Всім привіт, друзі.
Рада бачити в ефірі давно знайомих людей.
Розповім трохи своєї історії.
24 лютого ми були у Буковелі. Повертатись додому до Києва мали у суботу. О 6:30 ранку мене розбудив напружений голос чоловіка: "Вставай, тобі телефонують, щось сталось".
Ми трохи зібрались. Пішли здавати скіпаси. Гори були все такими ж прекрасними як і минулого дня. Лежав той же сніг. Колихались від вітру ті ж ялинки і сосни. Зі мною досі ця морозна свіжість Карпат.
Тільки дуже багато людей з валізами перелякано рухались трасою у різних напрямках.
Коли ми їхали до Буковелю - я знала, що так і буде. Якимось шостим відчуттям, я думала, що скоріш за все ми не встигнемо навіть поїхати туди. Я брала з собою гроші і загран паспорт, розраховуючи на те, що ми будемо близько до кордону.
Але ранком 24 лютого ми купили квитки на потяг додому до Києва.
Ми встигли на останній автобус, який майже довіз нас на той потяг. Ми застрягли у неймовірному корку і 7 км йшли трасою пішки з довжелезними валізами у 17 і 20 кг, які тягнули майже на собі (там були наші сноуборди).
Ми встигли на наш потяг і доїхали до Києва, зупиняючись під сирени у Тернополі і Вінниці. Мені важко уявити, що було б, якби ми зупинились десь під Гостомелем і не проїхали до Києва.
Ми доїхали додому на останньому метро, що ще ходило в той день червоною гілкою.
Ми залишились вдома.
Я не знаю чи змогла б повторити цей шлях ще раз. Напевне у мене не вистачило б сил.
Я не знаю чи залишимось ми тепер тут взагалі.
Наше з чоловіком життя ніколи вже не буде таким як раніше і я не шкодую за ним.
З безодні мене дістала книга Едіт Еггер "Вибір".
Я дуже радію, що Орінго живий. Новину про Срібну Мрію я зустріла зі сльозами на очах.
Я вірю, що ми Фенікс, що відроджується з вогню.
Мій ескіз - це моє дитинство, що кожного літа я проводила у бабусі на дачі. Під Харковом. У 50 км від кордону.
Моє дитинство було легким як вітер, яскравим, вибуховим, різнокольоровим і звичайно ж найкращим. Я так давно вже не була у тому будиночку на тих схилах, серед тих лісів і озер.
Я невимовно сумую за моєю бабусею і дідусем і за своїм дитинством і за маленьким поселенням під улюбленим Харковом.
Коли я була вже трохи дорослішою, років у 15, з'явилась пісня Бумбоксу "Квіти в волоссі".
Вона припала мені до душі і я слухала її все те літо на повторі.
Вона тепер назавжди асоціюється у мене з моїми 15 роками, свободою, юністю, життям і зеленим літом серед рідних і друзів.
Тому, квіти в волоссі.
Це каблучка з об'ємними квітами. Шклаптики паперу складені трубочками - квіти, перев'язані біля основи стрічкою. У серединках "квіток" - цирконії і невеликий кабошончик. Якщо для кабошону мало місця, то я не проти, щоб там теж був циркон. Самі трубочки текстуровані, щоб красиво виглядали при різних покриттях і моєму улюбленому оксидуванні. Це можуть бути засічки або деяка "пожмаканість", що буде нагадувати папір. Розмір у мене 17 - 17.5
Такі дитячі саморобні квіти... в волоссі.
Листи до себе у минуле...
Квадрат для модуля без написів нижче:
А ще хочу показати як виглядає перший ескіз, який потім дороблюю у фотошопі. Мені він дуже подобається, бо він живий.
Дякую, Вам, рідні, за те, що живі. За те, що відроджуєтесь. Я вірю у Вас. Обіймаю Вас. Люблю Вас.
Каблучка "Квіти в волоссі"