Щоб скласти повний перелік втрачених та переміщених культурних цінностей, не вистачить одного папірця, бо рахунок йде на тисячі. Волею долі або за чиїмось злим наміром картини, скульптури, предмети інтер’єру чи коштовності розчиняються у повітрі немов примари, іноді не залишаючи по собі жодних слідів чи зачіпок. Та історія скарбів, про які йдеться в цій статті, в дечому унікальна.

По-перше, вони не знищені, їх об’єднує надія на повернення законним власникам і підстав для цього більше ніж достатньо. По-друге, з перших поворотів сюжету не можна було передбачити поганого фіналу, адже скарби намагались саме зберегти. Та й мотиви крадія були більш ніж благородні, а його репутація у світі ще не рясніла такою кількістю ганебних вчинків, як сьогодні, наприклад. Так, мова про неосяжну зухвалість однієї недоімперії на шляху до поповнення власної скарбниці чужими культурними цінностями.

Про те що в так званій російській культурі мало власне російського знають майже всі. Захоплюючи нові території, перше ще робила росія — привласнювала культурні здобутки поневолених народів. Та були випадки, коли коштовні предмети потрапляли до лап ненажерливого ведмедя з сусідніх країн і відбувалось це майже випадково, інколи навіть по добрій волі.

Серед таких втрачених цінностей й Золотий скарб Румунії. Хоча спочатку все нагадувало не втрату, а законно врегульований акт про передачу цінностей для зберігання — розповсюджена практика, до якої й сьогодні вдаються країни, опинившись в небезпечній ситуації. От і Румунія вступивши в 1916 році у Першу світову війну на боці Франції, Великобританії та росії, подбала про золоті запаси свого центрального банку й евакуювала їх до більш безпечного місця (ха-ха) — до москви.

Рішення далося легко, бо російська імперія була єдиним союзником, з яким Румунія мала спільний кордон, а ще румунська королівська родина мала міцні родинні зв’язки з російською імператорською родиною: королева Марія Румунська була двоюрідною сестрою царя Миколи II. Турбота румунської влади про цей скарб мала вагому причину: він являв собою законний запас металу, саму основу для випуску банкнот. Обсяг банкнот в обігу залежав від розміру металевого запасу в скарбниці.

Всього  91,5 тон чистого золота (у монетах і злитках), коштовності королеви Марії та важливі історичні та культурні цінності були відправлені до Росії в два етапи — у грудні 1916 року та в серпні 1917 року. Румунський та російський уряди підписали протоколи, в яких чітко вказувалося, що золото належить Національному банку Румунії, що воно відправляється на зберігання до москви та перебуває під гарантією імперського російського уряду щодо безпеки транспортування і зберігання, і має повернутися до Румунії. Після того, як вантаж прибув до москви, представники Національного банку Румунії та Державного банку росії провели повну інвентаризацію золота та підкріпили договір печатками. Все змінилось у жовтні 1917 р., коли більшовики захопили владу. Вже в січні 1918 р. Рада Народних Комісарів оголосила про розрив дипломатичних відносин з Румунією, арешт румунського посла в Петрограді та конфіскацію скарбів Румунії. Тоді Ленін заявив, що «золотий фонд Румунії, який зберігається в москві, є нематеріальним для румунської олігархії» (так, це був справжній талант з вигадування безглуздих аргументів) і що він бере на себе «повну відповідальність за збереження цього фонду та повернення його румунському народу».

Конфіскація скарбів НБР завдала важкого удару грошовому балансу Румунії, але – принаймні протягом перших років після Великої війни – надія повернути його все ще жевріла. Золото НБР продовжувало згадуватися більшовицькою владою на балансі румунського центрального банку як «спірна вимога до іноземних сторін» до 1929 року. Та потім і ця вимога була повністю анульована. Будь-які згадки про приналежність скарбу Румунії зникли з радянських звітів у 1943 році, коли Червона армія осіла в Румунії. Лише ціною неймовірних дипломатичних зусиль у 1935  та у 1956 роках Румунії вдалося повернути собі більшість культурних цінностей і архівних матеріалів, евакуйованих до Росії 1917 року. Але росія не повернула Румунії ані грама золота з золотого запасу її Національного банку.

