Вже вибачте, але якось так складається, що якось часто в мене попурі в конкурсах, тож додам нотку стабільності в наше сьогодення. Одразу перепрошую за, може, надто велику кількість слів, просто важко пояснити як моя підсвідомість та свідомість впливали на мій психологічний стан.
Колись побивалась, що не бачила хорошої книги в магазинах з Петриківського розпису, щоб були пояснені елементи, щоб окрім красивих картинок був годний текст… І ось незадовго до вторгнення у Facebook, куди заходжу раз на кілька місяців і то скоріш за чиїмось посиланням, бачу інформацію про продаж книги з «Таврійського розпису». Зробила замовлення, але треба було почекати. Приблизно у той самий час у моїх любих
vizerunoksilk.com з‘явилась хустка авторства Любові Паранюк також із таврійкою. Все зійшлося. Якраз 23 лютого я мала отримати книжечку з Миколаєва та хустку з Києва, але з миколаївським характером. Але 24 лютого до нас припхались «братья»… Чесно, не думала 24, що встоїмо та не загинемо, шукала по бабусиним книжечкам (вона в мене травництво дуже поважала та любила), що з доступних навесні корінців/гілочок викличе дисфункцію кишківника. Думала, що доведеться готуватись до диверсійної діяльності. Коли бомбили Харків, то сприймала як бомбардування власної хати, а не просто міста, коли дивилась новини по містах та регіонах, то не було враження, що то десь отамечки, ні, здавалось, що це калічать моїх родичів. І з часом у новинах кожного дня були тільки Харків та Миколаїв. І якось в моїй голові Миколаїв та його жителі стали таким собі побратимом: поки стоїть він – стоїмо ми і навпаки, тож маємо триматись.
Але повернімося до книжки. Думаю, всі знають, що таке Петриківка, багато хто чув про Яворівську іграшку, Косівський та Опішнянський розпис кераміки, … А ось Таврійка – поняття невідоме. Пишеться, що кожний регіон мав свої особливості (і це цілком зрозуміло), що й на Слобожанщині намагалися віднайти Слобожанський розпис після знахідки весільної скрині. Тільки миколаївчани змогли, а в нас поки не вийшло. Євгенія Бондаренко – журналіст, майстриня з декоративного розпису та малярства, автор книги «Стежки до Лиману» і саме її називають тою, хто стоїть у витоках відродження розпису. Чим вона не герой? Подорожувати краєм, вивчати вишивку, мальовки в селах, … не здається чимось складним до тих пір, поки не доведеться скласти уривчасті знання до купи. Мрію тепер після війни побувати в Миколаєві й наживо побачити розпис стін, який навіть під час бойових дій створюють містяни.
А вже восени так само випадково трапилось мені повідомлення про продаж книги Ольги Машевської щодо Самчиківського розпису (саме за її малюнком в мене є стрічка-твіллі з шовку від vizerunoksilk.com, хустку й книгу купляла вже через її соцмережі). І виявляється, що Самчиківка теж фактично зникла й завдячує відродженню Олександру Пажимському, Віктору Раковському та їх учням, а популяризації – студії UAmaze. Чи не герої ці люди?!
І вже зараз, при знайомстві з творчістю Рустема Скибіна читаю у Вікіпедії: «На основі орнаментів кримськотатарської вишивки, зібраних і розшифрованих малярем та мистецтвознавцем Мамутом Чурлу, Рустем Скибін створив власний стиль поліхромного розпису керамічних виробів, що продовжує традиції кримських татар. Активно збирає, аналізує, відновлює технології виробництва різноманітних форм традиційної побутової гончарної кераміки, вивчає і відновлює професійну лексику.» Як люди, позбавлені Батьківщини, народившись у чужих краях змогли так полюбити своє, рідне, усвідомити себе саме кримськими татарами, повернутись, а потім знову втратити… Як вони мають в собі сили творити прекрасне й відновлювати ремесла своїх предків?!
Щиро сподіваюсь, що колись побачу Слобожанський розпис у всій красі, а зараз тільки сподіватися можу, що Дворічаньский ліцей зміг врятувати свій музей. Читала колись, що вони збирали приклади слобожанської вишивки й можу тільки уявити, що несли учні прабабусині чи прадідусеві сорочки та рушники, а зараз той скарб могли просто знищити, бо українців же не існує.
Щоб відволіктись, шукаю інформацію про ремесла Харківщини й знаходжу розповіді про коцарство й Ірину Шегду, яка ще у студентські роки дізналася, «що її прабабця по материній лінії - Ганна Агафонівна Смірнова(1895-1969) - виготовляла на рамі, на потребу родині, «мохнаті килимки». Тоді ж бабуся і показала Ірині як навішувати ворс та закріплювати його декількома рядами піткання. Багато років Ірина Шегда захоплювалась та займалась іншими видами декоративно-ужиткового мистецтва та ще з студентства малює у зошитах коци та по частинках збирає відомості про них. А колись, прочитавши у бібліотеці хитромудрий та без подробиць опис процесу ткання коца, з подивом зрозуміла, що знає не тільки прочитане.»
https://www.cultura.kh.ua/uk/intangible-cultural-heritage/elements/6271-kocarstvo Чи не герой вона для мене? Герой. Тож, сподіваюсь, що зможу знайти й інформацію про майстер-класи чи, може, навчальний посібник, щоб і собі спробувати що воно за таке.
Але згадується мені й чоловік із Куп’янська, який ховав українські книги, щоб їх не попалили загарбники. Невже він не герой?
Чи майстри, які й понині виробляють традиційні предмети вжитку, але намагаються їх осучаснити й подати їх так, щоб хотілось мати таку красу й собі. Я, наприклад, обожнюю сумочки виробництва майстрів з Франківщини
https://www.instagram.com/vector_leather_craft/?hl=en
Великі міста, зокрема Харків, славились золотарством, тож мене особливо тішить, коли в Орінго з’являються прикраси з етнічним характером як сплетіння історії та сучасності.
Дякую всім і кожному, хто боронить нашу землю від ворога. Дякую всім і кожному, хто зберігає і відновлює культуру. Адже багатство культури в її різномаїтті, а сила наших людей – не тільки в тому, що ми всі різні, але й у єднанні. Тож, не дамо знову ворогу ділити нас на "западєнцев"/"бєндєровцєв" та "вони зовсім вже змоскалились". Єднаймось і тримаймось!
Поза конкурсу. Наш культурний фронт