В статті про українське бароко я писала про те, рушійною силою розвитку цього стилю в нашій країні стало козацтво. Гетьмани та воєводи були головними замовниками для виробників вишуканих, пишно декорованих книг, посуду, картин, текстильних та ювелірних виробів.
Ці скарби осідали в приватних колекціях, використовувались для дипломатичних дарунків, а ще чимало з них надходило до православних храмів, семінарій та єпархій. Православна козацька старшина виражала свою побожність у щедрих дарунках на користь православної церкви. Бо в 17-18 столітті саме церква була осередком соціального життя: при храмах будували навчальні заклади й лікарні, без участі релігійної верхівки не приймались рішення в окремих громадах. Тому місце, в якому люди вели розмови з Богом, намагались зробити ошатними та красивими відповідно до культурного погляду епохи.
Хто виконував замовлення політичної та релігійної еліти тих часів? За історичними документами в цей час розвиток українського золотарства перебував на своєму найвищому рівні. Чимало ювелірних технік були засвоєні та вправно використовувались майстрами: емаль, чернь, ковка, позолота, лиття, різьблення, філігрань, зернь, штампування, травлення тощо.
Сюжети для виробів брались переважно з книг, які в той час рясніли складними орнаментами. Часто це була європейська друкована продукція, але українські майстри ладно прилаштовували до базових форм рідні символи: квіти барвінку, шипшини, листя дуба, грона калини. Прекрасна епоха, коли від різномаїття декоративного оздоблення паморочилась голова. На жаль, не так багато коштовних виробів тих часів збереглися до наших днів. А ті, що ми зараз маємо можливість наочно бачити в історичних музеях, не завжди можуть багато про себе розказати. Мистецтвознавці пробують відновити події тих днів часто наосліп, бо, наприклад, київські архіви були знищені масштабною пожежею на Подолі у 1811 р. А саме в цьому районі жило міщанство, були розташовані архіви цехів та магістрату.
Одним з ювелірів, чия біографія та творчість досі достеменно не вивчені, є Іван Равич, яскравий представник українського бароко. За інформацією, що я змогла віднайти, документально підтверджені 17 його виробів, ще кілька десятків підлягають перевірці. Якщо клеймо «Jecit loan Ravicz Kijonix», («Зробив Іван Равич киянин») не викликає сумнівів, то з деякими виробами з клеймами «JR» та «IR» нема такої впевненості. Хоча стиль виконання, деталізація, себто почерк автора простежується в них усіх. Разом це 70 предметів.
Отже, більшість виробів Івана Равича — це речі релігійного характеру – чаші, оправи Євангелій, ікон, потири. Але ювеліра не вважають монументалістом, навпаки — йому приписують вміння працювати з найдрібнішими деталями, кожна з яких виконана надзвичайно пильно й акуратно. Його пальці обробляли кожну невеличку ділянку металу, великі гладкі поверхні наче відлякували його. Техніка черні, якою Равич володів бездоганно, лише підкреслювала складний візерунок форм.
Потир – посудина для християнського богослужіння, яку використовують в таїнстві євхаристії (причастя). 1730-1740-ві pоки, Іван Равич
Серед найвідоміших робіт майстра срібний кухоль, виготовлений на замовлення Івана Мазепи. Наразі він входить до колекції Чернігівського історичного музею.
На цьому фото шкатулка для зберігання дарів, срібне оздоблення для якої Равич виготовив у віці 23 років. Це свідчить про те, що юнак мав гарну фахову освіту. Батько хлопця був заможним поміщиком та допоміг Іванові отримати потрібні знання. Окрім технічної бази, Равич чудово володів іноземними мовами: німецькою та грецькою, читав на латині. Та де саме він навчався, наразі достеменно невідомо.
Комплект срібних чарок для гетьмана Розумовського належить до останніх робіт Івана Равича.
А цей срібний кухоль й досі дає науковцям чимало привидів для дивування. Головне, цікаво дізнатись, для кого він був зроблений майстром? Те, що робота тонша та вишуканіша за мазепінський кухоль, помітить, певно, кожний. Принаймні, цей виріб важчий, та й характер орнаменту теж впадає в очі. А ще не може бути випадковою присутність царської геральдичної корони і монограми “ВС/ПЛ” (або “ВС/ПА”). Можливо, цей кубок мав прикрасити колекцію російського царя, та мене тішить, що він все ж знаходиться на рідній землі Івана Равича.
Не менш цікава й доля кухля у 20 столітті. Він був окрасою зібрання підпільного мільйонера Олександра Ільїна. Непомітний електрик на людях і пристрасний колекціонер та талановитий реставратор за покликанням — таким був цей загадковий чоловік, що за життя зібрав колекцію старожитностей, що налічує близько 400 предметів. Як йому це вдалося, тим паче за часів радянщини, (Ільїн народився у 1920 році та помер у 1993 році), справжня загадка. Через те, що пан Олександр не лишив заповіту, все зібрання перейшло державі, а потім потрапило до Кропивницького краєзнавчого музею.
Наталія Орінго
