Я ніколи не була за кордоном, ніколи не гуляла вулицями величезних міст і не літала літаком. І я зовсім не жалію про це, навіть зараз, коли такої можливості вже точно поки нема, адже я вірю, що все зміниться на краще, з’являться нові можливості, і тоді, з новими силами розквітнуть емоції і враження від майбутньої зустрічі з омріяною країною стануть тільки сильнішими. Зараз наступила та мить, коли можна спокійно і обдумано спланувати майбутню поїздку і пофантазувати про неспішні прогулянки прекрасними місцями.
Париж… Місто романтики, закоханих пар, а також неймовірної архітектури, музеїв та величних замків. Це місто, яке бачило яскраві події, правління монархів, геніїв мистецтва і простих парижан. Із цим романтичним містом у мене асоціюється моя улюблена «Фабула» у формі символа любові - серця. У кожного з нас є своя фабула кохання, її шляхи бувають непрості, але чистота почуттів завжди сяє на передньому плані. І, коли моя мрія відвідати Париж здійсниться, я обов’язково візьму з собою «Фабулу», одягну маленький беретик та якусь грайливу легку сукню і піду гуляти весняними вуличками міста разом з коханим чоловіком. Але, як будь-яка дівчина я не можу фотографуватися і гуляти містом декілька днів в одному й тому ж наряді, тому з собою візьму декілька суконь і ще трішки прикрас, які гармонійно доповнять мій образ і красиво перегукуватимуться з тими місцями, де я буду прогулюватися)).


Мабуть, найбільше мені запам’яталася і сподобалася Франція ще з юності. Тоді, в основному, дізнатися про іншу країну можна було лише з книг, адже телебачення було не таким різноманітним як зараз. Я любила подорожувати в цих книгах разом з їх героями, прогулюватися пишними замками у вишуканих сукнях з корсетами, уявляти себе на місці придворних дам, у яких багато шанувальників та мріяти про справжнє кохання і благородних принців. Вдома в нас були деякі книги французьких письменників – Дюма, Жорж Санд, Моріса Дрюона, Віктора Гюго, Анн і Серж Голон. Пригадую, як будучи в старших класах, я крадькома брала з маминої невеличкої домашньої бібліотеки французькі романи. Це були в основному романи Дюма та «Анжеліка» Анн і Сержа Голон. Безумовно, всі книги про Анжеліку мені дуже сподобалися, це була буря підліткових емоцій, я захоплювалася головною героїнею, її красою, розумом і жіночністю. Не можна не згадати і фільми, які були зняті по мотивам книг про Анжеліку. Особливо хочеться пригадати про момент, коли Анжеліка потрапила у розкішний Версаль та просто зачарувала своєю красою самого короля Людовіка XIV. Придворні інтриги, таємниці і світське життя того часу просто не можуть залишити байдужим нікого, тим більше в юному віці. Звісно, зараз ці книги вже не так вражають, місцями вони досить прозорі і передбачувані, але все одно нагадують мені про почуття, які були присутні під час уявних подорожей красивими місцями Франції. На жаль, не всі книги залишилися в бібліотеці до цього часу, особливо помітна відсутність книг про Анжеліку, адже в часи їх популярності вони не затримувались в нас вдома надовго, мама постійно давала їх комусь почитати, а тепер лишилось всього дві частини.

Коли я поїду в Париж, то це обов’язково буде моя улюблена пора року – весна. Адже в цю пору місто закоханих ще більше наповнене романтикою, і можна буде з великою насолодою прогулятися атмосферними вулицями та парками, а особливо натішитися розкішними краєвидами квітучих садів заміської королівської резиденції Версаль.

Там можна буде доторкнутися до епохи королів та світських балів, придворних інтриг та мушкетерів. А з собою візьму свій «Версаль» з великим переливчастим сріблястим обсидіаном, він розкішно і гармонійно виглядатиме на фоні версальської краси.


