Разом згадуємо одного з найвизначніших українських письменників ХХ сторіччя та святкуємо 130 років з дня народження Остапа Вишні.

 "Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!"

Павло Губенко (справжнє ім'я Остапа Вишні) народився 1889 року на території сучасного Охтирського району Сумської області, а тоді - Зіньківського повіту, в родині селян. Крім Павлуші, в родині народилося ще шістнадцятеро хлопчиків та дівчаток! Один з братів також став гумористом, інший - актором. За освітою Губенко був медиком, працював фельдшером. За час навчання на медика він паралельно присвячував себе журналістській та літературній праці та був відносно знаним гумористом. У 1917 році вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, однак навчання не завершив - хлопця захопила українська революція та національне відродження.

"Як ударила революція – закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету – до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії – до «Просвіти», з «Просвіти» – на мітинг, з мітингу – на збори, зі зборів – до Центральної Ради, з Центральної ради – на з’їзд, зі з’їзду – на конференцію, з конференції – до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають – там і я! Де говорять – там і я! Де засідають – там і я. Державний муж, одне слово".

Одружився з Оленою Смирновою, від якої мав сина Вячеслава, та шлюб протримався заледве пару років. До армії УНР він потрапив у медичні частини. У цей час бере собі псевдо Остап Вишня - Остапом назвався на честь персонажа з "Тараса Бульби", а з Вишнею все просто - на честь улюбленого дерева. Щоправда, поки не використовує його - підписується поки як Павло Грунський, за назвою рідного села Грунь. У 1919 році офіцер Губенко був уже начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР, та наступного ж року потрапив у полон до більшовиків. Ті вважали його неабияким "трофеєм" та утримували в Харкові аж до 1921 року,  чекаючи "повного закінчення громадянської війни", як самі вважали. Більш ніж рік він просидів у тюремному підвалі, очікуючи вироку. Зрештою був звільнений (подейкують - завдяки особистому втручанню Скрипника, що читав його фейлетони) та розпочав професійну діяльність журналіста.

Вже у квітні 1921 року він став колегою Василя Еллана-Блакитного у "Вістях ВУЦВК". До речі, Блакитний теж чимало клопотався про його звільнення й давав за нього письмове поручительство. Згодом працював у "Селянській правді". Саме тут вперше з'являється світові Остап Вишня, як автор фейлетону "Чудака, їй-богу!". Тепер майже в кожному номері зоріє вишнева усмішка. У цей час він знана зірка, бо у 1923-1927 роках виходять щорічні збірки усмішок - "Вишневі", "Кримські", "Театральні", "Кооперативні"... Політика українізації, на щастя, давала можливість письменнику водночас залишатися патріотом батьківщини та не йти проти країни Рад.

Щоб мати змогу теж знати Остапа Вишню, сотні українців навчаються читати та записуються на програму лікнепу. Вишня - король українського тиражу, у 1928 році виходить його чотиритомник. За перші десять років літературної діяльності виходить 140 (!) різних книжок Остапа Вишні, тоненьких і товстих, у м'яких та цупких палітурках... Їх читають на вулицях, в бібліотеках, удома, на робочій перерві. У цей час Губенко товаришує з Хвильовим та Кулішем, очолює кооператив літераторів, що споруджує в столичному Харкові будинок "Слово", спеціальне житло для письменників. Працює у найгумористичнішому виданні радянської України "Перець". Згодом одружується вдруге, з зірковою актрисою театру "Березіль" Варварою Маслюченко, що молодша від нього на 12 років. Дитину Варвари від попереднього шлюбу, річну Марійку, він визнав за свою. Тодішній нарком освіти назвав його найпопулярнішою людиною в Україні, і був цілком правий. Країна, що наплакалася під час революції й громадянської війни, більш за все прагне сміятися, і Остап Вишня сміється разом з ними.

Павло Губенко та Варвара Маслюченко

"Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. 

Давило воно мене, плакати хотілося..."

Критика ж народного піднесення не поділяла. Називала обивателем, звинувачувала у кризі українського гумору та врешті-решт винесла вирок: "кулацький блазень". Що ж, тоталітарні режими завжди бояться сміху... Завзятий мисливець, на початку 30-х він отримав запрошення на зимове полювання. Погодився без жодних роздумів! Та до умовленого місця дістатися не зміг - завадила заметіль. Тоді зателефонував знайомим, від яких отримав запрошення - та виявилося, що вони про це полювання чують уперше. Тоді родина письменника зрозуміла, що полювали у цьому випадку на самого Павла Михайловича.

