, яку пили на свята. Від канікул було лоскотно в носі й хотілося робити речі, у звичайні дні недоступні, але Тео просто сидів на високому ґанку та спостерігав, як вулицею бігають незвично вбрані діти, щось кричать, а потім їх розбирали по домівках увечері. 

Ці діти з'являлися в містечку з першою суницею і зникали з павутинками, що летіли. За декілька місяців бліді щоки завітрювалися до персикового рум'янцю, а нетутешні вбрання ставали вузькими й короткими. Тео милувався дітьми, наче літніми метеликами та трояндами, слухав їхні голоси, як пташиний гомін чи чорний вініловий диск із тягучою музикою. За кованими ґратами, погойдуючись на ґанку в гамаку, Тео почувався в цілковитій безпеці. Бажання приєднатися до літніх дітей у нашого хлопчика не виникало, а діти його взагалі не помічали, та й книжки здавалися Тео набагато цікавішими, ніж біганина запорошеними вулицями.

 

 

Бабуля навчила Тео читати ще дві зими тому. Книжок у будиночку ховалося стільки, що якби їх раптом витягнути усі у двір, з них можна було сміливо зібрати ще один будиночок. Книжки ховалися під сходами та під ліжком, грудилися на підвіконнях, красувалися на полицях і всіх столах, крім кухонного. Книжки були як дуже старі, з тісним запахом міської церкви, куди вони ходили з Бабулею на запрошення дзвону до спеціальних свят, так і зовсім нові, з хрустким настроєм молодої зелені й обов'язково — з яскравими картинками. Тео любив торкатися нових книжок, водити пальцем по картинках і внюхуватися в гладкі книжкові розвороти, але самі слова йому здавалися смачнішими ті, що брав зі старих книжок.

Найвеличніші книжки зберігалися в шафі зі скляними дверцятами і їх Тео побоювався. Бабуся називала шафу "наша шкільна програма" і витягала звідти книжки, коли на ґанку ставало холодно, тож Тео вважав, що за тьмяним старовинним склом книжкової шафи ховається страшний мороз, що виривається на волю за заклинанням "ну все, пора вчитися".

Узимку Тео відчував тоненьку пискляву самотність, у яку зчіплювалися страх хоч на мить залишитися самому в хаті та шкодування за теплом нагрітого сонцем ганку, за галасливими дітьми, за запашними яблуками й смачно-червоними трояндами. Зимовий його світ стискався до горіхової шкарлупки, в яку можна нашепотіти нескінченну кількість нових слів і давніх сумів, а потім затиснути її в кулаці й сховати до тепла під подушку.

Ніде більше Тео не бував, окрім деяких вулиць шляхетно старіючого містечка, а коли він запитував у Бабулі, як він тут опинився і що далі, за лісом, горами й озером, то вона від відповіді майстерно ухилялася.

Але одного теплого недільного ранку, коли Тео тільки забрався в гамак після смачного сніданку, а Бабуля поралася на кухні, наспівуючи смішну пісню, у маленькому будиночку сталася небачена подія.

***

Спочатку Тео побачив довгу тінь, що тягнулася від кованої хвіртки просто до ґанку, і подумав, що це листоноша знову приніс посилки з книжками та смаколиками. Якимось дивом у посилках завжди приїжджало те, про що вони з Бабулею говорили раніше, і це Тео незмінно тішило, тому на листоношу він завжди чекав із нетерпінням.

- Бабулю, нам посилка! - голосно закричав Тео, не вилазячи з гамака і у солодкому передчутті, як зараз Бабуля теж зрадіє, побіжить до хвіртки, поспілкується з листоношею, повернеться на ґанок і опустить у гамак світлу коробку, на якій завжди великими літерами написана їхня адреса та ім'я Тео. Потім піде на кухню по спеціальний ножик, щоб розпакувати посилку, а він, поки Бабуля довго шукає ножик, буде трусити коробку і намагатиметься вгадати за вагою і звуком, що заховано всередині... Якщо ранок починався з листоноші, то день завжди ставав чудовим!

Бабуля вибігла на ґанок, як і очікував Тео. Але замість того, щоб забирати посилку, раптово зойкнула і зупинилася біля гамака. Хлопчик не розумів, чому в бабусі таке обличчя, немов вона врізалася у невидиму стіну і йому стало страшно. Напевно, біля хвіртки чудовисько? Скосивши очі за край гамака, Тео зрозумів, що тінь рухається і на голові в тіні немає кашкета листоноші.

 

 

У двір зайшов високий незнайомий чоловік. Скуйовджена копиця вигорілого на сонці волосся, темні окуляри на носі, картата червоно-сіра ковбойка і потерті штани - вигляд у прибульця був такий самий, як у всіх заблукалих туристів, що не могли знайти дорогу, хто до гір, а хто й назад, у цивілізацію. Великий рюкзак, який горбом здіймався за спиною головою туриста, підтверджував цю версію. Але Бабуля раптом почала плакати... Бабуля, яка завжди його захищала від усього, яка не боялася нічого, плакала на повний голос, немов розбила коліно. Тео стрімголов звалився з гамака, став на краю ґанку і рішуче подивився в обличчя небезпеці.

- Ану забирайся з нашого подвір'я, а то... а то..., - хлопчик не міг швидко збагнути, якими словами проганяють чужинців, і просто почав махати руками, як на сусідських курей, що пролазили через огорожу на клумбу. Але той не поспішав іти, а піднявши окуляри на лоб, стояв біля високого ґанку й усміхався. Бабуля чмокнула Тео в золотисту маківку, витерла заплакане обличчя і спустилася з ґанку.

- Синку! Синочку! Радість-то яка! Повернувся, синочку! А ми ось щойно поснідали, і не чекали на тебе сьогодні, зараз картопельки твоєї улюбленої посмажу, - Бабуля торохтіла без угаву й обіймала височенного дядька так, ніби він зараз важливіший за Тео, і йому вже це дуже не подобалося. Але тут вона різко повернулася до Тео, який стояв стовпом, насупившись.

- Тео, сонечко, ну що ж ти стоїш? Біжи сюди швидше! Твій тато повернувся додому.

Так у Тео і почалося нове життя.

 ***

Після всіх ахів і охів, після ситного обіду і не менш ситної вечері, після обіймів і багаторазових бабуліних сліз, після розпитувань про здоров'я та успіхи, тато й Тео нарешті залишилися на ґанку удвох.

— Думаю, що уночі ми з тобою на човні можемо вирушити в невеличку подорож, - спокійно сказав тато, і Тео занервував. Як сказати Бабулі про намір тата піддати його смертельним небезпекам? Плавати він не вмів і боявся води, вночі завжди так безпроглядно страшно, а він боїться темряви, та й малознайомий тато зовсім не був схожий на людину хоч трохи надійну й узагалі поводився так, немов молодший за Тео на багато років - сидів на незастеленому ґанку, бовтав ногами, жував немиту травинку і був певний, що син просто мріє вирушити з ним казна-звідки куди.

Тео придумав, як хитро вирішити проблему, щоб і вдома залишитися, і тата не образити. Треба якось непомітно натякнути Бабулі про плани і вона, звісно ж, закриє хвіртку на замок і нікого не відпустить тонути-вмирати. Вечір залишиться тихим і затишним, усі разом поп'ють чаю з пиріжками, подивляться телевізор і спатимуть у ліжку, а не тремтітимуть у воді. А завтра тато попливе або поїде, тут уже без різниці для Тео, аби його не чіпали. До очей підступали огидні сльози, затремтіла губа, і Тео розвернувся в бік саду, щоб високий чужий чоловік, який назвався його татом, не розгледів розпач і не висміяв його.

— Синку, а ти не проти провести зі мною весь тиждень? - запитав тато й обережно поклав велику долоню на міцно стиснутий кулачок із побілілими кісточками. І раптом хлопчик не витримав, тоненьку греблю прорвало. Він заговорив голосно, плутано, не витираючи сліз і не повертаючись у бік чужого і злого чоловіка.

— Іди геть! Я не люблю всякі безглузді човни, воду, ніч, сичів, темряву і холод. І тебе теж не люблю, ти мене кинув назовсім, жив без мене, як король, а тепер... Тепер ти смієшся наді мною... Я знаю, ти хочеш мене втопити і ніколи більше не допомагати грошима - так зробив один дядечко в місті, мені Бабуля розповідала...

Багато темних і гірких слів виплеснув Тео, аж поки хвиля емоцій неохоче відступила й дозволила йому нормально дихати. Тато, як і раніше, тримав долоню на маленькому кулачку, не ворухнувшись і не заговоривши.

— Та тобі й діла немає до мене, навіть не відповідаєш, ні слова не сказав! Що мені з тобою говорити...

Тео втомився до сірих мурах перед очима, голова паморочилася і кренилася на груди. Він одночасно хотів, щоб усе закінчилося якомога швидше і щоб ніколи не йти з цього ґанку, сидіти поруч...  Тео спробував висмикнути руку і піти в будинок, але долоня не відпускала, хоч і не тиснула.

— Тео, синку, я відчуваю, що слова мої не зможуть нічого виправити миттєво. Зате, якщо захочеш, можу провести з тобою цілий тиждень, буду чесно відповідати на всі твої запитання, а ти скажеш потім, йти мені чи залишитися, - тато трохи зам'явся, зважуючи кожне наступне слово. Потім легенько ляснув долонею по кулачку Тео і встав з ґанку.

— Будь ласка, давай хоча б подивимося разом на човен і озеро під місяцем. Якщо ти раніше не бачив, то сподобається. Вода - це ж як початок початків, а мені так хочеться цього разу почати нашу дорогу правильно. Зустрічаємося на ґанку, як стемніє, і можемо взяти із собою на озеро Бабулю, плед, какао в термосі та ліхтарик.

Останньою фразою тато граючись вибив у Тео цеглинки з фундаменту продуманого плану. І тепер залишалося або чекати темряви, або плакати так, щоб його поклали в ліжко і принесли термометр.

Тато вийшов за хвіртку, помахав хлопчикові рукою і вирушив до озера. А Тео, зітхаючи й волочачи ноги, пішов на кухню - треба було терміново порадитися з Бабулею, як вчинити.

 

 

У світлій кухні, залитій сонячним світлом, творився штрудель. Бабуля щойно розпочала улюблений ритуал Тео і витягала тонке тісто, кружляючи його просто в повітрі. Тео дивився, ніби зачарований, на швидкий танок рук, на хмаринку борошна, на полотно тіста, яке ставало майже прозорим, і подумалося йому, що горіховий штрудель із какао, під пледом - не така й погана ідея.

— Бабулю, а ти давно ходила вночі на озеро? - почав він дуже здалеку.

— Ой, давно, сонечко моє, давно... - усміхнулася Бабуля. Зрозуміло, що вона чула всю розмову на ґанку, та й тато Тео бачив її у відкритому вікні. Але виду вона не подавала, дивилася тільки, як онук намагається сплести розмову і пробувала вгадати, до чого він її веде.

— А тато каже, що вода - початок початків, з неї треба починати, і місяць гарний тільки вночі, бо над водою... І ще сказав, щоб ми йшли з тобою і з какао на озеро, як стемніє, - вирішив не викручуватися Тео.

— Фантазер твій тато, такий був і таким завжди буде, - Бабуля посміхнулася ще ширше.  Хоча ночі зараз теплі, місяць великий, зірки яскраві і човен на озері новий, треба б сходити. Тато посадить хай тебе на плечі, щоб ніжки ти не промочив, а тобі в рюкзак покладу і плед, і штрудель, і какао.

— Т-т-ти-и мене відпустиш уночі?!

— Самого не відпустила б, малий ще. А ось із татом ідіть. Тільки одна умова...

— Температуру треба поміряти й горло показати? - не втрачав надію ошелешений Тео.

Бабуля обережно поклала тісто на стіл, обтрусила руки від борошна і помацала онукові лоб. Потім дістала зі скрипучого буфета полотняний мішечок із горіхами, побрязкала ними і поставила на підвіконня перед носом Тео. З шухляди з мідною ручкою витягла старого лускунчика з недобрим оскалом і теж поклала на підвіконня.

— Так от, одна умова, звісно, якщо ти хочеш піти з татом уночі на озеро - треба швиденько почистити волоські горіхи на штрудель, а то я зовсім не встигаю нічого.   

І Тео знову завис. Ніколи за один день він не чув стільки разів "якщо ти хочеш", і треба зауважити, він уже терпіти не міг це підступне "якщо". У голові панував повний розгардіяш. "А якщо не хочеш або, і того гірше, не знаєш, хочеш чи ні. Або не розумієш... Тато й бабуся як змовилися сьогодні. А раптом і справді змовилися? Але навіщо?"

Бабуля якийсь час не заважала його думкам текти і легко читала їх, як рухомий рядок на насупленому рідному лобику, а потім підійшла ближче й міцно обійняла. Тео чхнув від борошна, що потрапило в ніс, і з насолодою прикрив очі від здобних запахів бабусиного фартуха.

— Якщо не хочеш, можемо і з яблуками штрудель зробити. Або краще піди он книжки нові подивися, тато тобі цілу гору привіз, гарні такі... Місяць висить мільйони років, озеро теж стародавнє, тато на цілий тиждень приїхав, і за ніч нікуди вони усі не подінуться, - бабуся захищала маленького боягуза від нього самого й робила це, як і завжди, тонко й делікатно.

Тео підняв на неї величезні заплакані очі, серце защеміло, і їй захотілося перенестися на тиждень назад, у той нещасливий момент, коли вона проявила малодушність, злякавшись тяжкості в грудях і онімілої лівої руки, та зателефонувала своєму блудному синові з проханням приїхати. Зараз нічого не боліло, а малюк ще зовсім не готовий до змін.

— Знаєш, бабуля, найсмачніший у тебе горіховий штрудель. Скільки нам потрібно горіхів, весь мішок? Я вже не боюся лускунчика! - Тео здивував її вдруге за день і Бабуля подумала, що все ж таки була абсолютно права, її хлопчикам дійсно треба зустрітися.

 

 

Коли тато повернувся, Тео з Бабулею вже пакували похідний рюкзак із солодощами та теплощами. І знову слова виявилися зайвими.

Великий і маленький чоловіки готувалися ґрунтовно й мовчки, перевіряли ліхтарики, правильно шнурували взуття. Потім тато на хвилинку присів, щоб зібратися з думками і не забути щось важливе. І Тео теж присів поруч, просто тому що не знав, чим себе ще зайняти. Бабуля подивилася на своїх схожих хлопчиків і сказала, що її сили на сьогодні скінчилися, і щоб зранку не тупали в хаті, а йшли спати на веранду.

За вікнами стало зовсім темно. Тато й Тео взялися за руки й пішли дивитися місяць в озері. У кишені картатої сорочки Тео ховалася горіхова шкарлупка...

Так закінчилася дивовижна Неділя. Починався Понеділок, перший день пригод.

 

 

 ПОНЕДІЛОК

Шлях до озера біля підніжжя гір виявився зовсім не страшний і не довгий. Тато посадив Тео на плечі і, міцно притримуючи за ноги, потопав через ліс стежкою, яку він перевірив вдень. Місяць світив дуже яскраво, ліхтарик вмикати не треба було, і це Тео трохи засмутило. Але в іншому він почувався пречудово!

Похитуючись на татові, як бедуїн на верблюді, розглядаючи знайомі місця в м'якому місячному світлі, Тео був дивно схвильований. Йому не було страшно і не було спокійно. Запитання клубочилися в його голові, вимагали відповіді, але він не міг зрозуміти, що запитати спочатку. 

 

  

 

Що відбувається? 
Навіщо треба йти кудись уночі і чому їх відпустила Бабуля? 
І де тато був стільки часу? 

Місяць прикрив бік пухнастою хмарою, стежина почала розчинятися в сіро-синьому тумані й тато нарешті дістав ліхтарики. Ох і чудові ліхтарики були в них із собою: кріпилися просто на бейсболку і світили навіть яскравіше за Місяць. Питання миттєво зникли, і Тео почав крутити головою, променем світла малюючи на небі зигзаги й кола. Коли Місяць перестав від них ховатися і знову став ідеально круглим, тато не вимкнув ліхтарики, і вони стали разом малювати, сміючись, коли промені стикалися. Потім тато розповідав, хто такі джедаї зі світловими мечами, і продовжував йти вперед. "Який він сильний", - сонно подумав Тео і притулився щокою до татової бейсболки.

Ой-йой! Величезне озеро показалося з-за дерев одразу цілком. Схили гір навколо озера світилися, як крижана гірка, що заливала Бабуля йому в саду. Місячне мерехтіння зробило воду гладенькою і щільною, а в центрі озера був незрозумілий острів, схожий, на думку Тео, на зіницю ока кішки - вузький, темний і непроникний.

Тиша панувала така, що Тео чув швидкі удари свого серця і трохи тихіше, спокійніше - татового.

 

 

— Та-а-ак, і де ж наш човен? - задумливо запитав тато. Човна справді ніде не було, канат і весло лежали на березі, а от човен зник. Тео світив ліхтариком і заглядав за валуни, навіть повернувся до дерев, але човен не знаходився. 