Будучи в Парижі обов’язково хочу на власні очі побачити собор Нотр Дам Де Парі, або Собор Паризької Богоматері. Ця велична і монументальна споруда є світовим шедевром готики з прекрасними вітражами, вікнами-трояндами і скульптурами, які прикрашають вхідні портали. Перше, що хотілося б побачити – як сонце чудернацько проникає через численні різнокольорові вітражі і створює фантастичну гру світла. Мабуть, при цьому виникає трохи містична атмосфера, особливо якби ще й зазвучав старовинний орган. А щоб бути ближчою до готичної розкоші я планую одягнути сяючий підвіс «Роуз 2» з не менш красивими ажурними нотками вітражів та сяючим Swarovski Greyish Blue.

Віктор Гюго назвав собор «кам’яною симфонією», і не дарма, адже собор захоплює своєю архітектурною гармонією та подихом історії, яка відчувається в його величі. Пригадую, як в школі я вперше намагалася прочитати «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго: мене вистачило лише на перших декілька десятків сторінок, після чого наше знайомство з твором було відкладене на декілька років. Не знаю як я тоді в школі не заплямувала свою репутацію відмінниці, але поганих оцінок з зарубіжної літератури не пригадую). Пізніше я знайшла «Собор Паризької Богоматері» вдома, це досить велика книга, без ілюстрацій і ще й не зовсім нова (1959 рік видання), але в мене виникло непереборне бажання познайомитися з нею і я не пошкодувала.  Віктор Гюго – дивовижний письменник, його історія викликала в мене океан почуттів. З самого початку книги я поринула в прекрасні фантазії і уявила Париж з висоти пташиного польоту, побачила свято, парижан, архітектуру і сам собор…
В творі дуже багато опису і «декорацій» Парижу, але це лише плюс, адже саме так автор досконало передав архітектуру і атмосферу тогочасного міста. Гюго не поскупився на слова і помістив трагічну історію у прекрасну оправу. І хоча в книзі немає романтики і красивого щасливого фіналу, але там точно є любов. І представлена вона не звично, а у формі різних ліній любові – чиста, пристрасна, місцями жорстока, хвора, безкорисна, висока, всеохоплююча, нерозділена і навіть вбивча.


Як відомо, Париж – це місто, де знаходиться найвідоміший музей - Лувр. Він є одним з найбільших музеїв світу, має декілька поверхів і дуже-дуже багато експонатів. Лувр – безцінне культурне надбання Франції, тут зберігаються картини Леонардо Да Вінчі, Боттічеллі, Рубенса, Рафаеля, Караваджо, Гойя, скульптури Древньої Греції, Риму і ще багато-багато шедеврів світової історії, культури та мистецтва. Лувр велетенський і прекрасний, думаю, що за один день неможливо буде обійти його повністю, тому приділю увагу найпопулярнішим світовим шедеврам. Звичайно на першому місці за популярністю для туристів є «Джоконда, або Мона Ліза» Леонардо Да Вінчі, заворожуючу посмішку якої варто побачити на власні очі. А ще хотілося б побачити статую Афродити, «Венеру Мілоську», яка уособлює в собі стриманість та чутливість. В музеї дуже багато красивих полотен, зокрема, на яких зображені королівські династії, правителі свого часу. До речі, цікавим є той факт, що Лувр колись був замком, там мала бути королівська резиденція, однак у 17 столітті Людовік XIV обрав Версаль новою резиденцією, а Лувр довгий час переживав занепад і тільки в 1793 році став музеєм, а в 1871 році отримав нинішній вигляд зі скляною пірамідою.

Любителі творчості Дена Брауна та пригод Роберта Ленгдона можуть прогулятися Парижем на сторінках книги "Код Да Вінчі", де більша частина подорожі професора Ленгдона припадає саме на Лувр. До речі, розповідь в книзі починається в великій галереї Лувра, де було знайдене тіло вбитого наглядача Лувра біля знаменитої картини Да Вінчі. Як на мене, цікава книга, в ній є таємниці музею, астрологія та масони, різні криптограми, тобто все, що любить Ден Браун та його читачі).