У 1933 році, 13 травня, кінчає життя самогубством Микола Хвильовий, сусід, колега та близький друг Павла. Кажуть, він закрився в квартирі на три довгих дні, плакав та приказував: "Що вони з тобою, Григоровичу, зробили?!" За півроку, 26 грудня, до будинку "Слово" приїхали за самим Губенком-Вишнею, а разом з ним за Олексою Досвітнім та Сергієм Пилипенком. Усі вони пішли по справі Української військової організації як організатори вбивства пана Постишева, другого секретаря ЦК КП(б)У. Це перший в Україні терористичний процес, що до того ж відбувався закрито. Спочатку Губенко мовчав, сподіваючись, що обійдеться. Далі - жартував: "Якщо я хотів убити Павла Постишева, то запишіть тоді, що хотів іще знасилувати Клару Цеткін!" Далі, не в змозі витримати нелюдських тортур, стрибав з другого поверху катівні НКВС на перехресті сучасних Чернишевської та Мироносицької, куди приводили на допити. Лишився притомним, та знесиленим. Зізнався, що планував кинути бомбу на трибуну з "вождями України" під час жотвневих свят - і чекав вироку....

Меморіальна дошка на будинку "Слово" у Харкові по вул. Культури, 9

Вирок - розстріл. Кілька місяців в тюрмі Павло чекав на виконання вироку, щоразу сіпаючись, як двері камери відчиняли охоронці. Ті, кому пощастило вибратися з камер попереднього ув'язнення, згодом розказували, що, трохи відлежавшись, Вишня як міг веселив співкамерників - розказував бувальщини та анекдоти, намагався напам'ять читати власні фейлетони, сипав приказками та не переставав підтримувати ув'язнених. Отже, вже всіх, хто проходив за цією справою, розстріляли - дев'ятеро тих, кого судили разом з ним. Павла Губенка "помилували": замінили вищу міру на "заключение в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7.ХІІ-33 г.". Перші вісім місяців він провів у місті Чиб'ю (нині Ухта в республіці Комі), де працював у редакції газети "Північний гірняк": "В останні роки населення Сибіру стрімко зростає"… І потай писав щоденник. Цей щоденник він, очевидно, передав дружині на останньому з побачень. Так, згасла зірка Маслюченко, яку вже звільнили з "Березоля" й виселили не лише зі "Слова", а й з Харкова, опинилася перед вибором - відмовитися від свого чоловіка чи стати дружиною ворога народу. Вона обрала друге. Добилася дозволу виїхати на поселення до Чиб'ю, намагалася побачитися з Павлом Михайловичем, передати хоч якусь одежину чи харчі... За місяць його поженуть за 1200 кілометрів від Чиб'ю, а Варвара знову обиватиме пороги всіх можливих установ, щоб з'єднатися з чоловіком. Тривалий час вона разом з донькою проживе в Архангельську. Через дружину Максима Горького вона таки дістала дозвіл оселитися в маленькому містечку на Кольському півострові, але без права на побачення - лише листування.

Павло Губенко в Ухтпечлазі

"Я цього ніколи не думав, але я ж так само мав сумнів, що вона так буде битися і клопотатися за мене, так зв’яже своє життя з моїм. І от нещастя показало, яка це цільна прекрасна самовіддана натура. Яке щастя мати такого справжнього друга..."