На повернення другого скарбу марно сподівається вже інша країна — Германія. Події знову розвертаються під час війни і тепер це Друга світова. Предметом спору стала так звана «бременська колекція» — унікальне зібрання малюнків Дюрера, Ван Дейка, Вінсента ван Гога, Тулуз-Лотрека, Родена, Пуссена, Ґварді , Рембрандта, Тиціана, Караваджо, Тьєполо, Делакруа та інших старовинних німецьких й італійських митців.

У травні 1943 року через небезпеку повітряних атак власник Бременського музею евакуював свій цінний фонд картин, скульптур і графічних зображень до замків Ноймюлле, Швеббер і Карнцов. Замок Карнцов був окупований радянськими військами і виявився єдиним місцем, де бременська колекція зазнала великих втрат, адже з двох інших замків цінності без пригод повернулися до Бремена. Загалом з замку зникли безвісти понад 1500 робіт і чимала частина з них якраз під час перебування в замку радянської армії.

Віктор Іванович Балдін

Влітку 1945 року замок займала саперна частина, в якій служив двадцятип'ятирічний капітан Віктор Балдін. Останнього вечора перед відправленням інженерної частини з Німеччини додому за капітаном  Віктором Балдіним прибігли його солдати і повідомили, що в підвалі замку багато якихось малюнків. До війни юнак вчився на архітектора і всі в частині знали, що Балдін знається на мистецтві. Перше ж полотно, на яке Віктор натрапив у підвалі замку, містило позначку Бременської картинної галереї і він зрозумів, що перед ним справжні скарби. Загалом же картина у льоху була гнітючою. Підвал частково розграбували ще до приходу Балдіна, а решта шедеврів мистецтва, які не зацікавили мародерів, лежали просто на підлозі: солдати їх рвали й топтали, не знаючи справжньої цінності полотен. Зараз складно сказати, чим керувався Віктор Балдін: професійною етикою та бажанням зберегти раритетні шедеври світового мистецтва чи дозволом самого Сталіна на грабунок німецьких земель задля компенсації за знищені нацистами культурні цінності радянського союзу.

Врятувавши з підвалу близько трьохсот картин та малюнків, Віктор Балдін виміняв ще кілька полотен у інших солдат під час повернення додому. Наступні два роки мирного життя демобілізований капітан присвятив систематизації цієї колекції. Лише закінчивши з каталогом, який він назвав "Опис колекції малюнків західноєвропейських майстрів", Балдін передав всю збірку в Музей архітектури. Чоловік розумів, що в музеї кращі умови для зберігання старовинних картин, тим паче про цю коштовну колекцію вже знало чимало людей, серед яких було багато охочих заволодіти полотнами.

За цікавим збігом обставин у 1963 році Віктору Івановичу запропонували очолити той самий Музей, якому він подарував врятовану колекцію картин. Яким же було здивування Балдіна, коли весь скарб він знайшов у підвалі музею: малюнки лежали в теках і жодного разу не реставрувались, а виставляти їх було суворо заборонено. Саме тоді новий директор дійшов думки, що полотна краще повернути законному власнику — Бременському музею, про що і написав у своєму листі  Брежнєву. Лист, за який ще кілька років тому Балдіна могли відіслати до Сибіру чи розстріляти, залишився без уваги генсека. Так само як і листи до Демичева, Лігачова і Горбачова.

Випробувавши всі варіанти, у 1989 році Балдін інформує про колекцію керівництво Бременського музею і цього разу відповідь не забарилась. Колега з Германії запросив Віктора Івановича і його дружину до Бремена. Про Балдіна писали європейські газети, за порятунок унікальних малюнків йому було надано звання Почесного громадянина Бремена. Після цього скромного директора музею нарешті помітили й на його батьківщині. Балдіну написав президент Єльцин, подякував за порятунок картин і виказав надію на швидке повернення колекції до Бремена. Та можна впевнено сказати, що саме з цього моменту російською владою були залучені усі інструменти та можливості аби картини назавжди залишились у росії: чисельні обіцянки й домовленості закінчувались скандальними запереченнями й відмовами зі сторони росії.  Тож, як бачите, злочинні наміри можна вдало й десятиліттями приховувати, іноді прикриваючись благородними мотивами, а іноді навіть не соромлячись своїх загарбницьких дій, якщо ім’я тобі  — росія.

Наталія Орінго