Тато засмучено зітхнув і сказав:

— Незадача якась, але ж так добре підготувався... Я в човні сховав подарунок тобі, синку - справжній телескоп. Думав, допливемо до острова, подивимося на зірки і на гори. Можна б і з берега було подивитися, а то і з ґанку будинку, але на острові дозріли чарівні місячні ягоди, які зривати можна тільки в повний місяць і не можна забирати з острова.

Тато ставав дедалі сумнішим, ходив колами берегом і вдивлявся в озеро так, наче зараз човен мав би спливти. Тео теж засумував, уявивши собі на дні озера свій власний телескоп, про який він раніше тільки в книжках читав.  "Ух, краще б не говорив про подарунок... А ще дорослий!", - подумав Тео.

І раптово в нього перехопило подих від щемливого болю в сонячному сплетінні, щось там тягнуло, викликаючи занепокоєння. Він різко вдихнув і стало легше. Подивився на тата, що нарізає кола вздовж берега, і знову заломило. Повторюючи вдихи й видихи, Тео так явно розумів тата, відчуваючи його розгубленість і незручність, що навіть чув думки: "Ну як же так, тут ніколи не крали нічого, а я розпустив пір'я, як павич... Хотів сподобатися, хотів здивувати, що тепер робити..."

Почуття співпереживання такої сили Тео відчув уперше в житті. Він ріс доброю і щиросердечною дитиною: плакав над замерзлим птахом, співчував незнайомій дівчинці, яка розбила коліно до крові перед їхньою хвірткою, співчував Бабулі, коли та зітхала, слухаючи новини, міг поплакати над сумною книжкою, а коли змія вжалила Маленького принца, то навіть два дні не хотів їсти. Але ніколи нічого не палило його так зсередини. Не було ніякого порятунку від цієї муки і терпіти більше він не міг.

Тео підійшов до тата. Він хотів поскаржитися йому на сильний біль і попроситися додому до Бабулі, яка вміє лікувати все - щось травами, а щось і пігулками. "Поскаржитися... Скаржитися - погано", - Тео знав багато слів у різних видах, полюбляв їх окремо та у фразах, перебирав на слух і смак, от і зараз від казкової змії, яка вжалила, сплівся цілий жалібний орнамент.

Поки Тео думав, у грудях не боліло. Помітивши це, він передумав одразу скаржитися татові й почав розкручувати клубок далі. "А чому погано скаржитися? Не пам'ятаю... і хто сказав, теж не пам'ятаю. А жаліти добре?" 

І тут на слові "жаліти" вузол потеплішав і запульсував. Тео дуже співчував татові, який був зараз дуже сумним, хоча дорогою до озера він підстрибував, зображуючи коня, і бився з темрявою світловим мечем. Тато мріяв влаштувати для нього свято, бо дуже хотів потішити його, але човен зник, і телескоп зник, і на острові скоро розтануть місячні ягоди. І тепер тато сумний і розгублений, а сьогодні тільки понеділок і весь тиждень може стати "незадачею".

***

Чи знаєте ви, дорогі читачі, що Тео - чарівник? У сім років майже будь-яка людина може бути чарівником, особливо якщо чує інших людей.

Подивившись уважно на всі боки і не знайшовши нічого підходящого, Тео знайшов у кишені горіхову шкаралупку і зрозумів, що з неї можна виростити чудовий човен, набагато простіший і кращий за гарбузову карету з улюбленої казки. Залишалося тільки знайти чарівну паличку і згадати або придумати відповідне заклинання.

Тео згадав, що найкращі чарівні палички виходять у нього з вільхи, а якщо знайти гілочку роздвоєну, то після чаклунства і рогатку можна спробувати зробити, і навчити тата стріляти по бляшанках. На щастя, вільху він запримітив дорогою і побіг до дерева щодуху, так швидко, що тато й оком не встиг моргнути. Ліхтарик застрибав угору стежкою, пролунало пихтіння, тріск, а потім настала тиша...

Напевно, усе життя промайнуло перед очима у батька-невдахи у вигляді спалахів ліхтарика хлопчиська. Але злякатися зовсім і добігти до місця події тато не встиг - на березі з'явився задоволений Тео з великою гілкою.

— У тебе ніж є? Допоможеш тут відрізати зайве? - запитав він у тата. - А то я таку паличку для заклинання не підніму.

— І що ми заклинати будемо? - тато посміхнувся і поліз у кишеню куртки за складним ножем.

— Як що? Човен нам зроблю зараз! Так, ріж тут... і ось тут. Ні, коротше треба. І листочок цей залиш, він гарний, - Тео командував чітко, а тато швидко орудував гострим ножем. І за п'ять хвилин у них вийшла ідеальна чарівна паличка необмежених можливостей.

Тео повів тата до води, на ходу складаючи відповідне заклинання: "Горіх, вільха, буде човен-ха-ха-ха..." Несерйозно вийшло. "Місяць-Місяць, за моїм рішенням зроби човен із горіха..." Якось нудно. З досвіду Тео заклинання добре працює тоді, коли звучить красиво, а запам'ятати ніхто не може. Гаразд, починати треба, а там слова зберуться.

 

 

Він обережно опустив теплу горіхову шкарлупку у воду, подивився на Місяць, на паличку, потім обернувся на тата і тихенько сказав:

- Ти краще заплющ очі, вперше чаклунство й налякати може. І не підглядай!

Тато лежав на березі, мружився в місячному світлі, наче під яскравим сонцем, і прислухався, як його неймовірний син бурмоче чарівні слова, низько нахилившись над шкарлупкою. Там було щось про горіх, вільху, всіх і навіть гріх, хлопчик явно збирав усі співзвучності. Ще Тео шепотів "будь ласка" і "ну дуже треба", щоб задобрити магію, яка ніяк не піддається. Момент був справді чарівний і хотілося його розтягнути якомога довше. Ще позавчора він був у спекотній країні, за багато тисяч кілометрів від найчудовішої людини у світі. Маленької і мудрої людини, яка за допомогою гілки і горіхової шкаралупи легко прогнала його тугу. Несподіване м'яке щастя обійняло його серце.

Він вирішив, що годі байдикувати, час розплющувати очі, адже зараз буде його черга втішати, коли Тео засмутиться через невдалий човен. І тут пролунав новий звук, схожий на плескіт весла. Тато різко підскочив, наче пружинка, і навіть волосся його на голові підстрибнуло, піднімаючи бейсболку з ліхтариком. Біля берега справді погойдувався човен. Тато потер очі, але човен був на місці. У світлі місяця він здавався неймовірно красивим: срібним і казковим.

— Тео, синку, як ти це зробив? - тато дуже хотів зрозуміти, але ще більше розуміти не хотів. Човна не було і раптом човен є, а задоволений Тео з вільховим прутиком у руці стрибає вздовж берега. Напевно, ось так люди божеволіють... Або це акліматизація, треба було спати, а не тягнутися за три кілометри до озера, та ще й із дитиною.

— Тату, так це якийсь чоловік її повернув. Він на човні поплив на острів за місячними ягодами і заснув там, тому не чув, як ми з тобою кричали на березі. А тепер приплив назад і дуже вибачався, що затримав човен. Ти просто заснув і я не хотів будити тебе, - з хитрою посмішкою сказав Тео. - Дорослі часто просипають усе найцікавіше...

Тато прийшов до тями остаточно, дотягнувся до човна і витягнув його на берег. Потім він подивився на годинник і зрозумів, що поспав усього п'ятнадцять хвилин, була близько першої години ночі.

— Дивись, Тео, твій телескоп на місці. Місяць ще високо, світанок далеко і ягід ще на острові буде видимо-невидимо. Попливли?

Тео застрибнув у човен, і вони з татом вирушили через озеро до дивовижного острова. Там вони наїлися чарівних білих ягід, які були смачніші за шоколад і морозиво. Тео сховав у кишеню трохи ягід, щоб подивитися, що з ними трапляється на березі, і якщо не розтануть, показати Бабулі.

  

 

Потім вони подивилися в телескоп на Місяць, і за годинку вирушили назад. На зворотному шляху Тео світив ліхтариком у воду і виходило одразу два круглих Місяця, а потім долучився тато і Місяця стало три.

- Правда, дива робити легко? - радісно запитав тато, водячи ліхтариком.

- Якщо маєш відповідне до палички заклинання і знаєш, навіщо... - неуважно доповнив Тео, який намагався запам'ятати кожну мить короткої пригоди, щоб потім згадувати взимку. І, можливо, навіть намалювати. Він уже був сонний.

Але хоча Тео й засинав, він не забув повернутися зі стежки по свою чарівну паличку-рогатку й підібрати на березі шкарлупку від горіха, що сріблилася в місячному світлі. У неї він поклав три вцілілі місячні ягоди, які не розтанули, а навпаки, застигли у формі маленького Місяця.  "...От Бабуля вранці зрадіє", - подумав Тео, засинаючи в тата на шиї.

***

Нічні пригоди втомили всіх у будиночку, тож ранок понеділка розпочався добре за полудень. Бабуля не бурчала, хоча змогла заснути тільки тоді, коли почула стукіт дверей, що відчинялися, і побачила, що її син повернувся не один, а з дорогоцінним хлопчиком.

Після неквапливого снідобіда (так Тео назвав поїдання смачнючих вареничків зі сметаною, що замінило сніданок та обід) вони з татом займалися важливими справами - лагодили книжкові полиці, змащували дверні петлі, поливали квіти та не плуталися під ногами на кухні.

Вони не поспішали говорити про місячні пригоди на озері, тому що вдень усе виглядало якось неправдоподібно. Тато вже переконав себе, що тримав ситуацію під контролем, не спав на березі та на власні очі бачив, як людина підпливала на човні. Тео остаточно повірив у силу своєї нової чарівної палички і вирішив за нагоди перетворити нудного вуличного собаку на рудого коня, щоб швидше добиратися до озера, а то й до самих гір...  

А Бабуля з подивом роздивлялася подарунок, який знайшла на столі: срібну підвісочку, схожу на половинку горіха, зі світлими перлами всередині. Їй давно вже не дарували речей, які не використовують по господарству.

Так у маленькому будиночку оселилися чудеса і радості. На весь довгий понеділок.

 

 

 ВІВТОРОК

Вівторок розпочався різко, рано вранці, з дзвону. Тео подумав: "Який дивний будильник..." і перевернувся на інший бік. Але дзвенів не будильник у Бабулі. Задзвеніло розбите скло на веранді. І потім ще в кухні. І знову на веранді. На вулиці відбувалося щось дивне і відверто лякаюче: кричали люди, гавкали собаки, лунав дзенькіт скла, що б'ється, та гучні удари, що відскакували луною від далеких гір. У кімнату до хлопчика одночасно спробували вбігти тато й Бабуля, але зіткнулися в дверях. Тео прокинувся, сів на ліжку й розсміявся: виглядали вони дуже комічно, а вся метушня на вулиці нагадувала святковий феєрверк на Новий рік.

Тато з білим обличчям і величезними очима зірвав його з ліжка, замотав у ковдру і заштовхав під ліжко. Тео пискнув "Не хочу..." - і спробував вирватися, але туди ж, під його ліжко, спритно залізла Бабуля, притиснувши хлопчика до стіни.

— Тихо, золотий мій... тихесенько, - шепотіла йому на вухо тремтячим голосом Бабуля. І Тео, зрозумівши, що Бабуля страшенно перелякана, перестав упиратися ногами і руками, щоб виштовхнути її з-під ліжка. 

Бабуля обіймала, заспокоювала хлопчика і заспокоїлася сама:

— Тато твій зараз усе дізнається, зараз він з усім розбереться... А ми поки що з тобою корисною займемося справою... І повторимо таблицю множення.

Навіщо повторювати таблицю множення, якщо на вулиці відбувалися небувалі події, Тео не знав. Але якщо вже Бабулю цифри заспокоюють, то відповідав їй, і майже завжди правильно - знав він усе напам'ять. Вимовляючи слухняно "сорок два" і "двадцять один", Тео напружено думав, що відбувається зараз навколо будинку і тата.

Хлопчик приміряв відповідні сюжети: "Напевно, тато мій - принц, що втік із в'язниці, і його знайшли вороги... Ні, це я принц, і мене хочуть викрасти... Ой, це точно прилетіла літаюча тарілка, ми ж із татом скільки в небо ліхтариками світили, напевно, вони нас побачили". Так минуло близько години, хоча Тео здалося, що минула вічність. 

Переконавшись, що Бабуля лежить спокійно і навіть сопе, заколисана таблицею множення, Тео вивернувся і вислизнув з-під ліжка в інший, вузький бік. Бабулі під руку він підсунув великого іграшкового тигра і по-пластунськи вирушив у бік виходу.

На вулиці стало майже тихо, тільки якісь люди вигукували різні слова, знайомі й не дуже. Усі відповідні речі Тео залишилися в кімнаті, куди він повернутися не міг, довелося йому вдягати зимовий зелений комбінезон і бабусині черевики для городу. Чарівна паличка, що начаклувала човен, лежала на підвіконні, де він учора її так вдало забув. Повзти по шибках далі було не можна, паличку в зубах тягнути теж не хотілося, і Тео зрозумів - треба ставати невидимим!

***

На поличці біля дзеркала лежали сонцезахисні окуляри. Тео торкнувся їх паличкою і почав камлати заклинання-наділяку, для наділення речей чарівною силою. Слів у заклинанні не було, лише магічний код Иии-Аааа, відкритий ним випадково, коли ревів у кутку. 

Окуляри затремтіли, стали переливатися веселкою, а потім здійнялися в повітря і спланували прямо на ніс. На носі вони посмикнули, злегка підігнулися, і так міцно схопили Тео за вуха, що той навіть ойкнув.

 

  

 

Тео подивився в дзеркало і ойкнув ще раз. Він зник увесь повністю, разом із комбінезоном, бабусиними черевиками і навіть сам із собою. У повітрі залишилася тільки чарівна паличка і райдужні окуляри, схожі на гігантського метелика. "Я - справжній чарівник!", - похвалив себе Тео, і райдужний метелик випурхнув на подвір'я.

Бите скло засипало його гамак на ґанку, хрустіло під черевиками, і йому здалося, що скла тут так багато, немов розбився цілий скляний літак. От буває ж так - поки предмет цілий і на місці, як скло у вікні, його не помітно, а розбий - і усі побачать.

Тео підійшов до хвіртки і подивився крізь прути. Тата ніде не було видно, але вулицею бігли незнайомі люди в темно-сірих костюмах і з палицями. За ними бігли знайомі йому люди, з якими Бабуля казала вітатися, потім знову незнайомі, але вже в синіх костюмах і кашкетах, з кийками, і знову городяни. Усі щось говорили і намагалися перекричати одне одного. Хлопчик пригадав минулорічну естафету з призами, організовану біля церкви для розваги місцевих мешканців, там теж швидко бігли в різнокольорових жилетах, щоправда, без палиць. Дуже хотілося йому дізнатися, вони біжать за чимось чи від чогось і з якого боку приземлилися інопланетяни.

Тео подивився на ґанок, Бабулі досі не було, хоча зазвичай його наближення до хвіртки вона відчувала миттєво. Подякувавши ще раз таблиці множення, він прослизнув на вулицю, але потім повернувся і швидко видряпав на доріжці дохідливий текст: "пішов за тато чекай на дім". Тео міг написати красиво і ввічливо, але скло було гостре, а натовп, який волав, втік так далеко, що він просто боявся його не наздогнати.

І вулицею поплив великий метелик, а трохи нижче - смішна роздвоєна гілочка з трохи зів'ялим листом. Хоча якщо зовсім уже чесно, у містечку панував такий хаос, що невидимими були взагалі всі діти.

Натовп зібрався навколо церкви. Інопланетян поки що не було видно, але пристрасті кипіли неабиякі. Таких злих людей Тео раніше бачив тільки мигцем у фільмах, але Бабуля вимикала "сцени насильства" і потім ще під цокання спиць бурчала, що мистецтво перед ними, як і раніше, у великому боргу і борги віддавати не поспішає.  

Тео, спритний як ящірка, прослизав між великих сердитих чоловіків, прямуючи до високих сходів церкви, де промайнула червоно-сіра татова ковбойка. 

Там нагорі бабулин сусід-праворуч, сивий і червонолиций, кричав у залізну штуку, що треба прогнати з їхніх гір усіх цапів, які пасуться на їхньому сріблі. Він обзивав гірських цапів усілякими словами, казав, що вони зажерливі, жадібні, брудні й смердючі, і Тео спробував уявити, як на залитих місячним світлом схилах гори скачуть неохайні цапи зі злиплою шерстю, а з-під їхніх копит розлітаються шматочки срібла і яскраве каміння. Він читав книжку про копита і срібло, тому не розумів, навіщо проганяти таких веселих козлів.

 

  

 

Раптово почався рух і сіро-сині люди з двох флангів почали тіснити строкатий і неоднорідний натовп. І за лічені хвилини всі строкаті опинилися знизу, впресовані в акуратні стінки. Із церкви на сходи вийшов холодний і гострий чоловік у краватці, взяв залізну трубу для крику, гидливо постукав по ній тонким пальцем, примовляючи заклинання "расрас", після чого труба ожила. Холодний голос пояснив, що те, що трапилося, - нещасний випадок, що копррорасія (так Тео почув назву того, кого хотіла виправдати ця людина) відшкодує всі збитки містян і зробить дитячий майданчик і фонтан, що якщо вони зберігатимуть спокій і виявлятимуть повагу... Але народ загув на всі голоси й не дав Тео дослухати, що там ще обіцяв чоловік із рівним голосом.