Вже немолодому Павлу Губенкові доводилося нарівні з іншими працювати і на руднику, і різноробочим. Хоч офіційно він не міг надавати медичної допомоги, та все ж таки хоч якось намагався полегшити життя хворим табірникам. Двічі довелося йому уникнути смерті... У 1938 році він мав потрапити до числа в'язнів, яких тоді масово винищували у таборах. Отримав направлення до табору на розстріл - точніше, на "переведення", та всі розуміли, що переводять лише для того, щоб розстріляти. Вишня почав тоді роздавати все своє майно товаришам - теплі устілки, папір, цигарки... Під час переводу він захворів на запалення легенів, і хоч його вже й повантажили на баржу, повернули на берег і лишили доліковувати: врятувало Вишню правило, за яким тяжкохворі в'язні не підлягали етапуванню. Коли ж його долікували й повернули в табір, виявилося, що за цей час начальника табору зняли, а наказ про розстріл загубили. Тож письменник лишився відбувати свою "десятирічку". А в 1941 році, коли гітлерівська армія опинилася під Москвою, Павло Михайлович опинився у списках етапованих під Колиму. Начальник табору, українець і колишній шанувальник творів письменника, розумів, що для літнього хворого чоловіка це вірна смерть, і став у позицію формаліста - мовляв, наказ прийшов на якогось Остапа Вишню, а у нього в таборі таких нема.

У спогадах про Остапа Вишню в’язень Ухтпечлагу Йосип Гірняк, теж актор "Березілю", як і дружина Вишні Варвара, пригадував, як перед аудиторією арештантів хтось вирішив уголос читати оповідання російського гумориста Михайла Зощенка. Зала загула, а потім хтось із юрби вигукнув: "По-українськи! Вишню давай!" Вишня підвівся - і зачитав напам'ять, що міг.

"Терорист" Павло Губенко та злодій Федько Зубов в ув'язненні

У 1942 році Довженку й Бажану було доручено від самого Сталіна скласти список тих репресованих діячів, які могли б принести користь радянському народу в складний воєнний час. Першим у списку стояв Остап Вишня, видатний український гуморист. Завядки їхнім клопотанням у 1943 році, за чотири дні до повного відбуття десятирічного терміну, Павла Михайловича Губенка звільняють з таборів. 

Історію про це він згодом переповідав, як ще один анекдот. На той час його вже перевезли до Москви і утримували на Луб'янці. Однак через загострення виразки шлунка письменника під чужим прізвищем відправили на лікування до однієї зі столичних клінік. І ось до палати заходить медсестра: "Ми вас виписуємо. Ідіть митись і переодягатись!" Привезли воронком на Луб’янку. І зразу ж: "Митись і переодягатись!" — "Так я ж тільки що…" — "Разговорчики! Марш!" Ще через кілька годин: "Тебе переводять у Бутирку. Митись і переодягатись!»" А там ще дві помивки: на вході й виході. Коли щойно звільнений Остап Вишня відкрив двері готельного номера Максима Рильського, що також піклувався про ув'язненого, першими словами господаря було: "Бігом митися і будемо святкувати!" День звільнення Остап Вишня називав "днем гігієни та здоров'я". Та остаточно відмитися довелося лише в 1955 році, коли Остап Вишня отримав реабілітаційну довідку про відсутність складу злочину. Варвара дочекалася чоловіка, й разом з ним переїхала до Києва. Починався новий етап у їхньому житті. Та спершу мала закінчитися війна.

"Під’їхала платформа, мене й посадили. Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив.

Нема дурних".

Мало хто тоді вірив, що травмований геній Вишні знову воскресне, та він з притаманною йому життєлюбністю вихворів, встав на власні ноги та за підтримки любої Варі знову повернувся до письма. Григір Тютюнник писав тоді у щоденнику: "У Вишні був великий сміх, та його витравили". Тріумфальне повернення до української літератури Остапа Вишні відбулося разом із безсмертною "Зеніткою". "Зенітку" розкидали листовками над лінією фронту, а її автор знову увійшов у зеніт слави. Вишня продовжує писати гуморески, де викриває "українських націоналістів" і "самостійників". Звісно, після ув'язнення він дещо змінив ухил творчості і де в чому писав з потрібним владі відтінком. Та головне у його творчості, гумор, лишався тим самим, простим і чесним, зрозумілим - і українським. Згодом, Вишня знайшов спосіб не кривити душею: відійшов від гострих тем, звертався більше до побуту, до більш зрозумілих і простих речей. Так, наприклад, з'явилися "Мисливські усмішки".

Максим Рильський та Остап Вишня

Завдяки друзям уже після війни він отримав житло в Роліті, ще одному будинку письменників, та тепер київському. Потроху обладнали нехитрий побут разом з Варварою та Марією. Гонорари повоєнних часів давали змогу жити цілком гідно, отримувати належне лікування. Не збулася лише табірна мрія наїстися полуниць із молоком та теплим білим хлібом - нічого з цих страв він споживати більше не міг внаслідок виразки. 