В Парижі не лише собори, музеї чи палаци варті уваги, а й вулиці зберігають пам’ять про життя монархів, полководців і простих парижан. Чудово було б прогулятися вишуканими площами та елегантними вулицями, пройтися Єлисейськими полями, вийти на площу Етуаль та побачити Тріумфальну Арку, яка є свідченням перемог Наполеона  і, яка є однією з головних історичних пам’яток Франції. «Тріумфальна арка» - це ще й назва відомого роману Еріха Марії Ремарка (мого улюбленого автора), який він написав, як припускають, про своє складне кохання з Марлен Дітріх. Дії роману відбуваються в передвоєнному Парижі, коли світ стоїть в передчутті бурі, а раптове п’янке почуття кохання з присмаком кальвадосу вривається в життя головних героїв. Це світле почуття виникає, ніби Тріумфальна арка у світлі ліхтарів нічного життя Парижу, коли дві самотні душі випадково зустрілися на мості Сени.

«...Вони вийшли на площу Етуаль, що лежала перед ними в сірій мряці, велика, безмежна. Туман погустішав, і вулиці, що розбігалися від площі, губились у ньому. Видно було саму тільки широченну площу з тьмяними ліхтарями, схожими на бляклі місяці, й високим кам’яним склепінням Тріумфальної арки, що теж губилася в тумані, наче вона підпирала тужливе небо й захищала самітний, блідий пломінчик на могилі Невідомого солдата, схожій на останню могилу людства серед темної пустелі...»
Тріумфальна арка в романі постає незмінним і непорушним монументом стабільності, вічності на противагу або ж для натхнення закоханим, які такі мінливі в своїх почуттях між любов’ю та ненавистю.
Мені здається, що тут дуже доречним буде вірш Гійома Аполлінера про мінливість та неповторність кохання, про сум і категорії часу. Дуже схожа історія в головних героїв роману Ремарка, які не змогли втримати своє кохання, яке зустріли на мості річки Сени:

 Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе в мене
Журба і втіха крутнява шалена

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Рука в руці постіймо очі в очі
Під мостом рук
Вода тече хлюпоче
Од вічних поглядів спочити хоче

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Любов сплива як та вода бігуча
Любов сплива
Життя хода тягуча
Надія ж невгамовано жагуча

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Минають дні години і хвилини
Мине любов
І знову не прилине
Під мостом Мірабо хай Сена плине

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Шкода, що історія Равіка та Жоан закінчилася трагічним фіналом, але в цьому весь Ремарк… 
Як же гарно Ремарк вмів описати Париж, як можна після цього не закохатися в це місто?
«Машина поволі їхала вечірнім Парижем. Дощ тарабанив по ній зверху й забивав майже всі інші звуки. Із срібного плину з'явилася сіра Тріумфальна арка і зникла знов. Вони проїхали повз освітлені вітрини крамниць на Єлісейських полях. З Рон-Пуена війнуло пахощами кущів і квіток — барвиста хвиля серед одноманітної сірості. Широка, як море, населена тритонами й морськими страхіттями, мріла в сутінках площа Згоди. Немов відблиск Венеції, пропливла вулиця Ріволі з освітленими аркадами, тоді виринув Лувр, сірий і вічний, з нескінченним подвір'ям і яскравими вікнами. Далі пішли набережні, обриси мостів, хисткі й нереальні над тихою водою. Баржі, буксир із тьмяним ліхтарем — світло його було тепле і втішливе, ніби в ньому знайшли притулок утікачі з тисячі країн. Сена. Гомінкі бульвари з омнібусами, людьми й крамницями. Залізні грати Люксембурзького палацу, а за ним парк, наче вірш Рільке. Кладовище Монпарнас, мовчазне, занедбане. Вузькі старі вулиці, тісно зсунуті одна до одної, будинки, тихі майдани, що зненацька відкриваються за ними, дерева, перехняблені фасади, церкви, викришені часом пам'ятники, ліхтарі, що мигтять крізь дощ, пісуари, що стирчать із землі, наче маленькі фортеці, завулки з невеличкими готелями, де наймають кімнати на годину, і між ними вулички минулого з усміхненими фасадами будинків: чисте рококо й барокко, потемнілі брами, як у романах Пруста…»


Ну і як же не відвідати найвідомішу споруду не лише в Парижі, а й у світі? Здогадалися? Звичайно, це Ейфелева вежа! Дуже хочеться зробити фото на фоні вежі та надихнутися на новий потік романтичних почуттів. А ще мрію піднятися нагору і ввечері роздивитися місто у сяйві сонця, що вже заходить, а можливо й у вечірніх вогнях столиці. По-моєму, це дуже романтично, особливо з коханою людиною!