Сіро-сині стінки колби на площі зробили ще кілька кроків і людей стиснуло щільніше, руками більше ніхто не розмахував, що Тео спочатку потішило, але потім його сильно притиснули до твердої темної спини людини, що перетворилася на частину паркану. Тео злякався, щоб не тріснули окуляри й не зламалася його чарівна паличка, підпірнув під чимось схожим на щит і від радості пискнув "Я вільний" і випадково змахнув паличкою.

За мить він був вищим за найвище дерево в містечку і продовжував злітати. Ось така буває свобода, виявляється. Тео довелося терміново хапатися рукою за водостічну трубу на даху церкви і тільки тоді він зміг перевести подих. Несподіваний політ зовсім не був схожий на приємне пурхання уві сні, його немов вистрілили з хлопавки, а конфетті обсипалося вниз... Згори натовп на площі дуже нагадував йому кімнату після новорічних свят, не вистачало тільки Бабулі з віником.  "Ой, а як там Бабуля?" -Тео раптово зрозумів, що тато не Бабулю залишив його охороняти, а зовсім навпаки - це він мав наглядати за Бабулею, яка злякалася шуму й битого скла.

У теплому комбінезоні на сонці він пітнів так, що стали слизькими руки. Здавалося, ще хвилина і Тео полетить у космос, як кулька з його дня народження. І навіть ніхто не скаже, що він гарно летить, бо він невидимий. Де ж тато?

Тео повернув голову і побачив, що над горами здіймається дим. Не такий дим, як від вогнищ туристів, а справжній страшний дим. Але хіба гори можуть горіти? В одній із гір зяяла велика діра і дим йшов звідти, немов гора перетворилася на дракона. 

Коли вийде ще таке побачити? Тео прицілився, витягнув руку в правильному напрямку, сказав чарівній паличці; "Летимо до гір", - і відпустив трубу. Чарівне відчуття польоту захопило його так сильно, що Тео просто не помітив, як у нього з правої ноги звалився важкий бабусин черевик. І за всіма законами підлості та справедливості черевик приземлився точнісінько на голову холодноголосого чоловіка на порозі церкви. Чоловік впав, як мішок, сіро-сині запанікували і підняли щити, хтось вистрілив у повітря і закричав; "Без паніки!" Одразу почалася тиснява і паніка... 

З натовпу нарешті вибрався тато, майже цілий, тільки з розбитим носом і відірваним рукавом. І поки всі билися, шуміли й штовхалися, тато дивився туди, куди полетів його син.

А Тео вже пролітав над озером і навіть не здогадувався, що його невміння надійно зав'язувати шнурки щойно змінило історію містечка.

***

Підлетівши до гір, Тео зрозумів, що це точно не дракон. Центральна гора за озером тепер стала схожа на сумного Лускунчика, який забув закрити рот. Зубів у нього поменшало і димів він, як бабусин сусід-зліва, відставний морський вовк.

"Бідний Лускунчику, що з тобою сталося..." - Тео був так засмучений і приголомшений розмірами діри, що не відразу побачив, що біля димного провалу хтось ворушиться. Невже тут уранці могли бути люди? 

Опустившись якнайнижче, Тео роздивився зовсім маленьких людей у зелених костюмах, що нагадували його комбінезон, дуже розсерджених, із закопченими обличчями і в пухнастих шарфах навколо шиї. Чоловічки вишикувалися в ланцюжки і швидко передавали одне одному блискуче каміння, розкидане схилами і навколо озера. Нагадувала ці людські ланцюги довгих зелених змій, хвости яких ховалися в темряві печери, а голови підбирали й проковтували каміння. Тео подумав: "Напевно, сьогодні в містечку день змагань".

І йому закортіло роздивитися ближче маленьких чоловічків, їхню кам'яну здобич, та дізнатися, що ж тут сталося. Тео зовсім забув про те, що вдома залишив Бабулю, що в місті багато незнайомих людей і десь приземлилися інопланетяни, які, може, навіть викрали його тата. Він опустився на землю, зняв окуляри, заштовхав їх у кишеню комбінезона, у рукав сховав паличку. Обличчя Тео розфарбував, як розфарбовують у кіно - брудними смужками. І тут він побачив, що на нозі тільки один черевик... Тео його теж зняв, заховав за камінь і вкотре порадів бабусиній завбачливості - спав він завжди у шкарпетках, навіть улітку, а шкарпетки були в'язані та з товстою підошвою, щоб не протиралися. 

Тео в образі лихого командос підійшов ближче і побачив, що не вистачає йому найголовнішого - бороди. "Ха, так це ж гноми. Справжні казкові гноми!" - зрадів хлопчик. У кожного гнома була довга борода, загорнута навколо шиї, щоб не заважала працювати. Довелося йому натягнути на голову капюшон і застебнути вище блискавку. Бочком він втиснувся в живий ланцюг і почав передавати каміння, нібито він теж справжнісінький гном.

 

 

Попрацювавши хвилин двадцять і спітнівши остаточно, Тео почав потихеньку пересуватися до гирла печери. Паличка колола в рукаві нестерпно, але діставати він її не наважився, щоб випадково ще раз чогось не начарівничати. Гноми говорили незрозумілою мовою, але робили абсолютно зрозумілі, людські речі, і коли Тео опинився всередині печери, то зовсім не здивувався, натрапивши на рослих гномів із мечами та щитами. Вони дивилися на нього, він дивився на них і розумів, що цікавість завела його занадто глибоко.

У великому залі із закопченими стінами творився повний хаос. Гномів у горі було більше, ніж мурах у мурашнику, і всі вони розбирали завали, прибирали уламки і відмивали стіни. По центру залу на перевернутій бочці, підібгавши ноги, сидів найбільший гном. У нього було сиве волосся, прихоплене залізним ободом, довжелезна сива борода і блискуче червоне обличчя, схоже на райське яблуко у варенні. Цар гномів дивився на Тео з-під лоба і явно був незадоволений тим, що його відволікли від роздумів.

 

 

— Підійди, чужоземець, - підкликав він Тео. Тео протер очі: у справжніх гномів повірити набагато простіше, ніж у Царя гномів, що говорить його мовою. Обережно ступаючи через гострі уламки, він подивився, наскільки стали брудними його шкарпетки, і знову подумав про Бабулю. Як вона там сама зараз і що скаже йому, коли шкарпетки побачить?  

— Іди ж сюди негайно! Ти прийшов шпигувати за нами? Скільки тобі заплатили, негідний ти чоловічок?

Голос Царя гномів був розкотистим і сердитим. Тео миттєво схаменувся від невеселих думок, підійшов до царської діжки і згадав - треба нахилити голову і просити пощади. Одночасно згинатися і просити пощади було не зовсім зручно, виходило так, що Тео просив пощади сам у себе, але спробувати варто було.

— Прошу пощади, великий Цар гномів. Я тільки хотів дізнатися, чому з гори йде дим і що трапилося зі склом у нас у будинку. Моя Бабуля залишилася одна під ліжком, тато тільки знайшовся - і його зовсім вкрали інопланетяни, у місті сіро-сині люди, а я прилетів до вас випадково, чарівною паличкою махну-у-у-у-у-у-ув..., - і хлопчик заридав, витираючи ніс брудним рукавом.  

У Царя гномів, який ще не оговтався від ранкового вибуху, у голові все змішалося. Бабуля під ліжком, тато з інопланетянами, кольорові люди й чарівні палички... Він із сумнівом подивився в кубок із віскі. Потім посмикав себе за бороду. Людина зростом із дорослого гнома, але насправді маленьке хлопчисько, некрасиво ревів перед ним, витираючи ніс і знову опускаючи смиренно голову.

— Ти заблукав, хлопчику? Ти з містечка за лісом і у вас теж уранці був вибух?

Тео кивав, абсолютно правильно за інтонацією Царя розуміючи, що допит закінчився і тепер він може піднімати голову і робити вираз обличчя я-більше-ніколи-ніколи. Цар гномів виявився звичайнісіньким дорослим і побачив глибину каяття Тео за чумазістю. Там же він побачив і глибину його цікавості, тому вирішив розповісти все.

***

Гноми і люди жили поруч завжди, але один одному ніколи не заважали. Люди не чіпали гору, а гноми не чіпали озеро. Домовленості підписані не були, але справжнє розуміння завжди краще за будь-які папірці. Але нещодавно люди з копррорасії (гном вимовляв так само, як Тео і чув) прийшли до гір по срібло. Мер містечка отримав трохи грошей і багато обіцянок, тож віддав гору в розпорядження прибульців. Цар гномів пробував уночі до нього достукатися рукояткою гном'ячого меча, але переляканий мер найняв одразу дві служби охорони та перестав виходити з дому. Гноми прорили під землею хід до його підвалу - і мер закрився в церкві, а туди гноми пробитися поки що не змогли.
І ось сьогодні вранці приїхали працівники копррорасії, заклали вибухівку і підірвали перший зал скарбниці гномів. На щастя, ніхто з гномів не постраждав, а працівників гноми з мечами погнали за озеро, але тільки роботи з ремонту тепер до самої зими, і гора вже не буде такою гарною, як раніше.

Тео слухав розповідь Царя гномів з великим співчуттям і увагою, але він втомився стояти, у залі було пильно, йому страшенно хотілося чхнути і сильно хотілося додому. Він спробував чхнути, делікатно прикрившись рукавом - і вколов себе паличкою в багатостраждальний ніс. "А-апчхи-хо-додому" - і Цар гномів знову протирав очі, які заплющив від яскраво-зеленого спалаху. Про те, що людське дитинча в горі йому не привиділося, нагадували тільки дуже вимазані смугасті шкарпетки.

***

Тато Тео влетів у хвіртку, переповнений емоціями. Скуйовджене волосся, відірваний рукав, вигляд справжнього переможця - усе в ньому нагадувало того хлопчиська, який колись поїхав із тихого містечка рятувати великий світ.

Бабуля якраз підмітала віником поторощені шибки на подвір'ї, скрушно похитуючи головою й обурюючись, що мер тут без року тиждень, а вже ледве все місто на повітря не підняв...

— Що там на площі, синку? Домовилися до чого-небудь? Зараз скло домету і суп тобі підігрію...

— А де Тео? Я стільки йому хочу всього розповісти.

— Так він під ліжком у ковдрі так і спить, таблиця множень для нього завжди найкраща колискова, - усміхнулася досвідчена Бабуля. - Іди розбуди його, обідати в саду будемо, щоб без битого скла.

Тато зайшов у кімнату і заліз під ліжко, віконниці в метушні так і не відчинили, тож у кімнаті було тихо й темно. Його скарб сопів, загорнувшись у ковдру. Тато доторкнувся до нього за босу п'яту, притримуючи руку над головою сина, щоб той не підстрибнув з переляку й не вдарився.

— Тео, прокидайся! Бабуля кличе на обід у саду. Буде вчорашній суп і свіжі історії!

Хлопчик повернувся, широко розплющив очі й обійняв тата так, як не обіймав ще жодного разу. Тато задоволено зітхнув, поїздка перевершувала всі його прогнози і з кожним днем ставало тільки цікавіше. Потім подивився на рідну мордочку і подумав, що в домі пора зробити генеральне прибирання, дуже вже замурзаний вигляд мав син.

Вони обидва переодяглися і пішли в сад. 

За обідом тато розповідав про вибух у горах, спричинений кор-по-ра-цією, і що документи підписав новий мер, хоча не мав такого права без спільного рішення міста. І що тато вже прочитав контракт, за яким корпорація тепер усе має відновити в місті власним коштом, і що під час мітингу на мера щось упало з неба і тепер він у лікарні, а татові пропонують поки що розібратися з паперами в мерії. А озброєну охорону вони прогнали, щойно гелікоптер із мером злетів із площі.

Бабуля і Тео слухали тата як заворожені. Бабуля захоплювалася своїм мудрим і рішучим сином, а Тео... Тео не міг зрозуміти, чи був він над площею і у гномів, чи йому це все наснилося. Потім тато запропонував не йти до хати, а подивитися захід сонця в саду, але Бабуля суворо подивилася на босі ноги Тео в шльопанцях і сказала вдягнути теплі шкарпетки, інакше жодного саду і заходу сонця.  

Тео пішов до хати, по ходу вигадуючи, що він розповість про шкарпетки, які залишив у гномів, де його комбінезон із чарівною паличкою і татовими окулярами, і як зараз він отримає заслужене покарання за нехлюйство. Але роздвоєна осикова гілочка була на підвіконні, чистий комбінезон висів у шафі, окуляри були на тумбі біля дзеркала, а чисті шкарпетки лежали на підлозі біля ліжка, напевно, уві сні Тео сам зняв їх. "Оце так сон, і кіно не треба", - захоплено подумав Тео. Натягнув шкарпетки й ойкнув, щось його вкололо в підошву. Плюхнувшись на підлогу, Тео зірвав шкарпетку, і по підлозі покотилася незвичайна каблучка з червоним каменем. У другій шкарпетці лежала записка на аркуші цупкого паперу: "Каблучку віддай татові. Приходь у гості, Тео. ЦГ".

Тео уважно розглянув гном'ячу каблучку. Їхні красиві срібні гори впізнавалися легко, як і малюнок із мечів гномів, червоний камінь був схожий на ті, що він збирав із ними, а все разом точно підходило під сьогоднішній день, переповнений найгострішими відчуттями.  

Хлопчик побіг до тата і вручив йому каблучку із запискою, але щойно почав пояснювати, що це й від кого, як вони почули на подвір'ї обурені крики Бабулі: "Так, це мій черевик! Так, кидаю де хочу!..." 

Тато одягнув каблучку на палець, і вони побігли відбивати поліцейського в Бабулі. Вівторок у них точно вийшов ненудний...

 

 

 СЕРЕДА

Вранці, прокинувшись без будильника та вибухів, тато Тео вирішив, що вчорашній день трохи вивів усіх із душевної рівноваги і це не відпочинок із сином, а передача "Залишитися в живих". До того ж, його мамуля взагалі їх тепер не бачить, тільки в домі прибирає, речі пере та валер'янку п'є. Хороша підтримка приїхала, нічого не скажеш! А їм із нею ще секретний план виконувати...

Саме тому тато з рюкзака витягнув свій бувалий щоденник і почав переглядати довгий список усього того, що він хотів зробити разом із Тео, які питання хотів обговорити з мамою і що треба зробити корисного в домі. Список він складав багато років, щоб не втрачати зв'язку з домом. Виконати поки що нічогісінько не вийшло, зате дописував кожну вільну хвилину.

"Та-а-к, сьогодні ми можемо з Тео сходити на риболовлю і поговорити про велике море... хоча яка риболовля вдень? Або ось чудовий план - збирати гербарій... альбом треба знайти тільки... хоча поки квіти красиво засушимо, тиждень закінчиться. Ми можемо сходити з ним на ринок, купити продукти і приготувати смачний обід... хоча не впевнений, чи сподобається це матусі, чи не подумає вона, що мені їжа тут не до смаку?..."

Не відомо, скільки б тато дивився у списані дрібним почерком сторінки, прикладаючи реальну сім'ю до своїх давніх мрій. Але прокинувся Тео, вчора такий змучений польотами, гонитвами, криками й переживаннями, що заснув у гамаку на ґанку, і тато відніс його на руках у кімнату.

Тео заснув, навіть не дочекавшись повернення тата, який побіг за Бабулею, яка побігла з віником за поліцейським, що мав необережність припустити, що це Бабуля залізла на дах церкви і скинула важкий черевик на голову мера... 

Через те, що Тео заснув, тато так і не дізнався, хто такий ЦГ і звідки взялася нова каблучка, що прижилася в нього на мізинці. Зранку завжди говорити про дивні речі складніше, і Тео вирішив промовчати поки що, може, почекати слушної нагоди, потім, коли-небудь...

Тато ж просто забув, що перстень з'явився тільки вчора, і думав про ті речі, які легко вкладалися в дорослій голові. Наприклад, чи відшкодує корпорація вчорашню шкоду добровільно, чи потрібен колективний позов? Чи варто дзвонити адвокату просто зараз або спробувати спочатку виманити побитого віником поліцейського на дружній діалог? О, і що робити з розбитим склом у будиночку, якщо на завтра обіцяли вітер і зливу?

Тео постояв перед татом, помахав рукою перед його очима, але тато дивився в одну крапку на стіні, а може й крізь. Рентгенівський погляд хлопчикові не сподобався, і поцупивши на кухні гарячий пиріжок із капустою, він пішов мовчки страждати на ґанок, де й починалася наша історія.

Подумати безумовно було про що…

***

За два дні в будиночку весь звичний уклад перевернувся догори дриґом і почав ходити по стелі. Бабуля весь час поралася на кухні, в саду і вони з нею майже не розмовляли. Тео з образою відчув, як легко і раптово перестав бути бабусиним золотим хлопчиком і став просто якимось Тео-тихо-сиди. Тато теж не поспішав приділяти йому знаки уваги, і з усього виходило, що щойно дорослих стає більше одного, ти нікому й не потрібен. Тео слухав, як у домі сміються тато і Бабуля, як їм там цікаво удвох, але його вони не кликали навіть на пиріжки. Виходить, усе ще набагато гірше... Вони про нього забули.

