Здавалося би, головний інструмент впливу для поета – це слово! А як інакше виникне вірш? А ось ні – паузи, недомовки, навіть повна відсутність знаків пунктуації цілком можуть бути поетичними прийомами… Як це працює, дослідила для нас пані Наталія – бібліотекарка-бібліограф та книгознавчиня.

У середині XX століття людство зіткнулося з досвідом, який неможливо було описати традиційними засобами. Після Голокосту, Хіросіми, двох світових війн звична поетична мова виявилася майже безпорадною перед масштабами трагедії. Як писати про те, для чого немає слів? Як зберегти пам'ять про те, що болісно назвати?

Відповіддю стала поетика мовчання – літературний підхід, де паузи, пропуски та недомовленості стають не менш важливими за слова. Мовчання перестає бути відсутністю змісту і стає активним засобом вираження. Воно може бути протестом проти слів, що втратили сенс, способом збереження пам'яті або формою діалогу з читачем.

Найяскравішим майстром цієї поетики став німецькомовний поет Пауль Целан.  Людина, яка знайшла спосіб говорити про невимовне через саме мовчання.

Пауль Целан (справжнє ім'я Пауль Лео Анчель) народився 1920 року в Чернівцях та прожив на Буковині до 1944 року, у багатомовному світі, де переплітались німецька, румунська, українська мови та їдиш. Для родини Анчелів німецька була мовою культури, поезії, домашнього спілкування, але Целан також знав українську мову – вона звучала навколо нього у Чернівцях і залишила слід у його поезії.

Ультраправий переворот 1930-х років зруйнував освітні плани Пауля та його сім'ї. Традиційно він мав би продовжити навчання у Відні – місті родинних зв'язків і культурної спадщини, де можна було здобути престижну професію, скажімо, лікаря, що забезпечила б стабільне майбутне в складних обставинах.

Проте після політичних потрясінь в Австрії, що завершились аншлюсом, віденський шлях став неможливим. Родичі Анчелів ледве встигла евакуюватись до Британії, залишивши давні мрії позаду.

Замість омріяної австрійської столиці юнак обрав медичний факультет університету в Турі, Франція. У 1938 році єврей з  румунськими документами ще міг вільно перетинати нацистську територію. Доля розпорядилась так, що його подорож через Берлін збіглась із ранком після "Кришталевої ночі" – подія, яка пізніше відгукнеться у поетичному творі "La Contrescarpe" зі збірки "Нічийна троянда" у перекладі Петра Рихла.

(…) Через Краків

прибув ти, на Ангальтськім

вокзалі

очам твоїм навстріч клубочився дим,

він був уже завтрашнім. Під

павловніями

ти бачив, як оголялись ножі,

знову й знову,

гострі навіть на віддалі (Quatorze

juillets. Et plus de neuf autres.)

Геть покривлені, мавп’ячі, косороті

вдавали прожите. Якийсь чолов’яга

вийшов, загорнутий у транспарант

до юрби. Він клацнув

себе,

сувенірчик на пам’ять. Авто-

спуском був

ти.

Французьке навчання обірвалося в 1939 році. Друга світова війна почалася під час канікул, знову перекресливши плани. Пауль змушений був повернутися і вступити до Чернівецького університету.

Цього разу він відмовився від медицини (хоча мав намір повернутися до неї після війни) на користь філології – обрав романістику, зосередившись на французькій мові та культурі. Це рішення відображало як обставини, так і внутрішні схильності молодого чоловіка, який уже відчував тягу до слова і літератури.

Спогад Ільзе Ґольдман, однієї з юнацьких симпатій Анчеля: «Я познайомилася з Паулем, коли мені було п’ятнадцять, а йому майже шістнадцять. Ми мали тоді певну популярність серед молоді, кожен зі своїх причин. Було літо, я плавала в Пруті й раптом помітила, як хтось уперто пливе за мною – аж до небезпечних місць – обоє ми були добрими плавцями. Врешті він мовив нещасним голосом: панянко, ви приймаєте мене не за того, я не маю лихого наміру, я переслідую вас із цілковито інших причин, через ваші ідеї, я хочу поговорити з вами про ваші ідеї».

Літо 1940 року принесло справжні почуття – знайомство з акторкою Рут Лакнер. Ці стосунки стали центральними для його ранньої творчості. Рут була не лише коханою, а й музою – багато віршів народилося з натхнення нею. Що не менш важливо, саме завдяки їй значна частина поетичних текстів збереглася крізь воєнні випробування. Вона стала не просто свідком його творчого становлення, а й охоронцем його поетичної спадщини в часи хаосу.

