Помітила, що останнім часом люди в моїй пам’яті фіксуються як асоціації. Власні діти, наприклад, як багет (той, що високий і худенький) і батон (нижчий і такий собі бутузичок). Чоловіки – з книгами, галстуками, посудом… А от жінки - із прикрасами, шарфами, кольорами. Та є одна, яку вже віддавна асоціюю з містом, що стало мені рідним. Ще коли ми не були знайомі, часто траплялося бачити жінку з фотоапаратом-мильницею, що зачудовано роздивлялася якусь історичну будівлю чи природну дивовижу, фотографувала її. Спершу я подумала, що то туристка, бо ж хіба може рівнянка так захоплено дивитися на те, що вже не раз бачила?! Та й Рівне не є містом, яке може похвалитися архітектурними дивовижами чи історичними раритетами. Активно розбудовувалося воно за Хрущова та опісля – тобто у добу соцреалізму, тож пам’ятників саме цій епосі тут предостатньо, а от зводилися вони, як правило, на місті старих історичних будівель, зокрема єврейських будиночків та магазинчиків (до війни дві третини жителів міста були саме євреї, майже 20 тисяч із яких у жовтні 1941 року за наказом райхкомісара Еріха Коха розстріляли поблизу Рівного в урочищі Сосонки). Але наші випадкові зустрічі були аж занадто частими як на маму в декретній відпустці і заїжджу туристку. І яким було моє здивування, коли я, вийшовши з декрету на роботу, якось побачила цю красиву і, безумовно, цікаву жінку у сусідньому кабінеті – вона забігла до моєї колеги, а своєї подруги! Ми познайомилися, розговорилися, а попрощалися вже як давні друзі – було враження, що як мінімум прожили з десяток літ у сусідніх квартирах!

Відтоді при зустрічах нам є про що поговорити, а особливо послухати, бо розповідати Галина Федорівна Данильчук вміє колоритно, цікаво, образно і смішно. І ти розумієш, наскільки вона живе своїм захопленням, своєю роботою, своїм містом. Галина Федорівна каже, що їй страшенно пощастило, бо робота є і її хобі, і її віддушиною, і справою її життя. А працює вона завідувачкою відділу виставок Рівненського обласного краєзнавчого музею. І не просто працює, а живе цим – музеєм, містом, а головне – його людьми. Вона шукає старожилів, записує їхні розповіді, свідчення, збирає старі фото – а потім все це з любов’ю фіксує, опікується тими людьми. На жаль, багато з них вже залишилися у нашому світі лише на фото пані Галини та у пам’яті рідних, як і будівлі в історичному центрі міста, які для одних були безцінними свідками історії, для інших – хламом, що стоїть на ласому шматку землі.
 
Ось як тепло і щиро розповідає про маму донька пані Галини Ірина Білотіл (на фото вгорі із мамою):
- Мама завжди кудись біжить. Пройтися з нею спокійно містом - нереально, бо вона фотографує все, на що натрапить: будинки, меморіальні дошки, старі огорожі і навіть люки, на яких пише, що їх виготовили поляки у 30-х роках. А потім цілу ніч думає як то ті люки відкрутити і забрати, і не на металобрухт, а до музею, бо то ж експонати! Словом, вона любить Рівне і піклується про історію цього міста настільки, що колись я навіть ревнувала, а потім зрозуміла, що це її стихія, і жити без цього вона не вміє. Постійна боротьба за збереження історичної спадщини, проти нахабних забудовників, проти плюндрування і наруги над архітектурними родзинками нашого давнього міста - така у неї політика пам'яті…

Саме завдяки своєму характеру, непосидючості і любові до історії Галина Федорівна не схожа на отих музейних бабусь, яких ми звикли бачили під час відвідин цих закладів. Та й назвати її бабусею, незважаючи на те, що наступного року вона святкуватиме 65-річний ювілей, неможливо! Вона по-осінньому красива, по-жіночому мудра, по-дитячому захоплена світом! Вона - готовий кандидат для зйомок рекламного ролика про батарейки «Дюрасел». Культурно-просвітницькі проекти, започатковані чи за участі Галини Федорівни – живуть уже десятки років і стають загальноукраїнськими – «Золоте сузір’я», «Музейні гостини», «Свято однієї вулиці».
От саме останнє – «Свято вулиці Поштової» і наштовхнуло мене на те, яка прикраса найбільше пасувала би цій прекрасній жінці. 

Уявіть собі: час на один день повертається у минуле - на цілих 80 років! Вулиця Поштова тішить око різнобарвними квітами, вазонами на вікнах, гаптованими занавісками, лавками, столиками. Колоритний художник просто під стінами одного із  будинків розгорнув свою виставку. Дами і кавалери у вишуканому одязі 30-х років ХХ століття зачудовано роздивляються картини. Сусіди пригощають одне одного і перехожих смачною домашньою випічкою. Десь звучить акордеон, до нього із сусіднього будинку приєднується губна гармошка, чийсь чистий і дзвінкий голос із вікна навпроти заводить пісню, її підтримує закоханий у музику юний франт, що розглядав щось у винесеному на вулицю креденсі. Пісня злинає до неба, а декілька галантних кавалерів вклоняються своїм дамам і запрошують їх до танцю. Після танців звідкілясь береться на вулиці білий рояль, її мешканці виносять лавки, вкриті барвистими ряднинами, які ткали ще їх бабусі, кип’ятять самовар і під смачний чай зі здобою слухають класичну музику, викликають «на біс» улюблених виконавців, танцюють, а коли стемніє, то зручно вмощуються, аби переглянути сеанс німого чорно-білого кіно!  І все це відбувається із любов’ю, захопленням, гостинністю та неймовірною душевністю вже три роки поспіль! А ідейним натхненником та організатором свята була саме Галина Федорівна! Тепер уже і самі мешканці, і рівняни та гості міста самі готуються до нього заздалегідь, Галина Федорівна лише вміло диригує приготуваннями. Й інші вулиці почали святкувати за прикладом Поштової, і щороку їх список лише збільшується.

Тож думаю, до стильного наряду 30-х років минулого століття Галині Федорівні – великій любительці прикрас - дуже личитимуть перли, зокрема сережки Серпантин!  Ну і жінка, що вміє власноруч творити сюрпризи і свята, сама варта сюрпризу і подяки за своє добре серце і щиру душу та творчий неспокій!

До речі, у соцмережі Фейсбук Галина Федорівна Данильчук щедро ділиться враженнями і цікавинками з численними друзями і всіма, хто хоче більше дізнатися про все на світі, і сама є яскравим прикладом того, як жити в гармонії зі світом і собою, а ще - любити справу, яку робиш!