У Тео прокинувся ослик, який дуже милий на картинках, але страшний, коли він у голові хлопчика. І битва добра з віслюком була недовгою. Знову, як і вчора, Тео підійшов до хвіртки, озирнувся, чи Бабуля не бачить, як він відбивається від рук, зітхнув і повільно пішов тікати з хати. Куди він іде, зрозумів дорогою - звісно ж, до гномів. Адже його запросив сам Цар! Що він робитиме у гномів і як повернеться додому, Тео не думав, йому просто хотілося, щоб його всі кинулися шукати, плакали і зрозуміли - з ним так не можна.

Щоправда, дуже швидко Тео пошкодував, що не додумався взяти чарівну паличку чи бодай кросівки взути - у голову пекло сонце, у шльопанці забивалися камінці, а Тео не пройшов навіть двох вулиць. Але й повертатися він не хотів. Віслюк шепотів, що нехай помучаться там без нього, і Тео частково був згоден з віслюком.

Містечко виглядало жвавим - скрізь метушилися люди, латаючи вибиті вибуховою хвилею вікна. Хтось склив одразу, хтось натягував парникову плівку, і навіть вікна, забиті дошками, побачив Тео, поки понуро йшов до гномів. Від одного будинку його окликнули на ім'я та запропонували випити лимонаду, але Тео вирішив, що це хитрий виверт і зараз його спіймають, щоб здати назад додому. Він зробив вигляд, що не почув, і побіг вулицею, піднімаючи пил.

 

 

Поки Тео йшов з дому до гномів, тато вирішував проблеми. Він уже склав список із найтерміновіших справ і був готовий із цього списку вибирати най-най терміновіші, які треба зробити йому сьогодні. Але на тарілці закінчилися пиріжки і довелося встати з-за столу.

Тато потягнувся і вийшов у двір оглядати вчорашні руйнування. З десяти вікон цілими залишилися тільки два, черепиця лежала нерівно, а горищне вікно перекосилося. "Ого... Я тут і за місяць не впораюся", - тато почухав потилицю класичним жестом людини спантеличеної. Добре, що Бабуля не гаяла часу: парникова плівка, ножиці, дерев'яні планочки, кнопки і молоточок уже чекали тата на порозі, як легкий натяк на долю розбитих вікон. Але коли тато спробував перемогти перше вікно, то занозив один палець, відбив другий і подряпав штукатурку. Він вирішив піти на площу й пошукати нормального скляра, поки будиночок іще цілий, і вирішив покликати з собою Тео, якого було зранку не видно й не чути.

На голос тата визирнула тільки Бабуля, і ось тут вони і з'ясували, що Бабуля була впевнена, що Тео біля тата, а тато вирішив, що Тео прекрасно проводить час із Бабулею, поїдаючи пиріжки і запиваючи їх чаєм. Коли з'ясувалося, що Тео немає ніде в домі, немає на горищі, немає в саду, немає в підвалі і, о жах, узагалі ніде немає, вони запанікували. Бабуля бурчала про татову безвідповідальність, а тато парирував тим, що його треба попереджати як людину, ненавчену поводженню зі складними дітьми. Так, не минуло й трьох днів, як у будиночку розгорівся неабиякий конфлікт серед двох загублених дорослих через одну зниклу дитину.

На подвір'ї літали фрази, якими можна розбити скло, якби вони залишалися цілими: "в хаті багнюку розвела" врізалося в "в тебе обидві руки ліві", "ти не хотіла мене бачити" стикалося з "ти не приїжджав до дитини", осипаючись на доріжку уламками "ти егоїст" і "а хто мене таким зробив". Вони сварилися з болісним і похмурим захватом, як люди, які мовчали роками, а тепер кулі мовчання луснули і заклеїти їх уже не можна...

Коли тато й Бабуля втомилися з'ясовувати, хто з них більше не правий по життю й хто винен у тому, що сталося, коли осипло горло й видихнувся фонтан збурень, на землі лежали уламки гарного настрою, а в повітрі лишився тільки знак запитання - де Тео? Провину відчували обидва, але за роки паралельності існування в різних світах зовсім розучилися говорити одне з одним серцем, а не словами.

***

Допомога прийшла, звідки не чекали.

Бабусин сусід-праворуч, рішучий чоловік філософського віку, давно стояв, спершись на паркан. Він уважно прослухав усе сказане, хоча, на його смак, вирази були слабенькі, і з цікавістю переглянув усю виставу. Зазвичай на його частку із сусідських пристрастей перепадали тільки рідкісні воланчики від бадмінтону, за якими приходив нескінченно ввічливий Тео з чимось смачним від Бабулі. На його думку, з приїздом тата в містечку жити стало хоч і небезпечніше, але набагато веселіше. Та думку свою він тримав при собі, щоб не вислухати їхньої версії, хто є він по життю.

 

 

— Дорогі сусіди, якщо ви вже закінчили з'ясовувати, чому у вас раптом посеред білого дня зникла дитина, яка зазвичай тіні своєї боїться і з ґанку не сходить, можу сказати таке: Тео просто так не пішов би. Я давно за ним спостерігаю. Він точно знав, куди йде. Ви згадуйте, хто його міг покликати і не сперечайтеся зі мною.

Тато з Бабусею, які затихли, не стали сперечатися з сусідом, а задумалися. Тео ніхто нікуди не запрошував, бо він не дружив з іншими дітьми, і з дорослими теж не дружив. І чим його можна було приманити було, якщо в Тео щодня нові розваги і в домі все є, від іграшок до цукерок?

— Згадуйте швидше, а то день закінчиться, - поквапив сусід.

Бабуся перебирала всі варіанти, але вчорашній день був зім'ятий через метушню і хвилювання - Тео вона майже не бачила. Тато пригадав, що вчора з сином спілкувався тільки за обідом, та й то більше говорив сам, а потім відносив його сплячого до ліжка... Здається, щось учора дивне Тео йому казав про гори й гномів, коли віддавав каблучку, та тато не дослухав казку й утік. Стоп, перстень!

Тато витягнув ліву руку з кишені, на мізинці справді були срібні гори з пульсуючою краплею червоного світла. Як же їх можна було не помітити зранку і де Тео взяв цю каблучку? А трохи глибше в кишені знайшлася пошарпана записка, що мала такий вигляд, наче її п'ять разів у машинці з джинсами випрали, але слова ще читалися: "Каблучку віддай татові. Приходь у гості, Тео. ЦГ".

Усі троє ахнули, ось же воно, запрошення! Але хто такий ЦГ?

Сусід, примружившись, подивився на приголомшених тата й Бабусю. Усе було зрозуміло, проґавили вони хлопця, ох уже ця недолуга інтелігенція з їхніми драмами...  Гаразд, будемо шукати. Щось у суперечці його збентежило, була якась фраза, що різала вухо відставного сищика.

— І де це у вас багнюка була? А то знайшли ми сьогодні підкопи в будинку в мера, ось у кого багнюка в підвалі... Як сто гномів у чоботях марширували!

Тато згадав, чого він про багнюку лаявся, і перед очима спливло личко Тео з брудними патьоками. Він вирішив, що син під ліжком вимазався. Бабуля відразу згадала, що вчора ледве відіпрала зимовий комбінезон Тео, теж увесь у кіптяві. Зі слова "кіптява" думки допливли й до вчорашнього вибуху в горах.

— У вас у підвалі підкопів не виявлено, - відрапортував сусід, який повернувся. - Ходімо в будинок мера і подивимося, куди веде підземний хід. Ох, чуяло моє серце, що з цим мером ми наплачемося...

***

А в цей час Тео вже дотопав до гори і стояв перед нею в цілковитій розгубленості. І куди тут заходити в гості? Там, де вчора зяяла димляча діра, сьогодні був абсолютно гладкий схил. Наче й не було вибуху, наче й не було Царя гномів... І чи бачив він учора зелений живий ланцюг?

Ходячи колами, Тео остаточно засмутився - додому він не хотів, а в гору потрапити було неможливо.

Він сів на камінь і раптом помітив захований ним учора черевик, стоптаний, старий, але ще міцний. Він посмикав його за шнурки, сподіваючись зрозуміти, чи буде йому користь від такої знахідки. Учора його правий напарник таких справ накоїв, може й лівий на щось згодиться?

Черевик мовчав. За горою сідало сонце. У животі бурчало від голоду, у серці клекотіла образа... Тео, найсамотніший хлопчик у всесвіті, сидів на холодному камені й узагалі нічого не хотів. Черевик напевно міг стати чарівним, але для цього потрібне бажання... А якщо бажання немає? Просто старий черевик Бабулі.

Тео згадував учорашній день і каблучку, згадував сьогоднішній ранок і страждав. Нікому до нього немає діла, з ним ніхто не розмовляє... Що більше він себе жалів, то тужливіше ставало. І страждання перейшло в злість. Він розкрутив непотрібний черевик за шнурки й запустив в озеро, щоб плюхнуло на багато метрів угору. Точніше, хотів запустити в озеро, але не розрахував відцентрову силу і черевик з усієї сили врізався в схил гори.

І щойно він доторкнувся до схилу, гора здригнулася, хитнулася, пішла зморшками і раптово посередині схилу утворилася дірка. Черевик зник, Тео схопився за голову. Він зламав гору! Тут уже було не до образ, треба тікати. Але з діри вже вискакували знайомі гноми з мечами та щитами. Тео не пручався, просто повис смирною рибкою між ними, і приготувався отримувати від Царя гномів по повній, за все.

 

 

У величезному залі, куди його внесли насуплені гноми, було просто казково гарно: горіли світильники, на стінах мерехтіло каміння, хіба що діжка під царем була така сама, як і вчора. Найдивніше з побаченого було не миттєве відновлення гори й залу, Тео вразився тому, що Цар гномів сміявся.

— Ох, Тео... Я знав, що в містечку росте особливий хлопчик, але щоб настільки особливий! Ти, вуж малий, будь ласка, тримай себе в руках і не гнівайся, а то ми підемо під землю і з гірських гномів на кротів перетворимося. Жбурнув ти черевика, а нам тепер заново дзеркальне скло робити, щоб дірку залатати. Гаразд-добре, прощаю. Татові подарунок сподобався, зрозумів він його?

 Тео зрозумів, що гніву немає і вирішив хоч тут покапризувати, якщо вдома його не чують.

— Здрастуй, Царю гномів! А чого це я вуж? Вуж – то змія така, а я не змія зовсім. А татові все одно на ваші подарунки і на мене теж все одно.

Цар гномів насупився. Він був досвідченим чарівником, але що діється в головах людей, розумів далеко не завжди. А ще він був старим і мудрим, тому допускав можливість у людях помилятися.

Він покликав ошатного гнома в смугастому ковпаку і велів принести для Тео смачну їжу, теплий плед і гарячий лимонад.  Тео сів на дивані, теж підібгавши ноги, адже підлога в залі була геть крижана, і став мовчки чекати, коли його почнуть тішити й помічати.

 

 

Гном швидко повернувся, наче кухня була за сусідніми дверима. І плед був дуже теплий, а частування не гірше за бабусині. Коли він наївся й відігрівся, Цар гномів зліз з діжки й сів поруч на дивані.

— А тепер розповідай, Тео. Що ти сказав татові про каблучку? Ти розповів йому про правий черевик і мера? Тато зрозумів, хто передав перстень? - Зараз він був зовсім не схожий на грізного царя, а найбільше нагадував бабусиного сусіда з хитрим прищуром, коли той його про щось розпитував.

І ось тут Тео зрозумів, що він узагалі нічого не розповів татові через невідповідний час, через поганий настрій і через те, що їм із Бабулею було весело, а Тео не покликали. І тепер він утік і там напевно плаче Бабуля, тато бігає вулицями, уже з ліхтариком. А Тео сидить теплий і ситий на дивані у Царя, якому він розбив величезне скло...

— Нічого я йому не розповів. І з дому втік. Паличку чарівну не взяв, кросівки не взув. Погано все... Поки повернуся, буде північ.  А вони пла-а-а-а-чуть без мене... - Тео відчув, як підступають сльози.

— Так, тільки не реви, будь ласка. Зараз я віддам тобі подарунок і ми вирушимо додому. Татові й Бабулі обов'язково все розкажи. І хоч ти й чарівник, не йди з дому просто так, навіть до мене. Зрозумів, малюк?

І він простягнув Тео справжню чарівну паличку зі срібла, витончену, тонку, з яскравим каменем на вершині. Паличка могла змінювати колір і світло, ідеально лягала в долоню і з нею можна було виконувати все! Цар шепнув йому ім'я чарівної палички на вухо, показав, як у неї відчиняються крила, щоб літати, і як викликати мудрих змій, що допомагають знаходити потрібні слова для своїх бажань. А ще порадив міцно зав'язати шнурок і носити паличку на шиї, щоб не загубити, як той черевик.

Тео схвильовано розглядав подарунок, обережно крутив у руках і потім несміливо запитав:

— А не свої бажання виконувати можна?

— Хм... Це дуже складно. Але давай спробуємо. Ти точно впевнений, що людина справді загадала це бажання?  

— Так, коли я йшов до вас, то бачив людей, які забивають вікна дошками, у них немає скла. Я впевнений, що скло краще за дошку. Можна, я їм скло зроблю?

— Чудове бажання, Тео! Загадуй!

***

Поки Тео лагодив день та містечко, підземним ходом крокував рішучий тато з ножем. Ні сусід, ні Бабуля в вузький підземний хід не помістилися, а тато не став чекати підмогу. Далі кротячий лаз перетворився в тунель і тато побіг…

 

  

 

І у мить, коли всі вікна містечка затягувалися райдужними шибками, а Бабуля ридала в мерському підвалі на плечі сусіда, який давно мріяв це плече підставити, на величезній кухні гномів пролунав дикий гуркіт: це тато Тео, весь перемазаний у багнюці, з криком "Віддайте мою дитину!" вибив дверцята підземного ходу...

"Середа, хоч уже й не вівторок, але ще точно не четвер", - подумав Цар гномів щось незрозуміле самому, та й пішов зустрічати дорогого гостя.

А Тео дивився, як у повітрі кружляє його крилата чарівна паличка - і знову нічого навколо не чув.

 

 

 ЧЕТВЕРГ

Чудового літнього ранку Тео сидів за столом і малював. Він поспішав перенести на аркуш паперу свої спогади, поки не припорошило їх чимось іще. Втеча в середу, вибухові пригоди у вівторок, нічна подорож човном у понеділок, та й сам початок, приїзд тата в неділю, потрібно було скласти в одну велику картину на пам'ять...

Тео малював вулиці містечка, озеро і гору, ставив позначки і стрілочки, підписував, хто де живе, і захопився так, що не чув тата й Бабулю, які по черзі кликали його. Тільки коли двері відчинилися, Тео відірвався від величезного аркуша.

— Нічого собі, це ж ціла карта! - захоплено промовив тато. - Ми потім зробимо раму і повісимо на стіну, щоб ти не забув цей тиждень. А звідки ти так добре знаєш, який вигляд має містечко зверху, в інтернеті дивився?

— Тату, у нас немає інтернету і комп'ютера теж немає, це ж баловство. Я бачив таке в нашого сусіда, але Бабуля вважає, що мені зарано і без дорослих там робити нічого.

Тато задумався, як за стільки днів він не побачив, що немає інтернету, і коли він востаннє перевіряв повідомлення в смартфоні. Напевно, треба зайти до сусіда, скористуватися інтернетом і подякувати за вчорашню допомогу. Коли він вискочив із криками з-під підлоги на кухні місцевого ресторанчика, куди мер, як подейкують, любив навідуватися за чимось особливим, то якби не сусід... По голові йому могли дати не тільки куховаркою.

А потім, коли вони прибігли додому взяти фотографію, щоб віднести в поліцію, то виявили - Тео повернувся сам і чекав тата й Бабулю на кухні, сумно дивлячись у вікно, бо не знав, де їх шукати. Так, це було божевілля... Поки вони цілували-обіймали Тео і розпитували його, де той блукав цілий день, сусід постояв у дверному отворі. Потім зрозумів, що всім тут не до нього, і пішов. Тато, щоправда, встиг побачити краєм ока, що сусід підморгнув Тео, а той показав йому дивний знак рукою, але могло й привидітися.

— А містечко зверху я бачив ще у вівторок, - продовжував розповідати Тео.

Тато здригнувся. "Ох, я знову не почув його казки, раптом це важливо для психологічного портрета для школи..."  Але знову щось не додумалося, бо прийшла Бабуля кликати їх ось прямо зараз на відкриття міського ярмарку.

***

Літній ярмарок подобався Тео навіть сильніше за зимовий, хоча там не дарували дітям подарунків. Влітку завжди приїжджали чудові гості. Торік виступали циркачі на прізвище Шапіто, перед цим були музиканти з тарілками та ляльковий театр. Запрошені гості ярмарку майже ніколи не повторювалися і від цього Тео було сумно. Він із задоволенням дивився б усі виступи щороку. І навіть щодня.

