Доброго вечора!

Сьогодні я знову зі своїми лісовичками. Але тепер сережки дочекалися поповнення у свою команду – дивовижним чином значно швидше від того, як я очікувала (очевидно, дався взнаки Космічний день, у який я їх замовляла), прилетів пречудовий підвіс. Частенько дівчата пишуть про те, що камінці в гарнітурах, якщо брати не все і зразу, відрізняються. Так сталося і в моєму випадку – змійовичок у підвісі трохи світліший, аніж у сережках, але він таааакий гарний, що інколи здається навіть гарнішим, ніж у сережках. Єдине, що викликає побоювання – це те, що камінчик має доволі велику тріщину і я трохи переживаю, чи частинки каменя не розлетяться. Здається, він добре закріплений і обрамлений сріблом – але буду берегти його  як зіницю ока!

Та сьогодні мені хочеться розповісти про свої асоціації, які виникли ще з першого погляду на «Лісові секрети» і які завжди спалахують, коли я їх одягаю.

Згадується раннє дитинство і надзвичайна в моєму житті людина – дідусь Іван. Його не стало, коли мені було вісім, але стільки дивовижних спогадів мене не пов’язує більше з ніким. Мої перші походи до великого лісу відбувалися саме з ним - він відкривав мені усі таємниці світу, що був довкола. Свій перший гриб я знайшла в лісі, коли ми з дідусем несли туди власноруч зроблену шпаківню – він завжди робив їх восени, казав, що пташине житло мусить набратися лісового духу, а, можливо, у люті морози стане прихистком білочці чи синичці. Він був господарем бджіл, бо вони мирно гуділи у вуликах в нашому садку і, як здавалося мені, ніколи не кусали свого хазяїна (але мабуть, то він не показував, що бджоли жалять). А ще він був повелителем часу, бо довгими зимовими вечорами сидів біля яскравої лампи і ремонтував годинники, які приносили знайомі і незнайомі мені люди – ремонтував просто так, за дякую. А я тонула в магії коліщаток і пружин, які рахували кожну мить життя! Або ж шив – взуття і верхній одяг, і тоді в нашу хату приходити засніжені діди і баби «знімати мірку», а потім і «до примірки». Коли теплішало – плів кошики з лози, солом’яні кошички для хліба, робив граблі та інший реманент… До речі, у нашому та сусідніх селах він вважався ще й… ювеліром  - бо вмів із радянських п’ятикопійчаних монет робити обручки – плавив їх, а потім виливав у форми, і служили ті обручки своїм господарям і господиням довгі роки. Інколи, коли жіночка дуже набирала у вазі й не могла сама зняти прикрасу, дідусеві доводилося розпилювати свій же виріб, аби звільнити роздобрілу молодицю із полону прикраси.

 А ще в нас була велика таємниця, яку я не мала права розповідати нікому чужому – ми з дідом робили у церкві престол для Плащаниці – дідусь витесував дерев’яні колони, вирізав букви «Христос воскрес!», вставляв у них маленькі лампочки, а я «допомагала», як могла. Престол був із куполом, всередині якого ми потім малювали зорі – і тоді я показувала діду, яку і де зірку ще треба домалювати. Минуло вже понад три десятки років, але й до сьогодні у невеличкій церкві в селі мого дитинства кожної Пасхи загоряються вирізані дідусем букви, які славлять воскреслого Бога. А я і дотепер люблю порожні храми, де можна сісти в тишині – і як у дитинстві розглядати обличчя, дивитися Богу і святим в очі. Та вже ніколи з криласу не пролунає голос дідуся, що під час богослужіння читав Апостола…

Але що б не робив мій дід ( а він умів стільки всього, що легше перерахувати те, чого не вмів!) – він завжди під час роботи говорив зі мною – розповідав, відповідав на мої запитання, співав. Я ніколи не забуду музику з грудей (у дідуся була астма), до яких я притулялася ввечері, лежачи під його здоровенною периною, і безконечні розповіді про все на світі. Це одні з найтепліших спогадів дитинства… Дитинства, що асоціюється з казкою, з магією природи, з «Лісовими секретами».

Тоненькою павутиною
В’ється щемливий спогад:
Колись, ще дитиною, 
Я розмовляла з богом.
І був він предвічно сивий,
І звався той бог Іваном.
Він пахнув, як мед і сливи,
І трохи як одяг давній.
Він знав про усе довкола
І всьому знаходив раду,
І не сварив ніколи,
Лиш раз мимоволі зрадив,
Коли, усміхнувшись строго,
Неквапом пішов за межі –
Дідусь, що здавався богом,
Який лиш мені належить…

Чому мені так гостро згадалося сьогодні про це? Бо сьогодні Поминальна неділя – і всі ми – і я, і ви – згадували своїх найближчих, які вже в інших світах. Пам’ятайте їх, адже і вони, і ми – ланки одного ланцюжка. І доки ми триматимемо при собі ці спогади, передаватимемо їх нашим дітям, доти той ланцюжок буде цілим і міцним. Бо якщо він розірветься, ніякі ювелірні майстри вже його не полагодять, навіть такі чудові, як в «Орінго».

Я вдячна і авторам, і майстрам за те, що вироби, які вони створюють, мають ДУШУ!

А на фото нижче - тріщина у камінці, яка мене трохи хвилює...