До відкриття виставки «Орінго. Мистецтво срібних історій» у Скарбниці Національного музею історії України залишається трохи більше тижня. Подумки одночасно знаходжуся у Києві, де розміщують прикраси у вітринах, та у Харкові, де продовжується повсякденна робота маленької сріблярні. 

Може тому й думки такі різнонаправлені.

Вчора писала пояснювальні тексти про різні вітрини для довідника, і вся була у сфері творчості — скільки ж цікавого ми зробили та розповіли за довгі роки існування!

А зранку подивилася на поточний стан наших справ та швиденько приземлилася: замовлень мало, у п’ятницю — заробітна платня з податками, за матеріали платити треба, у вікна вже хижо зазирають оренда з електрикою, після них знову по колу побіжать рахунки, податки, зарплатня. Ой-йой…

Мій постійний компаньйон Володимир (в якого сьогодні День народження ), коли дуже емоційно про щось розповідаю, завжди запитує: «Ти зараз скаржишся чи вихваляєшся?» і в цю мить зазвичай розповідь змінює мінус на плюс чи навпаки. Так от, цього разу я таки мабуть не скаржуся.

Не зважаючи на виклики для малого бізнесу в прифронтовому місті та хронічні складнощі білого бізнесу, з переваг для якого є лише постійне потрапляння до «Переліку платників податків з високим рівнем добровільного дотримання податкового законодавства» (ееех, навіть грамоту не дають, не те що кредит у банку ), ми маємо ритм та плани. 

Ми працюємо і це — звичайне диво. 

В нас неймовірна підтримка від орінговців, які зацікавлені у продовженні срібних історій. Саме завдяки їхній увазі до Орінго майбутня виставка з ідеї стає реальністю. Понад 60% експонатів для виставки передані колекціонерами! Це дало нам можливість встигнути зробити прикраси, яких не вистачало й створити окремі срібні композиції, з яких можуть початися нові історії. 

Можливо, не надто розумно вкладати останні ресурси в складні арт-проєкти заради ефемерних ідей та продовжувати мріяти про День українського ювелірного мистецтва, коли стільки років йде війна. Можливо, стрімкий сучасний світ поховає неквапливу ювелірність, як те, що віджило свій вік і більше не потрібне...

Та я все одно вірю в необхідність творити красу, яка переживе й здолає усе. Вірю в силу спільноти, якій не байдуже, де саме і як ця краса твориться. 

Врешті-решт, аж ніяк не помірковані та логічні кроки довели маленьку сріблярню з Харкова до виставки у Києві. 

Будь ласка, якщо є можливість, зробіть замовлення — за виставкою вже підстрибують у черзі срібномрійні прикраси, які ще треба зробити і два важливі харківські проєкти. 

Дякую за підтримку, друзі! 

О.М.