Якщо дивитися акробата в телевізорі, зрозуміло - він не впаде за екран і закінчить виступ влучно й красиво. А за акробатів Шапіто Тео так хвилювався, що навіть очі заплющував.  Або ось музика... Музиканти на бабусиному вінілі завжди грають гарно й не фальшивлять, але одне й те саме, хоч би як не крути. А тут, на площі, розпалені сонцем та пивом музиканти можуть зіграти те, що просять, потім всі почнуть підспівувати, і тоді в Тео всередині теж заграє музика. Як чудово, що тато приїхав якраз на ярмарок, він точно закохається в містечко, а може, й залишиться назовсім.

 

 

Тож Тео з криками "Ура, ярмарок!" блискавично зібрався, зачесався і стояв пай-хлопчиком біля хвіртки, не виходячи на вулицю. Під сорочкою в Тео на шнурку висів учорашній подарунок Царя гномів, і складно було зрозуміти, лоскотно йому від кадуцея чи від передчуття пригод.

Нарешті з'явилися ошатні тато й Бабуля. Вулицею, чинно вітаючись, у напрямку площі йшли городянита туристи, теж ошатні й задоволені. Перший ярмарковий день вже багато років оголошували вихідним, щоб жителі містечка збиралися разом. 

Тео втратив терпіння і тягнув їх, як маленький буксир. Раптом там вже щось відбувається, а вони не бачать!

На підходах до площі струмочки сповільнювалися і зливалися в річку. Людей було набагато більше, ніж зазвичай, а попереду вже щось коїлося. Усі, хто завертав на площу, дружно ахали. Тео підстрибував, але за спинами зовсім нічого не міг розгледіти... Навіть якщо ти чарівник зі стажем, витерпіти передчуття дива так важко!

Тато, якому Тео, що скакав, відтоптав усі ноги, втомився ухилятися і підняв Тео на плечі. Тож вийшло, що Тео раніше за Бабулю й раніше за тата зміг розгледіти декорації на площі та від захвату застрибав на плечах, тримаючись за голову й стукаючи по татових ребрах п'ятами.

— Швидше, швидше-е-е-е! Там Колесо!

Новий спосіб управління їздовим татом спрацював бездоганно, пришпорений тато, кричачи "Пропустіть людину з буйною дитиною!", вгвинтився в натовп, і дуже швидко вони опинилися біля яскравих кабінок кас, де їх теж пропустили без черги. Бо Тео, продовжуючи однією рукою триматися, другою стискав свою чарівну паличку та шепотів:

— Швидше!

Над двома кабінками на фіолетовій арці всіма кольорами веселки блимав напис "Луна-парк", і Тео відчув, що знову починаються пригоди. Але непередбачувані попередні дні додали до його чарівної швидкості потрапляння в пригоди й трохи чарівних гальм, тож щоб знову не загубити тата, Тео вирішив не випускати його руку за жодних обставин. А тато теж зробив висновки й підготувався серйозно: одразу купив їм найдорожчі золоті квитки, з якими можна цілий день відвідувати будь-які атракціони, та, не знімаючи Тео з шиї, вирушив до рядів з усякою смакотою, щоб нагодувати сніданком. І себе, як коня, погодувати теж.

***

Дітей на площі було дуже багато, і спочатку Тео вирішив, що в містечку висадився десант переодягнених гномів. Але придивившись, зрозумів: це справжні діти, і багато хто — приблизно його віку. Хтось був із батьками, хтось гуляв сам, а були й діти в однаковому одязі, яких водили чомусь парами і вони міцно трималися за руки.

Жуючи смачний бутерброд із забороненою у звичному житті ковбасою та запиваючи його, о бабусин жах, справжньою кавою з молоком, Тео уважно розглядав парних дітей і дивувався: нудно, напевно, триматися за руки й повільно проходити повз фокусника з кульками, повз лялькового театру й повз фургони з морозивом та піцою. Ліворуч і праворуч від дітей крокували непривітні жінки з картонно-паперовими обличчями та стежили, щоб струмочок не відхилявся від заданої траєкторії. Тео вирішив, що напевно це така гра і зараз знову будуть якісь спортивні змагання. Але додумати не встиг - канапки вони з татом уже дожували, каву допили, Бабулю провели на виставку квітів і квіткових горщиків, де й залишили під наглядом сусіда, і більше нічого не утримувало Тео від довгоочікуваного чарівного колеса.

 

 

Тео простягнув контролеру золоті квитки і той брязкотливим компостером пробив циферку 1. Тато чомусь не поспішав до колеса, він тупцював біля входу і дорослим голосом допитував контролера, чи давно перевіряли всі атракціони і наскільки вони безпечні для дітей. Той запевнив тата, що абсолютно безпечні і що перевіряли всі, навіть поліцейський із собакою, а документи можна подивитися в мерії. Тато зажадав принести папери з мерії і прочитав усю папку дуже уважно. Дещо навіть знімав на смартфон, щоб потім перевірити, як він пояснив. Зайняло це майже годину, і більше дізнаватися було нічого, але тато все одно зволікав і притримував гарцюючого Тео біля входу.

— Гаразд, Тео, якщо ти готовий, то підемо. Почнемо з тієї каруселі, мабуть, щоб перевірити твій весьстеблярний апарат.

Тео не знав, де в нього цей апарат зі стеблами і подумав, чи не помітив випадково тато чарівну паличку під сорочкою. Але був згоден і на дитячу карусель із птахами, аби рухатися, а не стояти.

— Карусель - це чудово! Побігли! Тільки, чур, катаємося скрізь разом! - І Тео потягнув тата за собою. Щойно гарна співоча карусель зупинилася і з неї зійшли батьки з маленькими дітками, тато й Тео зі своїми золотими квитками першими залізли на дощате коло, щоб вибрати собі найкращі місця. Над колом була яскрава фіолетова стеля із зірками, до якої кріпилися на ланцюгах кабінки у вигляді витончених пташиних кліток, з лавками у вигляді пташиних сідалок усередині. 

Хоча всі кабінки на каруселі виглядали майже однаково, їм потрібна була така клітка, в яку можна втиснути довгі ноги тата. І така клітка знайшлася - у формі карети, золотиста, з прутами, оповитими диким виноградом, а на даху були сірі пташки, схожі на солов'їв. Тео навіть здалося, що вони живі, така тонка робота - ось плесни в долоні, і вони злетять.  Тато вліз першим у клітку, влаштувався зручніше на вузькій лавочці, а Тео помістився поруч.

Але доглядач каруселі, важливий чоловік у кашкеті, підійшов до них і сказав, що клітка розрахована тільки на одну людину, і нехай хлопчик перейде в клітку поменше. Тео зібрався було вилазити з клітки, але тато чомусь притримав його за руку і сказав наглядачеві, що на золотому квитку дрібним шрифтом скасовано їхні правила і тато сам вирішить, тісно їм чи ні. Тео сів назад, тато його обійняв, і доглядачеві нічого не залишалося, як мовчки закрити клітку. Решта тих, хто очікує своєї черги, швидко зайняли всі вільні кабінки, доглядач свиснув у свисток із пташиною треллю і натиснув на важіль.

Дуже повільно, немов знехотя, карусель почала обертатися. Поскрипували ланцюги, перемовлялися люди в сусідніх кабінках, діти захоплено попискували, а Тео, притиснутий до прутів, відверто нудьгував. Що могло бути цікавого в каруселі, що обертається на черепашачій швидкості? Трохи далі він бачив незвичайні гірки з вагонами-блискавками, високі гойдалки, де люди просто вили від захвату, і, звісно ж, величезне вертикальне колесо, що крутилося й погойдувалося над усім ярмарком. А вони з татом сиділи замкнені в клітці, на каруселі, яку може обігнати Бабуля. 

Кожен оберт каруселі здавався Тео вічністю: так і ярмарок закриється, поки вони доїдуть.

— Тату, а давай потім підемо на гірки? Чи краще відразу на колесо? І на батуті пострибаємо теж, тільки морозива поїмо! - Хлопчик не втрачав надії оживити день і щебетав, як щиголь. Але повернувшись до тата Тео одразу зрозумів - справа погана. Тато сидів із кам'яним обличчям, вчепившись вільною рукою в прути, ніс загострився, як дзьоб і, схоже, він навіть не дихав.

Тео подивився на інші кабінки. У кожній клітці на жердинці сиділи люди з витягнутими шиями і гострими носами, всі вони дивилися в одну точку і чіплялися скрюченими пальцями за прути. Тео спробував відкрити дверцята клітки, але клямка не піддавалася. Карусель почала обертатися швидше і татове серце біля вуха Тео теж билося частіше. "Ну нічого собі атракціон..." - тільки й встиг подумати Тео зі змішаним почуттям жаху і захоплення.

***

З динаміків під дахом каруселі полилися чарівні звуки пташиного співу. Ніколи Тео не чув такого злагодженого пташиного хору. Він відчував одночасно приголомшливу радість і величезний смуток, Бабуля б точно сказала, що це ангели співають. Потім до трелей, що лунали з-під купола, додалися окремі партії птахів, що сидять зверху на клітках, і стало ще пронизливіше. Тео заплющив очі й слухав, мріючи про те, щоб карусель ніколи не зупинялася. Добре б стати птахом, щоб навчитися так співати!

До співу птахів додався дивовижний голос з історією про добро і зло, про люту ненависть і святу любов. Історія була сумною і веселою, і Тео танув від заколисуючого голосу, від співу, від плавного руху каруселі і від тихого дрібного тремтіння під правою щокою. Він знав, наче знав це завжди. Знав, що більше ніколи не повернеться в містечко, що стане птахом і на каруселях співатиме людям про прекрасне небо і справжнє щастя. 

Щось різко вкололо Тео в груди. Потім ще раз, уколи ставали дедалі різкішими, і Тео розплющив очі, зі здивуванням озираючись на всі боки. Вірний Кадуцей бив крилами, намагаючись звернути на себе увагу. Тато став зовсім білим, і, якби клітка була трохи більшою, сповз би на підлогу. Серце його не билося, як годиться, а тихо шелестіло. Тео зірвав із шиї шнурок із чарівною паличкою і притиснув її до татових грудей, знаючи, що встиг і все буде добре.

Карусель оберталася з неймовірною швидкістю, люди бовталися в клітках, як білизна в центрифузі, і Тео здалося, що карусель зараз злетить, і вони всі полетять у небо разом із птахами. Але більше його це не тішило, бо татові птахи були явно не на користь.

Тео підняв паличку якнайвище і найстрашнішим своїм страшним голосом звелів каруселі зупинитися. Спочатку йому здалося, що карусель не слухається - вітер так само свистів крізь прути, а навколо каруселі було біле марево швидкості. Але тут око Тео зловило яскравий фіалковий спалах, і на кожному оберті він ставав більшим.

Тео чудово запам'ятав бабулину яскраву фіалкову сукню, тому що її не можна було забути. Біля каруселі була Бабуля, значить - чарівну паличку можна сховати під сорочку, зараз усе стане, як годиться. І Тео не помилився.

Коли карусель зупинилася, Бабуля жвавою конячкою схопилася на коло і підбігла до їхньої клітки. За нею похмуро маячив сусід, який тримав в одній руці контролера, а в іншій - доглядача.

— Хлопчики мої, я ж ледве з глузду не з'їхала, коли карусель зламалася... - Бабуля і плакала, і сміялася водночас, обіймаючи Тео й тата то разом, то по черзі. - Синочку, як же ти мене налякав, хіба можна з твоїм вестибулярним апаратом на карусель? А якби ти знепритомнів і налякав Тео? А якби з каруселі звалився?

І тут Тео зрозумів, що тато не сказав йому про свої проблеми, бо дорослі дітей бояться засмутити. І це було таке відкриття, яке теж треба було терміново запам'ятати й замалювати - тата й Бабулю треба берегти.

— Бабулю, це я вмовив тата кататися зі мною, мені самому було страшно! І якби не тато, ми б усі на небі були вже! - заспокоював Тео Бабулю.

Біля каруселі допитували працівників Луна-парку сусід і молодий поліцейський, який про всяк випадок намагався триматися подалі від Бабулі, і ті зізналися, що тато їх так доп'яв, що вони ввімкнули карусель на максимальну швидкість, щоб пожартувати, але потім заїло важіль, і ніяк не виходило карусель зупинити. А коли Бабуля тріснула доглядача своєю дамською сумкою по голові, і він упав, то важіль раптово сам повернувся в нормальне положення. Натовп вимагав знову увімкнути божевільну карусель, а контролер вимагав злізти з каруселі, бо їх закривають.

Поліцейський запитав у простір між Бабулею і доглядачем:

— Будете писати скаргу?

І сховався за сусідом. Тато сказав, що скарги ніхто писати не буде, але зараз він прочитає на всі атракціони інструкції з безпеки і прийме іспит у всіх працівників луна-парку. Тож на сьогодні атракціони всі зачинені, електрику вимикаємо і нехай глядачі йдуть їсти бутерброди та дивитися квіти.

Натовп розходився від каруселі. Татове суворе пояснення "Це небезпечно для дітей! Завтра після перевірки відкриємося, і всі ще накатаєтеся" відсікло всі обурення, що зароджуються. З'явилися черги біля фургончиків з їжею, заграв міський оркестр і почалися танці. Свято, що трохи збоїло на початку, знову закрутилося.

Тео з Бабулею йшли від каруселі останніми. Біля арки луна-парку Тео сказав, що загубив якийсь важливий камінчик із кишені біля каруселі і зараз її наздожене. Бабуля хотіла повернутися з ним, але Тео сказав, що весь рік мріяв з'їсти морозиво з манго, і якщо не встати зараз у чергу, то він ще рік буде мріяти. І з найзворушливішим виразом обличчя додав:

— Будь ласка, Бабулю, ну так хочу...

Бабуля побігла за всяку ціну добувати морозиво для свого скарбу, а Тео, повернувшись до каруселі, задумливо обійшов навколо. Сірі птахи, що сиділи парами на клітках-кабінках, здавалися йому такими живими... На його колишній клітці один птах ворухнув крилом. Тео згадав, що тато відключив від мережі весь луна-парк, отже - справді живі. Але чому ж вони не відлітають? Він забрався всередину клітки, став на хитку лавочку, щоб дотягнутися до верху, і побачив: у кожного птаха від прута до лапки тягнувся ланцюжок.

Тео спробував від'єднати ланцюжок від клітки або від лапки, але нічого не вийшло. Тоді він вирішив бігти за татом і Бабулею, щоб вони допомогли, але знову відчув на грудях ворушіння чарівної палички.

— От чого ти за мене все вирішуєш? Сам би здогадався, - фиркнув Тео.

Він зліз із каруселі, відійшов на безпечну відстань і направив паличку в центр каруселі. Бажання в нього було складне й заплутане, йому хотілося звільнити птахів і послухати їхній спів, хотілося ще раз покататися на каруселі та навіть забрати її із собою... Коли розвіявся фіолетовий туман, Тео замість каруселі, на майже незм'ятій траві, виявив незвичну каблучку, що нагадувала її. У небі літали птахи і, зробивши гарний віраж над його головою, весело щебечучи, полетіли в бік лісу.

Тео підняв красиву каблучку з трави і сховав її в кишеню. Так, знову все вийшло так, як він хотів. Ну майже так - чудовий спів він не почув. Але тут він згадав про видане завдання для Бабулі й відчув, що справді дуже хоче морозива. Та й з місця, де була карусель, краще йти якнайшвидше, а то як почнуться пригоди, так і розповідай потім, куди карусель подів.

 

 

Він прибіг на площу вчасно - Бабуля з виглядом переможниці відходила від кіоску з жаданим ріжком у руках.

— Останнє здобула, - гордо оголосила Бабуля. Він обережно взяв морозиво, навіть забувши сказати спасибі, вдихнув аромат далеких країн і заплющив очі від задоволення. Але щойно Тео доторкнувся кінчиком язика до сонячної кульки, його вух торкнулися ніжні голоси, що співали пісню про нещасних і щасливих, рука здригнулася і морозиво з ріжка випало на землю.

Співали дівчатка в однаковому одязі, стоячи на сходах храму. Співали так, що затихла вся площа, замовкли птахи й зупинилися хмари.

 

 

І Тео не шкодував про втрачений смак манго і про невдалий луна-парк. Він просто був сьогодні щасливий.

 

 П'ЯТНИЦЯ

Коли Тео в п'ятницю прокинувся, то одразу подивився на календар над своїм столом. Із семи днів, обведених ним різнокольоровими олівцями, незафарбованими залишалося тільки три. А вчора вранці було ще чотири... Три дні й татові канікули закінчаться, і що буде потім?

Запитати в тата чи Бабулі Тео боявся, адже поки не знаєш, свято триває...

Згадуючи вчорашній чудовий четвер, Тео подумав, що якщо день тягнувся, як цілий рік, то і він напевно виріс на багато сантиметрів і джинси стануть короткими, як було минулої осені. Тоді Бабуля, яка не прикладала його до одвірка все літо, охала, ахала і дивувалася, малюючи нову позначку і відпорюючи низ підшитих штанів. Ех, добре б... Чим вищий Тео, тим більше шансів у нього потрапити на атракціони для дорослих, де були спеціальні зростоміри на вході.  На превеликий жаль, ні одвірок, ні штани потішити його не змогли, Тео прокинувся в довжину абсолютно таким самим, як учора. Він уже було почав засмучуватися, але тут у кишені виявив каблучку-карусель, яку так і не показав татові й Бабулі.