Варвару Губенко-Маслюченко рідня називала генералом у спідниці. Вона сама водила сіру "Перемогу", бо лікарі не дозволяли Павлу Михайловичу хвилюватися, займалася побутом і навіть мала власну рушницю, щоб складати чоловікові компанію на полюванні. Вона занадто довго чекала на коханого, щоб витрачати час на сварки та негаразди. Тому й появу обох синів Павла сприйняла легко. Ви тільки уявіть: до Вишні приходить молодий військовий, вони зачиняються у кабінеті, а невдовзі Вишня виходить і оголошує: "Це мій син Юрій!" Виявляється, що колишня кохана революційної юності Павла Губенка народила від нього дитину, про яку літератор був ні сном, ні духом. Варвара щиро пораділа за чоловіка, а Юрія прийняла, як рідного сина. До речі, про рідних синів: В'ячеслав, син Губенка від першого шлюбу, виховувався у бабусі. Губенко ж не знав, що син - сирота при живому батькові. Вишня їздив шукати його по Києву - і знайшов, та В'ячеслав, не знаючи про заслання, довго не хотів іти на контакт, вважав, що батько лишив його напризволяще. Лише завдяки зусиллям Варвари вони знову почали спілкуватися.

В Києві Вишня знову стає членом редакції журналу "Перець". У кар'єрі нарешті все складається, в родині панує злагода стараннями невтомної Варвари. Щоправда, Вишня починає підпивати: чи то в прагненні забути все, що довелося пережити, чи то під впливом друзів-мисливців, чи то з обидвох причин одразу. Близький друг Рильський щоразу був змушений вивертати кишені на порозі квартири Губенків, щоб не пронести в хату ніякої "контрабанди". Щоправда, Варя ніяк не могла зрозуміти, як же вони вдвох встигали опинитися напідпитку... Виявилося, що Максим Тадейович проносив пласкі пляшечки в робочій шкіряній папці...

Як я зазначала вище, реабілітаційну довідку Павло Михайлович отримав у 1955 році. А в 1956 році його не стало - не витримало серце. Варвара Олексіївна прожила до 1983 року і встигла ще й знятися у кількох фільмах - "Лісовій пісні" 1961 та "Вавилоні ХХ" 1980 рр. Вона написала книгу спогадів про Остапа Вишню та утримувала його кімнату як меморіальний музей.

В останню путь Остапа Вишню проводжала сила-силенна киян - від Хрещатика по Бесарабці до Європейської площі, а тоді на Байкове кладовище. І ця посмертна хода - найкращий доказ того, що не зважаючи на всі болі й тривоги, Вишня не згубив іскри в собі, не позбувся таланту, не продався, а створив щось дуже близьке звичайному українцю. Щось таке, що відгукувалося читачеві і сміхом, і гіркотою, і незнаним щемом. Вишня давав йому те, чого бракувало їм обом: дружнього слова, волі здолати труднощі, надії на краще. Вдармо лихом об землю! Той, хто шукав розради в усмішці навіть на Півночі, відтеплів серцем після повернення на батьківщину, і дійсно відродився заново у своїх повоєнних збірках.

***

Зі щоденника:

Я мало в житті зробив для народу. Це правда! Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною. Коли ж було робити? Я не виправдуюсь, – я говорю те, що було.

Не можна, по-моєму, тикатися iз своїми особистими котеджами-дачами туди, де ще корiвникiв, свинарникiв, птахарень колгоспники не побудували. Чого ти туди лiзеш? Хочеш, щоб усi говорили: оце дача Вишнi, он яка, он бачиш! Єсть - грань! Межа! Оцiєї межi не можна переступати! I все!

Спідниці, безрукавки, кереї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) — хіба я їх не люблю? Люблю і любитиму! Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх! Ой широкі штани! Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, — це мистецтво. Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, — не здирайте грубо їх, як це роблять декотрі із тих, которі "знають" український народ.

Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. Маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь  належати до свого народу".

Судилось бути мені спадкоємцем Котляревського. Остап Вишня... Одного хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу, ясна річ, аналізувати свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки — працював чесно!

Підготувала Анастасія Орінго