Чи може існувати сад, у якому немає жодного дерева? Ба більше, сад, у якому дерева не потрібні взагалі? Японські сади каменів суворо відкидають будь-яку рослинність, крім, хіба що, моху. І це зовсім не естетичний каприз, а своєрідне філософське послання.

Сади, повні дерев, квітів і життя, прекрасні більшу частину року. Однак у холодні пори вони облітають і застигають у нерухомості, стаючи ніби не зовсім живими. Навесні ж дерева знову оживають, проростає трава і розпускаються нові квіти - і так по колу, з року в рік. Жива природа рухлива і мінлива, і саме цими її якостями ми милуємося у звичних нам садах. Сад каменів пропонує нам абсолютно протилежне - помилуватися нерухомістю і вічністю. 

Сама ідея саду каменів одночасно і неймовірно стара, і несподівано нова. З одного боку, вишукані композиції з каміння в Японії створювали вже в епоху Хейан (в решті світу це були приблизно IX-XII століття). У цю епоху безмежно панували естетика, витонченість, церемонність і химерність. У прагненні від красивого до найкрасивішого японська культура активно запозичувала ідеї із сусіднього Китаю, чия культура була набагато давнішою, складнішою і вишуканішою (принаймні, на той момент). Так до Японії потрапила й ідея «саду каміння», натхненна традиційним китайським живописом у стилі «гори і води». Прагнучи мати «китайський» вигляд (тобто, просунутий і культурний), аристократи створювали у своїх садах складні композиції з каменів, відтворюючи мотиви класичних пейзажних полотен.

На фото: підвіс "Фуекі-рюко"

З іншого боку, свій сенс і філософське значення сади каменів набули пізніше - в епоху Муроматі. Ця епоха приблизно відповідає європейському Ренесансу, і не тільки за часом, а й багато в чому за настроями. Точно так само, як і в Європі, в Японії вирують війни та громадянські чвари - і водночас бурхливо розквітає культура: створюється численна література, з'являється театр но, а в суспільстві набирає силу нова філософська течія - дзен-буддизм. Дзен не говорить про богів і не вчить моралі, натомість він пропонує... а незрозуміло, що ж він пропонує, і чи пропонує взагалі. Він грає з розумом, провокує, спантеличує, знищує всі опори, вибиває ґрунт з-під ніг - та так, що залишається тільки вчитися літати. І для всього цього у дзен є безліч інструментів, з яких найсильніший - медитація.

Медитація допомагає очистити розум і підготувати його до подальшого шляху за межі зрозумілого світу. Для очищення розуму існують певні прийоми, зовсім як під час фізичних тренувань. І один із них - зосередження на якомусь предметі або дії до такої міри, щоб думка про них витіснила з розуму все інше. Саме для цього практики дзен споглядають, наприклад, гори або місяць. Але якщо гір під рукою немає, а місяць видно не щоночі? Ось тут-то на допомогу і прийшли сади каменів. Виявилося, що вони чудово підходять для практик споглядання: гармонійна композиція, неяскраві кольори...

Незабаром сади каміння почали з'являтися в монастирях, а їхні творці почали втілювати за їхньою допомогою метафори, філософські ідеї і навіть цілі концепції. Наприклад, сад у храмі Дайсен-ін втілює ідею «річки життя»: його основний елемент - справжнісінька «річка» з білого гравію, що «тече» через увесь сад крізь скелі й пороги, зривається донизу «водоспадами» та врешті впадає в «озеро», обрамлене двома горами. Парадоксальні, легкі, тендітні ідеї дзен важко записати чи зобразити: проте виявилося, що вони чудово втілюються в камінні та гравії!

На фото: каблучка "Мистецтво рівноваги"

Серед усіх садів найвідоміший і найзагадковіший - сад при храмі Рьоан-дзі в Кіото. Він був споруджений наприкінці XV століття і на європейський погляд виглядає не надто вражаюче: це середніх розмірів прямокутник, засипаний гравієм. У випадкових місцях прямокутника розставлено камені - п'ять груп по три, загалом п'ятнадцять. Ось і весь сад, з рослинності там тільки мох біля підніжжя каменів. Що ж тут такого, що ним півсвіту захоплюється, а японці вважають найвищим зразком садового «жанру»? 

Сад Рьоан-дзі - не просто об'єкт мистецтва, точніше, взагалі не він. Це ідеальний інструмент для медитацій. По-перше, камені в саду розташовані таким чином, що споглядаючи їх збоку, неможливо побачити всі п'ятнадцять. З якого б ракурсу ви на нього не дивилися, ви ніколи не побачите всі камені одночасно. Хоча часом вам так здаватиметься, ба більше, часом ви бачитимете навіть більше каміння, ніж є насправді - воно постійно ховатиметься одне за одним, загороджуватиме одне одного, візуально ділитиметься на частини та збиратиметься знову. Іншими словами, сад не дасть змоги вам побачити своє справжнє обличчя. Єдиний спосіб це зробити - поглянути на нього зверху. Вкрай переконлива метафора непостійного і мінливого буття, що вічно вислизає від розуміння.

Сад у храмі Рьоан-дзі

По-друге, хаотично розташовані камені насправді відповідають суворій схемі. Тільки утворена ця схема не самими каменями, а порожнечею між ними. Цікаво, що виявили це європейські вчені Герт ван Тондер і Майкл Лайонс: вони присвятили саду Рьоан-дзі ціле дослідження, яке показало, що структура порожнеч між камінням відповідає архітектурі храму Рьоан-дзі. Таким чином око спостерігача сприймає цю неявну структуру, навіть попри те, що її не помічає свідомість. І там, де розум бачить лише хаос, несвідоме розрізняє гармонію.

Доля іншого видатного саду при храмі Коке-дера, дуже незвичайна і в певному сенсі дуже відповідає і японському менталітету, і філософії дзен. Назва «Коке-дера» перекладається як «Храм моху», хоча спочатку ніякого моху там не передбачалося. Сад при храмі був класичним садом каменів з «озером» гравію, «островами» і кам'яним «водоспадом». Однак у XIX столітті, в бурхливу, революційну епоху Мейдзі, храм і сад виявилися занедбаними - буддійська розміреність у ті часи не схвалювалася. Коли на них знову звернули увагу у XX столітті, виявилося, що сад каміння з часом заріс густим мохом. Однак замість того, щоб очистити каміння і повернути йому первісний вигляд, японці вирішили залишити все як є: сад привели до ладу і відновили, при цьому мохові зарості ретельно зберегли. Зараз Коке-дера - національний пам'ятник і знаменита пам'ятка міста Кіото. Вважається, що саме густий смарагдовий мох надає саду особливої краси. Жителі Кіото радять відвідувати сад восени - коли яскраве падаюче листя контрастує з темно-зеленим мохом.

Сад у Храмі моху

Саме явище саду каменів наводить на думки в руслі філософії дзен. Чи багато що є тим, чим здається і називається? Наскільки надійним є наше сприйняття? Чи справді ми бачимо світ або ж задовольняємося власними ілюзіями про нього?

Женя Орінго