Учора на площі він уже біг до Бабулі, щоб віддати їй каблучку, але за кілька метрів до мети його зупинив бабусин сусід. Він похитав головою, взяв каблучку з долоні хлопчика й уважно покрутив перед очима.

— Як справжня карусель! Ех, мені б таке років тридцять тому в руках потримати, - і повернув каблучку задоволеному Тео. - Ти каблучку сховай поки що, вона тобі ще знадобиться. Але Бабулі треба розповісти потім усю правду. І татові теж.

— Та хто мені повірить? - зітхнув хлопчик. - От скажу я, що з величезної каруселі зробив таку каблучку, змахнувши чарівною паличкою, і що? Тато сміятиметься, а Бабуля - переживатиме й перевірятиме температуру.

— Тео, не тримай секрети від своїх. Навіть якщо не повірять, навіть якщо подумають, що ти фантазуєш і вигадуєш, ти все одно розкажи. Тільки трохи пізніше, коли поспішати не будете. Обери слушний час, щоб слухати були готові, покажи свої речі й розкажи всю історію.

І сусід пішов запрошувати Бабулю на танець, а Тео залишився стояти в роздумах. Сусід здався йому дивним і не схожим на себе, ще зовсім недавно він майже не говорив із Тео і на Бабулю уваги не звертав. Але порада була вельми слушною і каблучку Тео сховав у кишеню глибше.  

***

Сівши за стіл, Тео подумав, чи вдалий зараз час для розмови, і чи знайдеться в Бабулі підходящий палець, бо обідок каблучки здавався дуже маленьким. Але з'ясувалося, що зовсім не слушний: тато з самого раннього ранку зайнятий важливими справами в мерії та луна-парку, а Бабуля стирає речі й готує обід. Тоді Тео вирішив почекати тата і розповісти про свої пригоди одразу їм двом.

Тихий ранок п'ятниці був такий схожий на всі його попередні до татового приїзду, що він сумнівався, а чи не наснилися йому взагалі всі ці пригоди, гноми, польоти й чарівні здібності. Домалювавши на карті тижня луна-парк, Тео знову засумував. Читати не хотілося, телевізор дивитися теж нудно...

Тепер у Тео прокинулася неймовірна раніше жага до власних відчуттів, коли замало розуміти, що десь співають птахи, їх треба чути на власні вуха, коли треба все торкатися руками й пробувати на зуб. Читаючи книжки, Тео витягнувся догори тонкою і зворушливою стеблинкою, він навчився бачити те, чого не бачать інші діти, створювати свої історії та робити маленькі дива. 

Але тепер він відчайдушно потребував повноти життя, йому хотілося бігати й падати, плисти на кораблі й дертися вгору канатом, скакати на коні й розбивати кокоси, загалом, зробити все те, про що вже прочитав і може прочитати далі. Із безтілесного, туманно-золотого фантазера він перетворювався на звичайного хлопчика.

Не додавши у зрості жодного сантиметрика, Тео раптово виріс із гамака на ґанку. Йому хотілося галасувати й бігти з юрбою дітей у луна-парк. Він біг би з ними так, щоб прилипло до чола волосся, щоб перший ковток лимонаду випарувався з язика, а дорослі встигали б тільки голову повернути, коли повз проносилася багатонога чумаза кіннота. А вони бігли б далі, сміючись не над жартами, а просто так, від повноти життя, від надлишку енергії і від підсвідомого розуміння стислості часу, коли ще все можна.

Не розуміючи причин своєї раптової внутрішньої вируючої бульбашковості й туги за пригодами, Тео неприкаяно блукав будиночком. Бабуля вдавала, що займається важливими справами, і чекала, доки хлопчик заговорить перший, але Тео ходив колами, висів на перилах, стрибав зі сходів і штовхав об стіну м'яча, що взагалі-то було суворо-настрого заборонено.

— Тео, ти не зголоднів? Може хочеш поїсти у вітальні, під мультики? - Бабуля не втрималася і почала наводити мости здалеку.

— Ні!

— А може, в саду тобі накрити?

— Ні-і-і...

— Тобі книжки дістати з шафи, які тато привіз?

— Ні.

— Хочеш, до сусіда сходи, доки тато не повернувся, і попроси чемно, нехай він тебе інтернету повчить, - витягнула останній козир із рукава Бабуля. Але навіть тут Тео встояв, бо сказавши тричі "ні", далі можна відмовитися майже від усього. 

Бабуля махнула на нього рукою, про всяк випадок замкнула на замок хвіртку і відбила татові СМС: "Іди додому, Тео чекає, сил немає". Чиї сили закінчилися, було незрозуміло, і від цього повідомлення звучало майже загрозливо.

***

Тато, захоплений усякими навколомерськими клопотами, додому не поспішав, хоч СМС і прочитав. Точніше, він поспішав, звісно, але спочатку хотів уважно перечитати договір із корпорацією, щоб повернути містечку гори на законних підставах, перевірити кошторис свята, оновити програми на стареньких двох комп'ютерах і завантажити плейліст для занять у створеній ним групі здоров'я, куди він хотів із понеділка відправити Бабулю.

Тато йшов із сьомої ранку за своїм звичним робочим графіком і вперше за останній тиждень був цілковито в собі й у своїй тарілці. Натхнені раптовою зміною, всі працівники мерії (у кількості трьох осіб) носили татові каву і печиво, підкидали нові питання і старі документи, переставляли меблі, витирали пил, і робота всередині вирувала так само, як вирував луна-парк за вікнами.

Так, тато чудово пам'ятав, що він у відпустці і приїхав до сина, що тільки-но прочитав дуже грізну СМС-ку та усвідомлював, що його добровільна праця має вигляд фарбування кількох цеглин у греблі, що протікає. Але роблячи хоч щось добре, він почувався нормальною людиною, потрібною людям, а вдома, з Тео і Бабулею, нагадував собі слона в посудній лавці. Ввалившись у їхній тісний світ під виглядом "просто тата", він відверто комплексував, але такою була єдина й беззастережна умова його мамулі - прийти звичайним туристом. А сперечатися з нею завжди було не тільки марно, а й місцями небезпечно...

***

За дві години, втомившись дивитися на метання Тео і відключивши на сьогодні майже всі свої принципи, Бабуля рішуче переодяглася в нову сукню і пішла до хвіртки. Терпіння її було позамежним, але не безмежним. Улюбленого онука розчинив у собі дикуватий монстр, який зараз грав у футбол із трояндами, кричачи "го-о-ол", влучаючи в красиві квіти.

— Тео, востаннє питаю, ти йдеш на ярмарок і в луна-парк? Тато вже чекає нас там.

Допитливий бабусин хлопчик моментально виринув над монстром. Сперечатися з Бабулею і скакати з м'ячем йому ще, як і раніше, хотілося, але пропозиція була такої привабливості, що нормальний Тео легко взяв гору.

— А чого востаннє? Ти вже питала? Вибач, Бабулю, я не чув. Ой... І за троянди... Теж вибач.

Тео погарцював умиватися й переодягатися, а Бабуля з сумною усмішкою дивилася йому вслід. Хлопчики - такі хлопчики...

***

На міській площі було велелюдно й весело. Тео здалося, що додалися нові фургончики з їжею й одразу три блискучі з лимонадом і морозивом! З'явилися артисти й музиканти, яких не було вчора, а які там були фокусники зі стрічками, з величезними мильними бульбашками й вогняними факелами!  

Тео вбирав у себе звуки й запахи свята кожною клітинкою, він реготав біля мімів, плескав танцюристам, підспівував музикантам, розгойдувався на гойдалках, куштував незнайомі солодощі й ставав дедалі живішим і зримішим. Бабуля ледве встигала за ним, щоб не втратити з поля зору в натовпі. Тео задирав інших хлопчаків, заговорював із дорослими і, якби Бабуля не спостерігала за ним увесь ранок, то подумала б, що він сьорбнув на кухні її настоянки та захмелів.

Новий Тео подобався їй майже так само, як і давно знайомий. У ньому пульсувала енергія, бив фонтан емоцій і були відсутні страхи. За п'ять діб, що минули від приїзду тата, Тео перетворився на нормального і неприборканого розбійника. Про цю енергію Бабуля потай мріяла, дивлячись на бліде личко Тео, що згорнувся в гамаку і втупився в книжку, хоча й не зізнавалася сама собі. Вона давала хлопчикові казку і правильний режим життя, а йому, крім казок, потрібні пригоди, детективи, гумор, і все це у великих дозах.

Але все ж Бабуля трохи сумувала. Вона бачила, як його тонкі хвилясті картини фантастичних світів перетворюються на картинки яскравих коміксів, що продаються на площі. Гноми, в яких він так вірив, красувалися тепер на прилавку з квітковими горщиками, і Тео пробіг повз, клацнувши найбільшого гнома по глиняному носі. Він не дивився ні в небо, ні під ноги - просто носився з розкритими долонями і хапав враження. І, врешті-решт, на черговому повороті Тео відірвався від переслідувачки і розчинився в строкатій метушні.

Зупинившись і перевівши дух, Бабуля знову надіслала СМС: "Іди сюди. Ррррр" - і за п'ять хвилин із мерії вибіг тато.

— Що сталося, де Тео? - Обличчя в тата було таке, немов він ось чесно-чесно тут давно стояв. Так, із "ррррр" не жартують.

— Скажи мені, милий друже... - найхолоднішим голосом почала Бабуля, і тато здригнувся, - А до кого і навіщо ти приїхав? Де зараз твій син, заради якого ти все залишив і прилетів сюди? І чи знаєш ти, що він зробив із моїми трояндами?

Тато зрозумів, що більше за справами відсидітися не вдасться, пора брати себе в руки і вливатися в загальну вакханалію, чого він терпіти не міг. Подивившись ліворуч і праворуч від Бабулі, а потім зазирнувши за спину, тато Тео не виявив. Не знайшов він його і трохи далі, і ще далі...

— А що відбувається? Де він?!

— От іди й шукай. Ти це почав, тобі й розсьорбувати! Тільки скоріше! - І Бабуля, граційно розвернувшись на підборах, вирушила в ресторанчик пити каву і їсти тістечка.

***

Тато вже годину бігав по ярмарку і потихеньку впадав у відчай. Піднята вранці самооцінка сховалася під каблуком черевика, де зазвичай і жила в цьому дивному містечку. Спочатку він подумав, чи не піднятися йому вище на поріг церкви, щоб роздивитися хлопчика в натовпі, але відразу ідею відкинув як невдалу. Людей було все більше, а він навіть не бачив, як Тео одягнений сьогодні. "Так, знову невдача... І де він може ховатися? Чи давно загубився? Що мені робити? Може, оголошення дати?", - запитань у тата було безліч, а відповідей - жодної.

Раптово він почув дивні звуки: люди кричали голосніше, ніж зазвичай, але крик цей був не переляканий, а сповнений захоплення, немов вони побачили щось прекрасне, небачене раніше. На краю ярмарку явно творилися чудеса. Тато полегшено витер лоб і побіг туди, де точно-неодмінно мав знайтися його незвичайний хлопчик.

Спочатку він побачив учорашню карусель. І вже знайденої каруселі вистачило б йому для цілковитого подиву: весь вчорашній вечір і сьогоднішній ранок змучений поліцейський шукав хоч когось, хто міг би пояснити зникнення із закритого луна-парку старовинної каруселі, дуже дорогої, якщо вірити обуреному господареві каруселі.

А сьогодні ця прекрасна карусель знову катала дітей. Виглядала знайдена карусель так, немов ніч провела в карусельному спа-салоні - іскрилася новими фарбами і вабила шовковими кріслами замість вчорашніх обдертих лавок, які тато ну дуже добре запам'ятав. Замість пластикового винограду й тьмяних птахів ажурні альтанки були повиті величезними трояндами, що напрочуд нагадували сорти з бабусиного саду, і за багато метрів можна було відчути запаморочливий аромат квітів. Під смугастим куполом каруселі пурхали різнокольорові колібрі, які тато спочатку прийняв за метеликів. Оновлена карусель оберталася беззвучно, і чутно було тільки ніжну музику, немов написану саме для цієї каруселі.

 

 

Від її ельфійської краси перехоплювало подих у всіх глядачів, але тато побачив ще один момент, який остаточно вразив його - карусель не торкалася землі, а значить, працювала без електрики.

Вдивляючись у дітей на каруселі, що сміються, тато спробував знайти Тео, але там чомусь каталися тільки дівчатка. На всіх були гарні сукні, схожі на лялькові, найрізноманітніших кольорів, у блискучому волоссі погойдувалися пишні банти, а в руках вони тримали яскраві цукерки та ріжки з морозивом. Музика змінювалася, карусель оберталася дуже плавно, дівчатка сміялися й променилися щастям, і це було так чарівно та солодко... Татові навіть здалося, що він потрапив на зйомку дитячого фільму або на виставку дрезденської порцеляни.

Але де ж Тео? Тато насупився, сказав сам собі магічне "ррррр" і одразу побачив свій скарб. Тео сидів на гілці яблуні, бовтав ногами і милувався каруселлю. І тато відчув, що вуха Тео з цієї пригоди точно стирчать, не дивляться люди з такою гордістю на речі, до яких непричетні. Він підійшов до сина й обережно доторкнувся до ноги, Тео зістрибнув із гілки та посміхнувся йому так, наче сам зараз катався на чарівній каруселі. 

— Синку, ти мені нічого не хочеш розповісти? - обережно запитав тато. І по обличчю спадкоємця зрозумів, що той не просто хоче, а й розповість.

***

Коли Тео відірвався від Бабулі й перепробував усе, на що в нього вистачило кишенькових грошей, він вирішив трохи відпочити на сходах церкви. Але тільки-но він присів і витягнув ноги, як відчинилися двері й по парах стали виходити вчорашні дівчатка, що співали такі прекрасні пісні. Тео їм дуже зрадів і приготувався слухати стільки, скільки вони співатимуть. І дівчатка співали.

А Тео слухав їх і танув, як танув і весь натовп. Ніжні чисті голоси зливалися в чарівний кришталевий струмок, у якому розчинялися впертість, примхливість і бажання похуліганити. Тео не важливими були слова іноземною мовою, значення яких він не розумів, він вбирав звуки і в цих звуках сам собі ставав рідним і зрозумілим. Ніколи до ярмарку Тео не бачив цих дівчаток ні в містечку, ні в церкві, та й Бабуля про них нічого не говорила. Тео злякався, що ярмарок закінчиться, і він не зустріне більше цих дівчаток, які видають такі прекрасні живі звуки.

Коли звуки змовкли, на перший план висунулися плоскі картонні пані, і скомандували, що хору пора йти на обід. Площа загомоніла, заворушилася і відхлинула від сходинок. Коли дівчатка замовкли, вони теж стали трохи картонними і сірими, тому народові дивитися на них було не цікаво. Не йшов тільки Тео.

— Добрий день! А що у вас на обід сьогодні? - дуже виховано запитав Тео в дорослої пані, яка підганяла дівчаток.

— Вітаю, юначе, у нас на обід сьогодні суп із картоплі, - не менш чемно відповіла пані й пішла, не озираючись. Але Тео вже відчув на грудях биття крил чарівної палички і знав, що він хоче зробити.

— Не вважайте за грубість, але суп у вас сьогодні святковий чи звичайнісінький? - наполегливо продовжував Тео. І тихе хихикання від дівчаток, які не встигли зайти до церкви, підказало хлопчикові, що він на вірному шляху. Колона зупинилася, бо дуже дивним був цей хлопчик...

— Юначе, у нас щодня той суп, який ми можемо собі дозволити в притулку. Але зате він свіжий і навіть смачний, можете сміливо приєднатися до нас, - відповідала пані спокійно, з королівською гідністю, і Тео це страшенно подобалося. - На жаль, святкувати ми можемо тільки співом. Учора хотіли покатати дівчаток на каруселі, мер обіцяв їм свято за три концерти, але потрапив у лікарню, мерзотник, а хазяїн луна-парку сказав, що йому треба заробляти й безплатно катати не буде... Вибачте, що я кажу про наші печалі, бо ж співати у вашому місті з таким слухачами - найкраща нагорода.

Тео попросив дам не дивуватися і не лякатися, він не зробить нічого поганого, але треба терміново всім піти з ним, він домовився з господарем найкращої тут каруселі і буде свято з музикою і частуваннями. Посмішки зробили обличчя живими і зовсім не картонними, а Тео вирішив обов'язково запам'ятати, що плоским обличчя може бути і від відсутності радощів.

 

 

Тео привів їх на самий край міської площі і сказав, що треба відвернутися і заплющити очі, щоб городяни могли зробити сюрприз. Він не міг пояснити собі, чому поділив свій дар на все місто, але чомусь йому здавалося це єдино правильним рішенням. Дівчата і дві пані повернулися спинами, і Тео кинув на землю чарівну каблучку. Акуратно прицілившись і підібравши слова заклинання, він змахнув паличкою, шшшш-бумс, зашелестів вітер, і в повітрі закружляла карусель. Тео подумав, що карусель занадто нудна для таких чудових людей, і почав її прикрашати на свій розсуд. Усе, що він знав із найкрасивішого й найвитонченішого, щедрою рукою додавав для радості.

