Планування йшло важкувато з самого початку, потім щотижня справи лише ускладнювались, щоб на останніх етапах створення прикрас жахати неможливістю, та й тепер потрібно не випустити з уваги найменші деталі. Проект виявився такої ширини й глибини, що я весь час дивувалася власній дурній сміливості (як і завжди, коли втрапляю у нове вікно можливостей).

З чого складався пазл виставки, окрім слів, срібла, ентузіазму та мрій?

В ньому від початку фігурували виклик, випробування та вайб Mission: Impossible, а згодом додалися невчасність і безпорадність. То не кокетування, скарги чи саможаління, а реалістичний погляд на життя: обставини, на які я жодним чином не впливаю, складаються так, що наразі ми не зможемо конвертувати виставку в щось фінансово корисне для себе та перестрибнути на новий бізнес-щабель. Нема кому працювати, продажі слабкі та хаотичні, ціни на прикраси вже доволі високі, але вони не компенсують витрати на утримання повного циклу виробництва та існування в правовому полі. Отже, скільки б про нас не дізналося нових замовників, більше прикрас, ніж зараз, якісно зробити ми не зможемо, а неякісно робити не будемо.

Чи були в мене за минуле шалене літо сумніви в доцільності виставкового проекту?

Так, майже щодня. Інколи просто хотілося зупинитися. Боялася не встигнути зробити заплановане, бо нафантазувала занадто багато. Ми залишилися без двох майстрів, і це суттєво знизило наші можливості. Ми знову тонули у фінансових катаклізмах і довелося просити в людей допомоги (що насправді не люблю робити).  Усе літо працювала по шістнадцять годин сім днів на тиждень і спала по чотири години, бо окрім підготовки до виставки була ще поточна робота, тому до вересня вповзла без сил. Настільки вже валилася з ніг, що позавчора біля фонтану перед Музеєм реально впала. 

Це фото було зроблене за півхвилини до... 

Є там у дворі підступне місце, де чомусь відсутня бруківка і утворюється різке провалля, в якому благополучно застрягла права нога. Виконала феєричний трюк з різким приземленням на праву долоню та ліве коліно. Завдяки цьому польоту була розбита скляна банка з горіхами в кишені наплічника, в чому згодом (коли піднялися на другий поверх) пересвідчилася власноруч та залила кров’ю музейну підлогу. 

В цілому візит видався незабутнім, особливо для співробітників музею, яким я наробила клопоту й стресу. Але окрім банки з кедровими горіхами та моєї гідності більше нічого не постраждало, і ось це вже неймовірно, враховуючи закони фізики. Речі цілі, навіть джинси на коліні, ноут працює, а синці проходять дивовижно швидко. 

Замітки я робила в залі Музею №5, поки Володимир здавав по актам останні прикраси та елементи для експозиції, а мене на всяк випадок пришвартували у безпечному (для оточуючих) місці. 

Як не дивно, ми все встигли зробити. Тепер відбувається фінальний етап, який не залежить від нас: збираються у вітринах прикраси, друкуються афіші, чепуряться зали… Поки ще навколо у залах повний розгардіяш (під дописом будуть світлини з залів, які зробила 11.09), але поступово виставка складається у пазл і стає такою, про яку колись давно мріяла.

Всередині Музею тихо та спокійно, майже нечутно гуде вентиляція, дихається легко і думається теж. Хоча стіни в Лаврі товстенні, вони не давлять, а заколисують. І от коли перестати бігти та зупинитися, починаються дива. Міцне світло, що йде ніби з самісінького центру Землі, наповнює душу та відкриває нове дихання. Наші предки якось вміли знаходити особливі місця для будування храмів. 

За дві години, які я провела у спокої в музейних залах поруч з нашим ріднесеньким сріблом, вузли розплуталися. Усе, що видавалося нестерпно складним та болючим, несподівано розчинилося у віковому спокої мудрості. Додому я повернулася з відчуттям, що усе вдалося, хоча до відкриття ще півтора тижня. Ох, таке давнє забуте відчуття, коли інтенсивно попрацювала, а потім нарешті відпустила зроблене й відчула справжню легкість. На мене вдома увечері після подорожі до Києва уважно подивилися й констатували, що попри усі пригоди та півдоби в дорозі виглядаю так, ніби повернулася з тривалого відпочинку. Що ж, подихала історією та скинула гору з плечей — ось рецепт свіжого обличчя та ясного погляду.

Гвинтові сходи поєднують потужну експозицію "Скарби Криму" з майбутньою виставкою "Орінго. Мистецтво срібних історій" (ми там, де вгорі блакитне світло). Є й нормальні традиційні сходи, але ці так нагадують спираль часу...

Насправді відпочивати зарано: до відкриття ще треба багато зробити, написати, надрукувати, розібратися з логістикою, а головне — підготувати відкриття для вас, друзі. На початку наступного тижня зробимо форму для реєстрації. Офіційне відкриття буде 25.09, та воно реально виходить офіційним (керівництво музеїв, ті, кого вони запросять, хтось з преси). Зали невеличкі, тому ми домовились, що 26.09 (у п’ятницю) відбудеться окреме Орінговське відкриття, тільки для наших гостей. 

Навіть якщо ви не зможете вибратися на виставку в робочий день, потім вона працюватиме аж до березня. І обов’язково будуть ще цікаві лекції та зустрічі, які ми анонсуватимемо заздалегідь. Сподіваюсь, що й прем’єру срібномрійних прикрас ми проведемо там цього року, але це вже інша історія.

Далі буде…

О.М.