Друга світова війна та повоєнна радянська окупація зруйнували світ дитинства та юности Целана назавжди. Його батьки загинули в румунському концтаборі «Трансністрія», сам поет провів роки на примусових роботах. Він залишився один із рідною мовою, яка раптом стала мовою вбивць його матері. 

Але чи не те саме зараз переживають ті українці, чия перша мова – російська? Коли мова твого дитинства, яка була (чи досі є) частиною твоєї ідентичності – це одночасно мова тих, хто століттями намагається знищити твій народ?

Друга радянська окупація у 1944 році змушує Целана назавжди лишити рідні Чернівці. Він знову додає емігрантський шлях: Румунія – Відень – Франція. Останнім пунктом стає Париж, де поет залишаться жити назавжди.

У 1948 році Целан переїздить до Парижа через Відень, де того ж року знайомиться з австрійською поетесою Інгеборг Бахман. Їхні драматичні любовні стосунки (1948-1961 роки) мали глибокий вплив на творчість обох поетів, знайшовши відображення у поезії та інтенсивному листуванні. .

Любовні стосунки між ними починаються у повоєнному Відні. Інґеборґ Бахман студіює там філософію, для Пауля Целана Відень – тільки проміжна станція. У травні 1948 року вони знайомляться, наприкінці червня він їде до Парижа.

Інгеборг Бахман та Пауль Целан проживають окреме життя у своїх листах, де ніхто не соромиться ні своїх почуттів, ні емоцій, які й не завжди відповідають бажанням адресанта. Рекомендую книгу "Пора серця. Інґеборґ Бахман – Пауль Целан". Листування, яку написав головний український дослідник життя Целана – Павло Рихло.

Стосунки між Целаном та Бахман мали глибокий вплив на творчість обох поетів. Блискуча австрійська письменниця та драматургиня XX століття, попзірка від літератури Інґеборґ Бахман, окрім письменницьких звершень, мала багато пригод і випробувань в особистому житті. 

Але батько Інґеборґ належав до нацистської партії, хоча сама вона дотримувалась рішуче антифашистських переконань. Це створювало складну екзистенційну колізію – любов між жертвою Голокосту і донькою нациста.

У вірші "В Єгипті" Целан знайшов художній спосіб осмислити цю болючу суперечність. Замість прямого звинувачення чи самобичування він створив багатошарову поетичну структуру, де особисте переплітається з історичним, а біблійні образи надають універсального звучання приватній драмі.

Ти мусиш промовити оку чужої: Обернися на воду.

Ти мусиш тих, що знаєш з води, шукати в оці чужої.

Ти мусиш кликати їх із води: Руто! Ноемі! Мір’ям!

Ти мусиш їх пишно вбирати, коли ти лежиш у чужої.

Ти мусиш їх убирати серпанком волосся чужої.

Ти мусиш промовити Руті, й Мір’ям, і Ноемі:

Дивіться, я сплю у неї!

Ти мусиш чужу коло себе якнайпишніше вбрати.

Ти мусиш її вбирати тугою по Руті, й Мір’ям, і Ноемі.

Ти мусиш сказати чужій:

Дивися, я спав у них!

 Переклад Мойсея Фішбейна

У Парижі Целан працює викладачем німецької мови та перекладачем. У 1952 році одружується з французською художницею Жизель де Лестранж, у них народжується син Ерік.. В цей  час Целан видає свої найважливіші поетичні збірки: "Мак і пам'ять" (1952), "Від порога до порога" (1955), "Мовні ґрати" (1959), "Троянда нічого" (1963).

Жизель Лестранж та Пауль Целан

Сьогодні Ерік Целан живе в Парижі, викладає в театральному університеті й разом із дослідником Бертраном Бадью опікується літературною спадщиною батька. Він кілька разів відвідував Чернівці, а в 2014 році став учасником фестивалю, та жив на резиденції поетів і перекладачів поезії Meridian Czernowitz.

Як перекладач, Целан володів щонайменше шістьма мовами та переклав французькою твори Шекспіра, Мандельштама, Сергея Есеніна, створюючи мости між культурами через мову. Його псевдонім – анаграма румунського написання прізвища "Анчель". Так поет символічно переосмислив власну ідентичність після катастрофи.