Після трьома помахами чарівної палички він викликав сюди ж кілька фургонів з найсмачнішою їжею і солодощами, лоток з яскравими бантами і цілий магазинчик з красивим одягом. На всіх товарах висіли сріблясті бірочки "Усе оплачено з вдячністю", Тео вмів відчувати необхідні речі.  І вже з останніх сил, бо витратив на сьогоднішню магію весь заряд енергії, зібраний на площі, він покликав людей. Радість треба розділяти, тоді вона якісніша.

Дівчатка і дами, які їх супроводжували, були в повному захваті від такого прийому і шукали, кому ж віддячити. Тео сказав, що замість мера зараз його тато працює, і що він підійде пізніше, а дякувати треба всім городянам.

І було справжнє свято!

Городяни, окрилені сердечними подяками, допомагали дівчаткам зав'язувати банти, підсаджували на карусель, обирали найкращі частування, плескали від захвату, й усім їм здавалося, що диво подяки для чудового хору вони придумали всі разом...

***

Втомлений Тео розповідав татові історію про карусель так буденно, що тато вірив і не вірив одночасно. Так, він знав, що хлопчик росте дуже непростим і приймав усі розумні умови Бабулі, але жити без нього далі було вже абсолютно неможливо. 

— Хочеш зіграємо в конячку? - поставив він абсолютно безглузде запитання своєму мудрому синові. Але Тео з величезною вдячністю сів татові на шию і навіть стукнув його п'ятою для порядку.

— Тільки не тікай поки що, конячко. Нам треба буде в кишеню скласти карусель, коли дівчатка накатаються. І хочу і для нас із тобою зробити цю п'ятницю справжнім святом. Добре?

— Звичайно ж, добре. Я взагалі не поспішаю нікуди. Хочеш, розповім тобі, що робив у мерії зранку?

На містечко потихеньку опускався вечір. Запалювалися старовинні ліхтарі. Щасливі дівчатка сідали до автобуса, щоб поїхати в сусіднє місто, взявши обіцянку з Тео, що він їм писатиме. Коли біля каруселі нікого не залишилося, тато побачив, як Тео змахнув у бік каруселі срібним жезлом і підібрав у хмарі, яка осіла, яскраву круглу каблучку. Побачив, і не здивувався. Приблизно так він і уявляв собі найбільшу радість та найбільше горе свого життя.

— Тепер порядок, можу назад, на шию. І давай знайдемо Бабулю, я їй троянди сьогодні поламав...

Тато нахилився, щоб зручніше прихопити Тео і закинути в сідло, але побачив біля ноги ще одну каблучку, зовсім не схожу на карусель, але теж дуже красиву. Каблучка виблискувала, підморгувала і була такою життєрадісною, що одразу зрозуміло - без чудес тут не обійшлося.

Тато ойкнув, Тео засміявся, і вони поскакали шукати Бабулю.

 

 СУБОТА

Суботнього ранку в будиночку було тихо і спокійно. Тато й Тео готували на сніданок кашу, а Бабуля сама покликала сусіда, і вони підв'язували троянди, що постраждали вчора під час виверження вулкана енергії на ім'я Тео. І розмови на кухні та в саду велися неспішні й неспірні, вони всі говорили про плани.

У будиночку обговорювали плани на день, а біля троянд говорили про плани взагалі...

Спочатку Тео розповідав татові, як познайомився з Царем гномів, і що добре б сходити до нього в гості, поки тато не поїхав. І що каблучка в тата на мізинці точно чарівна, але треба дізнатися, як нею користуватися. І що сьогодні він уже не хоче на ярмарок, краще нехай тато розкаже, де він живе і коли приїде ще раз, а потім можна й до гном'ячої гори сходити. 

Тато захоплювався подвигами сина, погоджувався йти до гори і знайомитися з гномами, але зовсім не поспішав говорити про себе. Він навіть сказав, що зв'язаний зобов'язанням зберігати таємницю і нічого конкретного не скаже - взагалі жодних імен, адрес і назв. Тео намагався витягнути з нього хоч слівце про таємниче місце, але тато майстерно ухилявся і діалог був схожий на гру "тепло-холодно".

— Там, де ти живеш, буває сніг? 

— Іноді.

— А він тоді ж, коли в нас чи навпаки?

— Я не знаю, коли тут буває сніг.

— Тату, сніг тут із грудня до березня.

— Але я не знаю дні, у які він випадає тут і там...

Тео ненадовго замовкав, а потім знову повертався на шлях дізнання. Що сильніше тато ухилявся від його запитань, то сильніше Тео хотів дізнатися хоч якусь правду про нього. 

— Тату, а з твого вікна видно гори чи ліс? Напевно, ліс? Або нічого не видно? У тебе взагалі є вікна в будинку?

— Ти на роботі ходиш із краваткою чи з інструментами? Напевно, з краваткою...

— Тату, а хто готує тобі вечерю? Де ти гуляєш увечері? Ти, напевно, сам живеш і ніде не гуляєш?... 

Тео вже розмовляв сам із собою, а тато, помітно посум'янілий від його атаки, вирушив накривати на стіл і кликати Бабулю з гостем до столу. Сусід технічно усунувся від сніданку, подивившись на похмуре татове обличчя, і сім'я нарешті зібралася разом.

Поки вони мовчки їли, передаючи лише одне одному тарілки з тостами й салатом, над столом у затишній вітальні висіла тиша. Тиша була не похмура, а доброзичлива, але якась крихкість відчувалася в кімнаті. Дивлячись на тата, засумував і Тео. Бабуля теж завздихала.

Кожен відчував тишу, що настала в будиночку, по-своєму. Бабулі вона була звична, часто вечорами, коли Тео вже спав, вона сиділа в кімнаті, не вмикаючи телевізора і не видаючи жодного звуку, думаючи про те, як бути далі. 

Тато рідко бував у тиші, він полюбляв навколо себе музику, тож зараз, коли скрип мостини чи стукіт виделки здавалися гуркотом, йому ставало дедалі незатишнішим. 

А Тео тиші не чув, у голові в нього кружляли спогади й передчуття. І просто зараз він згадував ярмаркові пригоди й уявляв, як розкаже про них Цареві гномів, як покаже дві нові каблучки, що принесла йому чарівна паличка, а Цар гномів на це йому скаже...

***

Так вони сиділи поруч і не разом, поки сніданок не закінчився. Тато рвучко встав з-за столу, подякував усім за компанію і попросив прибрати посуд без нього, йому необхідно закінчити термінові справи, щоб вони з Тео могли піти в гори. Замріяний Тео збирав тарілки, наспівуючи вчорашні мелодії, і раптом згадав, кого ще можна розпитати про тата. Він підготував обстановку: допоміг витирати посуд, струсив крихти зі скатертини і попросив Бабулю показати, що вийшло в саду зробити. 

— Бабулю, поки тато там зайнятий, давай посидимо в саду, удвох, як раніше. Так скучив... - Тео завжди відчував, які слова відчиняють дверцята в душі, а там, на хвилі обожнювання, можна й до секретів доплисти. І Бабуля попалася в поставлену кмітливим онуком пастку з радістю. Вони сіли на лавочку в затінку троянд, щоб пограти в їхню давню гру: Бабуля називала сорт, а Тео показував, де цей кущ і захоплювався кольором, розміром чи ароматом. Хоча насправді Тео хотів швидше перейти до запитань про тата, але відчував, що Бабуля ще не зовсім пом'якшала. І випадково хлопчик знайшов слабке місце в броні:

— Скажи, Бабулю, а ви з татом, коли він був маленький, сиділи тут? Він теж знав усі сорти троянд, як і я? 

— Ні, Тео. Твій тато ніколи тут не сидів... Щойно він навчився відчиняти хвіртку, я його бачила тільки вранці та ввечері. Його так складно було втримати на місці, весь час десь носився з друзями і ще збирав у горах каміння. Кращої за його колекцію ніхто не бачив. 

— А де тато вчився? Я теж там буду вчитися? - Тео не втрачав ні хвилини, щоб дізнатися ще щось про людину, яка так дивно з'явилася в їхньому будиночку. 

— Навчався він у сусідньому містечку, добре вчився, хвалили всі вчителі, а потім у великому місті в університеті. Тільки школи тієї в містечку вже немає, сонечко, і де тобі вчитися - розуму не прикладу... Ти ж розумний такий у мене... у нас. А плани побудувати школу в нас у містечку планами так і залишилися.

Тео хотілося кинути всі умовності й поставити головне запитання, але боявся, що Бабуля, як і тато, придумає термінові справи й уся підготовка пропаде даремно. Подумував він і над тим, щоб загадати бажання дізнатися правду, і тато з Бабулею припинять ухилятися і чесно все розкажуть, але чарівна паличка, яку він увесь час носив на грудях, при цій думці стала такою холодною й важкою, що Тео зрозумів - не всі його бажання будуть виконуватися саме так. 

— Бабулечко моя, як же сьогодні гарно в саду і поспішати нікуди не хочеться. Шкода тільки, що тато скоро їде, а я так багато не встиг із ним обговорити, - Тео був таким медово-сонячним, що до нього почали звідусіль злітатися оси й мухи. 

Час спливав усе швидше, тато зараз вийде, вони підуть, а Бабуля майже готова розповісти, і він вирішив ризикнути:

— А скажи, тато давно звідси назовсім поїхав? Чому він поїхав і не приїжджав до мене? 

Бабуля прокинулася від аромату троянд і спогадів, уважно подивилася на миле личко хитруна і зрозуміла - пастка щойно закрилася. Втікати від питання вже пізно, обдурити - немислимо, вона завжди вчила Тео говорити тільки правду і не обманювала сама. Бабуля вдивлялася в малюнок тіней, наче там була відповідь, хитала головою і зітхала так, що Тео знову відчув нестерпну жалість, як на озері. Ну що ж усі такі заплутані, ех...

Вона зібралася з силами й заговорила, слова підбираючи обережно й повільно:

— Тео, чому тато поїхав - таємниця не тільки моя. Ти маєш знати всю правду про себе, але розповідати повинна не я. І, можливо, навіть не тато...

Усі сім років, що ти зі мною, тато в містечку не з'являвся жодного разу, а ти з містечка жодного разу не виїжджав, така була умова, щоб... Вибач, золотий мій, більше я тобі не допоможу... - і Бабуля знову сумно зітхнула. 

З-за рогу будинку з'явився тато, і настрій у нього був такий неочікувано-чудовий, немов усі його термінові справи вирішилися не просто швидко, а й дуже вдало. Він чмокнув Бабулю в щоку, підхопив Тео під пахву і, примовляючи бармалейським голосом "А де наш малюк-ш-ш-ш? Во-о-от він-н!", потягнув його збиратися в похід. 

Бабуля тільки й встигла вслід запитати:

— Ви до вечері-то повернетеся чи там залишитеся? - але відповіді не почула, великий і маленький Тео скотилися сходами, з вітровками в руках і з бейсболками на головах. 

 ***

Тато був таким веселим, що Тео вирішив просто бігти за ним підстрибом і зайвих запитань не ставити. І так він сьогодні вже дізнався більше, ніж за всі попередні сім років життя. А якщо подивитися на весь тиждень... Ух, як же йому було здорово з татом!

 

 

Тато час від часу ніс Тео на плечах, потім той знову нісся за своїм довгоногим татом підтюпцем, і жодного чаклунства не знадобилося, щоб дістатися до чарівної гори. Поки Тео відпочивав у тата на шиї, то розповів, як минулого разу він потрапив до Царя гномів, коли втік з дому, і одразу ж пошкодував, що вони не додумалися стягнути з передпокою один із пари бабусиних черевиків, що дивом возз'єдналися. Але тато його заспокоїв, що дасть свій туристичний черевик, а він нітрохи не легший і не менший. До гори вони дісталися дуже швидко, сонце було ще високо.

Цього разу нічого розбивати не довелося, гноми закінчили відновлення гори і прямо на видному місці красувався молоток і срібна пластина, по якій треба бити молотком. Судячи з блиску пластини, бити по ній молотком їм довелося першими. Рука в тата явно не піднімалася на таке, і Тео гримнув молотком що було сили. Пролунав гулко-ніжний звук, немов запашний дзвіночок перетворився на турбіну літака, багаторазово відбився від гір і раптово перед ними каміння роз'їхалося вбік.

— Ого, казковий світ не стоїть на місці, - захопився тато. - Такі пневмодвері створили!

Одразу за дверима мерехтіли вогні, грала музика і гноми голосно хором співали хо-хох-хороші пісні. По центру натовпу, що святкував, сидів Цар гномів, тільки вже не на бочці, а на троні зі світних каменів. Він виглядав старим, схвильованим і збентеженим, що зовсім заплутало Тео. Хіба може Цар бентежитися?

Тато взяв Тео за руку, і вони підійшли ближче. Цар привітно посміхнувся, вони зробили ще кілька кроків, і тато став на коліно. Тео теж хотів опуститися на коліно поруч із татом, але тато підштовхнув його вперед до старого гнома. Гном підвівся з трону і виявився набагато вищим за Тео, напевно, майже такий, як Бабуля. Жестом долоні показав татові піднятися, помахом руки змусив усіх замовкнути і вийти з тронної зали - так, тепер Тео розумів, що це не просто печера, а справжня, велична тронна зала. 

Коли вони залишилися у величезній залі втрьох, Цар гномів сказав:

— Здрастуй, онуку. Сім людських років і сім людських днів я чекав цього. Я так мріяв прийняти свого єдиного онука додому, навчити його всього, віддати йому всі скарби і зробити новим всемогутнім Царем гномів, - і суворий гном промокнув очі чисто вимитою сивою бородою.

Тео завмер стовпом, ще тиждень тому його світ був розміром із горіхову шкарлупку, а тепер у нього не тільки Бабуля, а й тато, і ... ееее... Дідусь?.. І сотні тисяч гномів на додачу. Було від чого здивуватися!

Цар гномів продовжив:

— Дорогий мій Тео, ти народжений чарівницею, виріс у чарівному містечку і чари в тебе в крові. Вибач, що не беріг тебе від потрясінь і випробувань, але чарівник прокидається тільки тоді, коли з'являються співчуття, мудрість і любов. Навіть із простою дерев'яною паличкою ти зробив човен, а з магічним жезлом тобі немає рівних! Шкодую тільки про те, що не міг розповісти тобі раніше всю правду. Ти - останній Цар гномів! Будь мудрим, прав чесно і ... 

Тут він перервав свою промову, з якої Тео не все зрозумів, і напрочуд швидко для такого літнього гнома, пішов до кам'яної стіни. Повернувши якесь каміння, і відчинивши потаємні дверцята, він обернувся до хлопчика і сказав:

— Подивися сюди!

Тео підійшов і побачив у ніші пісочний годинник, як у Бабулі на кухні, тільки трохи більший. Зверху і знизу прозорий годинник охоплювали блискучі обручі, а кожна піщинка, що летіла донизу, в ньому була замінена різнокольоровою кулькою. Придивившись, Тео розгледів усередині кульок, що летіли повільно, ніби пір’їнки, мінливі картини, і всім своїм чарівним серцем Тео зрозумів - це особлива річ.

 

 

— Я перевернув цей годинник, коли залишився без доньки, потім зрозумів, що в мене хитрістю відібрали онука, і тоді я наклав закляття, щоб ти не пішов від гір і став наступним Царем. Я стояв перед годинником щовечора і мріяв побачити тебе там... Роки витрачено на прощання і прощення, тому дещо я зрозумів: нехай вміння бути чарівником в твоїй крові від нас, гномів, але чари душі тобі допомогла відкрити Бабуля, а сила і спритність у тебе від тата. Колись я помилився з доньками, але виправити нічого не вийде,  — голос його тремтів і гном здавався зовсім старим. 

Тео порівняв його з Бабулею, вона, звісно, теж стара, на його думку, але Цар гномів виглядав зараз таким древнім і старезним, що біля нього страшно було чхнути. Тео хотів уточнити, як працює годинник, і що за день переливається в кульці, і звідки ці кульки беруться, і куди вони діваються, адже порожньо ж на дні годинника, а в Бабулі там збиралася гірка піску, але старий продовжив:

— Сьогодні, о сьомій чарівній годині, останній день мого правління впаде, я зникну, а ти, мій дорогий Тео, житимеш тут довго, заможно і щасливо. Завжди тут!

Тео подивився на тата, на несподівано придбаного дідуся і вирішив уточнити:

— Тут де? У містечку чи в горі? 

— Царі гномів не повинні залишати гори, Тео. Коли вони йдуть, то втрачають усю силу. Але, повір мені, це чудове життя, з необмеженими можливостями, адже гноми володіють усіма скарбами землі...

Тео знову подивився на тата, наморщив лоб, згадуючи відповідне слово, і запитав:

 — А коли Бабуля кричала, чи повернемося ми на вечерю, чи залишимося тут - то був сарказм? Ти знав, що я - справжній гном і нічого не сказав? Бабуля теж знала? - Нижня губа в Тео затремтіла, він відчув себе зрадженим і самотнім. Але тато дивився на нього з любов'ю і зі спокоєм, так тепло і впевнено, що Тео вирішив не ображатися, а спробувати розібратися. 

