Обіцяний нарис про неювелірний початок ювелірного шляху вийшов набагато довше, чим планувалося. Багато чого вже розповідала вам раніше, тому сьогодні просто порину у спогади та може додам трохи барв до того доісторичного періоду життя, з якого немає цифрових спогадів.  

Можливість народження Орінго замайоріла на обрії тоді, коли я радикально змінила життя та й пустилися берега. Наприкінці 2002 року моє особисте внутрішнє цунамі доруйнувало усе, що якось тягнулося роками. Розлетівся шлюб, який ледь жеврів. Закінчився поліграфічний бізнес, залишивши по собі прийнятні статки з продажу будівлі біля Держпрому та бажання «більше ніколи» не повертатися у підприємництво. 

Я й досі не люблю кучмівські часи і вважаю, що саме тоді завели Україну на манівці, з яких ми зараз з кров’ю вибиваємося до світла. Кучма та Янукович уособлюють для мене усе найгірше за часів Незалежності. Підкреслю, що думка ця особиста, і я розповідаю аж ніяк не про політику, а про економіку та корупцію, ставлення до свободи і про можливості малого бізнесу працювати чесно. Я почала свій підприємницький шлях з кіоска у 1994 році, коли Кучма тільки прийшов до влади, а коли він нарешті відвалився від шиї країни у 2005 році, ми вже отримали ювелірну ліцензію та возили на клеймування срібні прикраси. 

Чому в мене у 1997 році з’явилася друкарня? Я обожнювала запах друкарської фарби та мріяла колись почати друкувати книжки, а не лише читати. Та нічого з цього не склалося врешті-решт. 
Наприклад, не можна було друкувати листівки конкурентам на різних виборах, бо приходили «маски-шоу» і клали мордами у підлогу. Я все одно приймала такі замовлення, завішувала вікна і друкувала уночі, граючись у підпілля. А от робити бланки за розповсюдженою схемою (по третині замовникам, перевіряючим та друкарні) можна вільно було й вдень, тільки я не могла себе примусити. Тому шукала лише недержавні замовлення, зробила кольоровий офсетний друк, картонажку і виконувала усе якісно та вчасно, тому згодом отримала постійне коло замовників. 

Але 2002 рік поставив велику беззаперечну крапку на цій лінії долі. Чергові перевіряючі, які не отримали конвертика, ходили як на роботу до нас, ображені неувагою пожежники опломбували приміщення в очікуванні свого конвертика. Як я могла відреагувати? Мене просто накрило. І от, одного вечора в липні, коли була сама вдома, рішуче хильнула чарку коньяку, увімкнула інтернет на телефонній лінії, зайшла на форум щотижневика «Бізнес» (тоді це була реальна преса з непокірними журналістами) і відкрила нову тему, яка починалася словами «Я не люблю свою страну…». 

Сопіла від злості, розповідала про свої відчуття від перевіряючих, порівнювала корупціонерів з черв’яками, які дожирають мертву країну, відкривала свої страхи не домовитися з черговим перевіряючим і залишитися взагалі без нічого... Потім мені стало легше, звісно, пішла з легкою душею спати, а наступного вечора виявилося, що раптово мої слова зчинили цунамі. Когось десь пройняло так, що мій маніфест розчарування взяли та й надрукували у наступному номері. Тобто уявіть: я купую щотижневик і трохи не зомліваю біля прилавку, бо бачу весь текст на перших шпальтах та розумію, що мене вкрай легко вирахувати по тексту. Тоді так робити було неприпустимо. Не хочу дуже розтікатися далі: мене вирахували чи то був збіг обставин, але наступні три місяці показали мені, що раніше була біла полоса. Вже перший тригодинний допит в управлінні обепу довів справедливість вислову «іноді краще жувати», а далі було тільки гірше… 

Навіщо я про це згадую? Коли перед новорічними святами віддала покупцеві ключі від друкарні, почала шукати, куди нам з Антоном краще поїхати з країни. Шукала неквапливо, бо мала гроші, вільний час, безліч непрочитаних книжок, вчилася керувати автівкою та чекала попутного вітру. 

Гроші починали закінчуватися, треба було щось робити і тут мене покликали попрацювати на новоствореному ювелірному напрямку до підприємства близьких родичів у якості найнятого співробітника і спочатку це було казна що — там робили золото, яке мене бентежило складністю обліку та характеру. А потім вмовила спробувати срібло, і, тримаючи в руках першу каблучку з квіточками, несподівано щось відчула у серці. Від неприйняття ювелірної справи до закоханості пройшло три місяці. А потім події знову закрутилися і виникла нагальна потреба самостійно рухатися далі. 

Колись відповідала на питання орінговців і одне з них пам’ятаю й досі:  

«Кажуть, що за успіхами чоловіка стоїть жінка, а от за успіхами жінки, на мою думку - стоять емоції. Що спонукало Вас на творчість у сріблі: ідеї, що не давали спокійно жити; кохання, яке надихало; бажання довести комусь, що зможете, зумієте; щось інше? Що стало тим стартовим майданчиком чи поворотною точкою, завдяки яким Ви зараз саме така, як є? Завдяки яким у прикрас є душа, історія, магія. Бо ж кожна дорога розпочинається навіть не із першого кроку, а з бажання йти. (МирославКа)  

Згодна з Вами, емоції - наше головне, якщо використовувати їх у якості пального для зрушення. Колись я довго та повільно шукала щось таке справжнє та постійне, навколо чого можна збирати усі шари життя. Мабуть, шукала не там, хоча й люблю усі періоди мого життєвого шляху. На одному з перехресть доля закинула мене в такі несприятливі фінансові та емоційні обставини, що далі вільно шукати було неможливо. Одного ранку я побачила, до чого можуть призвести довгі пошуки сенсу та відкладання прийняття рішень - до повної некерованості життя. Стало бридко, що я навчилася вправно себе жаліти та до кожної невдачі прикладати компрес з "Мені зараз не пощастило".

У новорічну ніч перед 2004 роком Антон був у бабусі, а я залишилася сама вдома. Замовила собі японську їжу, всілася на підлогу та до ранку малювала схему майбутнього ювелірного підприємства. Потім було дуже багато випробувань, але "увімкнула віслюка" та кожен день відстоювала нові можливості сама перед собою.

Зараз, не зважаючи на складнощі, я чітко знаю кожен день, що головне у моєму житті та куди я рухаюся. А також те, що за кермом мого життя тільки я».

Так завдяки вогню змін та внутрішнім трансформаціям виникла наша перша ювелірна компанія ТОВ «Арізона-Харків», яка була, до речі, зареєстрована 31 липня 2004 року. 

Не знаю, друзі, чи цікаві вам були ці експрес-мемуари, але я точно провела чудовий вечір за розгляданням старих фотографій. Посумувала за тими, хто вже ніколи не піде зі мною поруч по земному шляху, згадала й тих, кому можна написати щось тепле… 

Мабуть, то ілюзія, що життя було якесь заплутане, а срібло трапилося на шляху випадково. Дивлюся на себе колишню і розумію — нічого всередині не змінюється, змінюються лише пейзажі обабіч рівної залізничної колії, яку я одночасно прокладаю та опановую. А далі буде про перші роки «Арізони» та про перші кактуси під ногами. Як не пригадаю нічого цікавого, хоч старі фото покажу вам. 

Також хочу запевнити усіх читачів, що вже давно добре вмію відрізняти улюблену країну від держави, яку терплю, саме тому й досі я у Харкові. 
 

ОМ