У кульці, що левитує в годиннику, він бачив сьогоднішні посиденьки з Бабулею, пробіжку до гори з татом і чудовий краєвид на озеро від підніжжя головної гори, був увесь день, як у кіно, не було тільки Тео. І він зрозумів - Цар гномів дивився через цей годинник на світ його очима. Тео заплющив очі й почав уявляти те, чого він ніколи не бачив у містечку, але дуже хотів би побачити – височенні гарні будинки, рожеві птахи, безкрає море... Усі фільми й книжки він оживляв своєю уявою, а ще скрізь він показував себе, таким, яким бачив у дзеркалі, і часто - поруч зі старим із довгою бородою... То вони пили какао з круасанами, то ловили рибу, то нюхали троянди в саду, то грали в шахи...  

Тео виріс не просто фантазером. Він дарував свій вигаданий світ і нескінченну низку днів з усією щедрістю чарівника-початківця. А потім Тео підійшов до ніші й швидко перевернув годинник, у якому на дні виблискувала гора кульок, набагато яскравіших за ту, що зник у загальній масі.

— Дідулю, тут тепер багато днів для твоєї радості. І я до тебе обов'язково приходитиму по суботах, а ти навчиш мене про всяк випадок, як керувати гномами. Добре? - Тео був знову звичайним хлопчиськом, а Цар гномів - звичайним дідусем, трохи здивованим тим, як швидко онук поводиться зі складною технікою.

Тато видихнув, став зовсім звичайним і сказав:

— Уже скоро сьома година, ми побігли з вашого дозволу, а то Бабуля зараз почне нервувати. 

Цар розгубився. А ще він пам’ятав, що Бабулю краще не засмучувати, тому пішов їх проводити до виходу. З кожним кроком він ставав молодшим та бадьорішим, більше не тиснуло давнє закляття і життя тепер можна відміряти суботами, щоб чекати в гості на Тео. 

— Який незвичайний хлопчик, і як він схожий на мене в молодості, - подумав щасливий дідусь і пішов милуватися оновленим годинником.

***

Тато й Тео тупали доріжкою, сідало сонце, запитань стало ще більше, але говорити ніхто не починав. Уже біля самої хвіртки Тео тихо запитав тата:

— А якби я там залишився назавжди? Ти сумував би?

— Тео, я не сумнівався в твоїх силах і знав, що ми повернемося разом. І, зовсім про всяк випадок, замінив йому годинник на аналогічну модель, його якраз привезли, поки ти катував Бабулю в саду, - і тато підморгнув.

Тео відкрив рота від подиву, тато здавався йому зовсім іншим, таким, що живе за правилами. Хоча... Правила можна спочатку придумати, а потім за ними жити.

— А де ж чарівний годинник? Ти сховав його там?

І тоді тато жестом фокусника витягнув із кишені в Тео шостий артефакт, зовсім не схожий на всі попередні. Це був чарівний годинник, час у якому ніколи не закінчувався і з яким можна було спланувати нормальне життя.

Субота виявилася днем, який так багато пояснив. Тепер Тео хотів, щоб швидше настала неділя. І не хотів цього.

 

 

 НЕДІЛЯ

І неділя прийшла за розкладом, без чудес і фокусів. Тео пам'ятав, що тато говорив про цілий тиждень, але не знав, він закінчиться сьогодні чи завтра. Рюкзак тато не збирав, і поводився, як завжди, Бабуля не метушилася, а балакала з сусідом через огорожу, тож Тео вирішив, що в них із татом точно є попереду цілий день, а там - подивимося...

Раніше Тео не звертав уваги, який на календарі день, бо його вівторок від четверга не відрізнялися, субота й понеділок були абсолютно однаковими, а неділя, п'ятниця й середа тільки звучали інакше. Бабуля пробувала задавати йому тижневий ритм, вибираючи різні заняття в різні дні. У вівторок вони разом прибирали в саду, у четвер - читали тільки англійською, у суботу - розв'язували рівняння, у понеділок ходили слухати птахів у лісі, а в п'ятницю слухали музику з дисків, середа присвячувалася читанню й заучуванню віршів, і тільки в неділю Бабуля нічого не запитувала й казала, що сьогодні - день відпочинку й вони займатимуться "релаксом".

Тео здавалося, що той самий тижневий ритм важливіший для Бабулі, ніж для нього, але не сперечався - хоч би яке заняття не вигадувала Бабуля для плану, воно було цікаве.

Бабуля ж крокувала сходами тижня, бо інакше можна було тихо збожеволіти. Її життя оберталося навколо сонячного Тео, і для діяльної людини така самоізоляція, нехай і добровільна, у маленькому містечку, без друзів і без роботи, без можливості поїхати у відпустку, з насиченими радістю днями й самотніми вечорами, єдина можливість розмаїття ховалася в різному забарвленні днів тижня. 

 

***

Коли сім років тому, пізнім дощовим вечором, на порозі будиночка несподівано з'явився переляканий син, який притискав тремтячими руками рухомий згорток, зроблений із власної куртки, вона, тоді ще просто мама дорослого сина й зайнята жінка, яка працює лікарем у сусідньому місті, подумала - знову притягнув або гірське козеня з поламаною ногою, або кошенят з озера виловив. Роки дитинства давно минули, син став дорослим, але кожного разу, приїжджаючи до мами в гості, її великий Тео дивував, як маленький, і рятував усе, що погано ворушиться. І хоча вона завжди бурчала, що досить і не буде вона більше нікого лікувати й прилаштовувати, але в глибині душі була вдячна синові за дивні вчинки, які зв'язували їхню родину, і за те, що дотепер була йому потрібна й корисна. Іноді їй здавалося, що тільки через пригоди і подвиги він сюди і приїжджав.

Але у згортку виявилася дитина. Зовсім крихітний хлопчик, блідий, не плаче, а тихо нявкає, і дуже схожий на її недолугого сина. 

— Господи, що сталося? Навіщо ти взяв його і де його мама? - Уже перелякана так само сильно, як і тато малюка, свіжоспечена бабця не могла відразу збагнути, що робити. Потім зрозуміла, що треба дитину терміново загорнути в тепле й сухе, дати її батькові солодкого чаю і тільки після цього шукати причини й думати над наслідками. 

Коли паніка в будиночку минула й обидва хлопчики стали рожевими та спокійними, вона повторила своє запитання. І тато розповів дику історію, повірити в яку було неможливо, от тільки іншої не було.

***

Багато років тому, коли йому було п'ятнадцять і він шукав у горах скарби, юнак зустрівся з дивовижною дівчинкою із золотим волоссям та неймовірними горіховими очима, яка нічого не знала з того, чому вчили в школі, але знала все про каміння, про погоду і про тварин.

 

 

Ця дівчинка сама знаходила його на стежках і серед скель, приносила йому дорогоцінне каміння і рідкісні едельвейси, і ніколи не розповідала, де живе і навіть як її звуть. Він хотів залишитися з нею, хотів покинути дім, навчання і жити в горах, купатися в нічному озері, провести всі дні, дивлячись у її мінливі очі, але варто було йому тільки заговорити про своє кохання, як рідна незнайомка зникала. 

Минали роки, дівчинка перетворилася на неймовірно красиву дівчину, але стала виходити до нього все рідше і рідше.

 

 

Він бігав по горах, стукав кулаками в скелі, і одного разу, розтерзаний зсередини приголомшливим кипінням кохання, вирішив покінчити з цим та стрибнути з обриву - так йому її не вистачало.

Вже погойдуючись на камені над прірвою, побачив її. Дівчина виникла в повітрі прямо перед ним, і сказала йому: "Не треба, Тео, я буду з тобою. Тільки є умови, і ти їх виконаєш..." 

Щасливий до запаморочення від раптової мрії, він подумки заздалегідь погодився з усіма умовами. І тоді вона сказала: "Ти будеш вчитися далі, ти ніколи не дізнаєшся моє справжнє ім'я, ти не будеш мене шукати, якщо я раптом зникну, і коли в нас народиться син, його зватимуть так само, як і тебе. Якщо згоден — буду з тобою стільки днів, скільки вдасться".

Тео-старший прийняв усе без вагань. Він був молодий, розумний і сильний, тому не сумнівався, що все владнється, що вона з ним назавжди і на одному маленькому Тео їхня майбутня сім'я не зупиниться, і що обов'язково настане час, коли його кохана сама розповість про всі свої секрети. І він був занадто зайнятий навчанням і пошуками пригод, щоб вивчати місцеві легенди про гномів у горі та їхні скарби. 

 

 

Вони звили собі гніздо в дальному куточку лісу, де стояла занедбана халупа і перетворили її в затишний будиночок. Нерідко юнак залишався ночувати там, а мама думала, що Тео у місті. Дівчина, яку він називав просто Моя кохана, не дозволяла йому закинути навчання на факультеті геології, показувала неточності в його підручниках і змушувала перемальовувати неправильні, на її думку, карти підземних копалин. 

Тео-старший спочатку посміювався над її дивною зарозумілістю, поки одного разу вона не змусила його взяти лопату і йти в будь-якому напрямку, не кажучи їй, куди вони підуть, а щоб не підглядати, попросила зав'язати їй очі. Він довго вів її лісом, обіймаючи за плечі, потім звернув на порожнє поле і сказав, що прийшли. Дівчина поводила долонями в різних місцях і показала, де він зараз знайде дорогоцінний бурштин, копаючи вглиб. Сама ж зняла пов'язку та вляглася в траву милуватися хмарами. І за кілька годин він ошелешено вибрався з ями з величезним шматком бурштину, всередині якого спала дивна комаха.

З продажу цього бурштину і почалися успіхи Тео: він навчився знаходити такі скарби у недрях, що несподівано став дуже забезпеченою людиною. 

 

 

Скільки б не згадувала Бабуля ту ніч, що дала їй нове життя та змінила ім'я, і сплутану розповідь сина, вона продовжувала не вірити в те, що неможливо було заперечувати. І дивувалася вона тільки одному: як примудрилася все це проґавити.

... Коли вони зрозуміли, що чекають на дитину, то Тео-старший був упевнений - життя стає прекрасним по-справжньому, і нарешті зможуть вони вийти з лісу, виїхати до міста і купити там найбільший будинок. Картини їхнього майбутнього життя він вечорами малював своїй коханій: поїздки в інші країни, чудові бали і весілля, обов'язково розкішне весілля. Їхні спільні знання геології і дар знаходити самоцвіти і золото вони використають для створення великого бізнесу, найбільшого на планеті. Кохана слухала його уважно, гладила по кудлатій голові і говорила, що він розумничка і всього доб'ється. Той поправляв її, що "ми разом доб'ємося", а вона сумно посміхалася. А Тео-старший розривався між навчанням, своєю справою, що тільки зароджується, і коханою, яка категорично відмовлялася виходити з лісу навіть для знайомства з його мамою. 

Тиждень тому, коли після триденної відсутності, він уночі приїхав із міста, у халупі на нього чекала кохана, але вже з малюком на руках. Як і завжди горів вогонь у старій грубці, кипів чайник і пахло смачною кашею з грибами - хоч би коли він приїжджав, вона на нього чекала. Здивований і схвильований, щасливий і переляканий, він узяв крихітного хлопчика на руки і назавжди став татом. Просто татом маленького Тео, свого сонячного зайчика. 

Він вихором збіг у місто, накупив подарунків і потрібних речей, а потім покинув усі свої справи і тиждень безвилазно сидів біля своєї коханої і не міг надивитися на їхні сяйливі в напівтемряві халупи обличчя. І ось сьогодні вдень, подивившись на похмуре небо і гори, затягнуті хмарами, вона сказала, що настав час їм вирушати... 

— Куди вирушати, кохана? Ти готова поїхати зі мною в місто? - не повірив він своїм вухам.

— Для початку познайом мене і Тео зі своєю мамою, а там подивимося. Ходімо швидше, поки дощ не почався.

Він узяв сумку з речами маленького Тео і переносну люльку, зачинив та підпер двері в хатинку і вони вирушили через ліс. Давно його кохана не була такою веселою і щасливою — як ніколи раніше, вона нагадувала звичайну дівчину без загадок. І Тео-старший радів, що нарешті в нього не буде секретів від мами, а ще він сподівався, що мама забере дружину і сина під своє крило, поки він не розбереться з навчанням і роботою. 

До маминого будиночка залишалося кроків двадцять, коли перші краплі дощу впали в пил. Тео прискорив крок, але щось змусило його обернутися. Кохана не йшла за ним. 

— Побігли, кохана, бо намокнемо! Ну що ж ти, моя мама не кусається! - Він ще сміявся, коли почув те, що вона каже йому. 

— Прощавай. Тепер я нарешті можу піти від гір та скарбів, щоб жити де хочу. Майже вся моя сила тепер у хлопчику, і я зможу пройти через кордони містечка, - вона говорила спокійно й рівно, струмені дощу, вигинаючись, не торкалися їх, і кров холонула в жилах у тата. Кохана, яку він зовсім не знав, вбивала всі його надії.

Вона продовжувала говорити дикі речі:

— За хлопчиком прийде його дід і забере в гори, але сім років у вас із сином є. Вивезти за межі містечка ти хлопчика не зможеш, тільки спробуєш - і він зникне. Не шукай мене, ти поклявся. І спасибі за свободу... - прозвучало звідкись уже здалеку. 

На очах у приголомшеного тата кохану захлеснули струмені дощу, а коли вони розійшлися, на тому місці лишилося тільки мерехтіння...  

***

Так, скільки б потім Бабуля не підбирала розумні пояснення, як би не обшукувала ліс у пошуку тієї самої хатинки, але мама її безцінного Тео випарувалася з літнім дощем. А тієї ночі вона подивилася в очі своєму знищеному синові й сказала:

— Добре. Хлопчик тут залишиться, і я тобі вірю, напевно. Не має значення, шукатимеш ти його матір чи не шукатимеш, яка в неї там сила чи немає ніякої, але їсти їй треба просто зараз. Іди в магазин, купуй їжу для малюків і кажи всім, що ти втратив у катастрофі дружину і привіз мені вашу дитину. 

Коли за татом зачинилася хвіртка, вона, все вже миттєво вирішивши для себе і ставши назавжди Бабулею, розстебнула сумку з посагом Тео і на дні сумки, під в'язаними речами і дивними іграшками, знайшла коробку з кори, всередині якої світилося справжнє Сонце, але варто було дістати його з коробочки, воно перетворилося на теплий кований перстень. Одягнувши його на палець, Бабуля відчула, що на найближчі сім років її історія написана точно, що життя її сповнене світла, любові й теплих обіймів золотого хлопчика, який сопів зараз у великій картонній коробці. 

Тато приніс гори їжі та речей, пообіцявши завтра повернутися й забрати дитину у велике місто, щоб зробити їй документи й обстежити в клініці. У нього вже достатньо грошей, щоб найняти няню і покоївку. А потім, може, вони з малюком і провідають Бабулю, ближче до зими. 

Але Бабуля знала, що Тео ростиме тут, а татові статки поки що нехай ростуть там... 

Чи то перстень нашептав їй, чи то пригадали розповіді про гномів, якими вони лякали одне одного ще в дитинстві, тільки ні на секунду вона не сумнівалася, що зникла мама її онука - вперта молодша донька Царя гномів, яка втекла так само, як тікали до того решта доньок, і знала, що траплялося з їхніми обранцями.

І Бабуля вмовила тата їхати самому у велике місто й далі, по всьому світові, дозволила їй писати й дзвонити щодня, надсилати маляті все необхідне, але не повертатися сюди, доки вона не покличе. Якщо він, звісно, хоче зустрітися зі своїм сином ще хоч раз. І тато знову дав клятву, і знову дотримав її.

 ***

Усі недільні дні, присвячені відпочинку, вже багато років починалися однаково - після смачного сніданку вони йшли в сад і ворожили по красивих хмарах. З боку Тео хмари завжди хмари були цікавішими, немов він їх сам підфарбовував фантазією. 

 

 

Ось і сьогодні, розвалившись на трьох шезлонгах, вони розповідали одне одному, що бачать, і тато з Бабулею дивувалися, як у Тео з'явився носоріг, що танцює, та тістечко-безе зі щойно безформних хмар. Тео весело сміявся, дивлячись на носорога, який намагається спіймати безешку... А потім раптово комічні фігури зникли і хмари почали складатися в обличчя напрочуд гарної жінки. Тато заплющив очі й сказав:

- Зітри, будь ласка... Мені більше не подобається ця гра. Піду-но я збиратися. 

А Бабуля зрозуміла, що нарешті побачила ту жінку, через яку маленьке містечко і темні гори навколо нього могли стати для Тео в'язницею назавжди. Але замість цього стали затишною колискою для початку життя незвичайного чарівника, який вміє бачити людей. 

І, можливо, є й її заслуга в щасливих семи роках Тео, сповнених світлом, книжками, добром і теплими обіймами. Бабуля задоволено посміхнулася, потягнулася і вирішила не вставати, адже якщо неділя, то треба відпочивати. І всі ще все встигнуть... Потім, пізніше. 

Якогось іншого тижня. 

 

О.М.