Центральна драма творчості Пауля Целана – неможливість і водночас неминучість писати німецькою після Голокосту. "Мова залишилася неушкодженою, так, незважаючи на все", – писав він. Але ця "неушкоджена" мова була оскверненою злочином.

Целан знайшов геніальний вихід: він почав очищати мову через мовчання. У його найвідомішому вірші "Фуга смерті" (1948 рік) повторення створює ритм, де мовчання між словами стає частиною змісту:

Чорне молоко світання тебе ми п'ємо вночі

ми п'ємо тебе зранку й опівдні ми п'ємо тебе надвечір

ми п'ємо і п'ємо

Один чоловік живе в хаті він зі зміями грає він пише

він пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста

коса Маргарито

твоя попеляста коса Суламіф ми копаєм могилу в повітрі

Парадоксальна метафора "чорне молоко" передає те, що неможливо назвати прямо. Молоко – символ життя – стає чорним, як смерть. А ритмічні повторення нагадують і молитву, і марш, і танець смерті водночас.

Поетика Целана – це не додавання слів, а їх віднімання. Кожен вірш стає процесом очищення мови до її есенції. Слова у нього працюють не через багатозначність, а через ущільнення сенсу.

У пізньому вірші "Великий час" кожен рядок– це пауза для роздуму:

Великий час, що нас зриває.

Великий час світу, ведмежий час.

Переноси тут не випадкові. Кожен розрив рядка – це момент мовчання, що змушує читача зупинитися, подумати, відчути вагу кожного слова.

Особливістю поетики Целана є відмова від традиційної пунктуації. У "Фузі смерті" немає жодного знака пунктуації – читач сам має знайти паузи та інтерпретувати текст:

ми копаєм могилу в повітрі там не буде тісно людина живе в домі грає зі зміями

Без ком і крапок слова ллються одне в одне, як біль, що не має меж. Але водночас читач стає співавтором – він сам вирішує, де зробити паузу, де почути мовчання.

Парадоксально, але у Целана мовчання стає формою пам'яті. Те, що неможливо назвати, залишається живим саме через своє мовчання. У вірші "Псалом" він пише:

Ніхто не ліпить нас знову з землі та глини, ніхто не заклинає нашого пилу. Ніхто.

Будь благословенний, Ніхто.

"Ніхто" тут стає ім'ям Бога після Голокосту – того, хто мовчить, але все ж присутній у самому мовчанні. Це не заперечення Бога, а пошук нової форми віри. Віри через мовчання.

Целан не відкидає німецьку поетичну традицію, а веде з нею діалог через розрив. Він використовує класичні форми – сонет, балладу, гімн, – але наповнює їх мовчанням. Так народжується нова поетика – поетика після катастрофи.

Його вірші часто побудовані як негатив традиційних жанрів. "Псалом" – це антипсалом, "Фуга смерті" – антифуга. Форма залишається, але зміст радикально переосмислюється.

Парадокс поезії Целана в тому, що вона стає зрозумілою поза межами конкретного історичного контексту. Мовчання говорить мовою, яку розуміють всі, хто зіткнувся з невимовним болем або невимовною красою.

У 1965 році Целан у приступі божевілля нападає з ножем на свою дружину Жизель Лестранж. Після цього поета відправляють на примусове лікування до психіатричних клінік Парижа й околиць, де лікарі ставлять йому діагноз – шизофренія.

З  часом психічний стан Целана неухильно погіршувався. Ментальні розлади руйнували не тільки його самого, а й близьких. Агресивні спалахи повторювались – після нападу на дружину він змушений був жити окремо від сім'ї. Медичне лікування виявлялось безрезультатним.

Квітневої ночі 1970 року Пауль Целан востаннє залишив свій дім. Його тіло виявили в Сені. За припущеннями, він стрибнув у воду з мосту Мірабо – того самого, який оспівав Ґійом Аполінер у своєму класичному вірші, колись перекладеному Целаном німецькою мовою.

Ця деталь набуває трагічної символічності: поет, який присвятив життя перекладу і діалогу між культурами, завершив свій шлях там, де французька поезія зустрілась з його власною долею. Міст Мірабо став не просто місцем самогубства, а останньою метафорою – переходом між світами, який він здійснював упродовж усього творчого життя.

Його поетика вплинула на цілі покоління авторів – від Інгеборг Бахман до сучасних українських поетів. Бахман, з якою Целана пов'язували не лише творчі, а й особисті стосунки, також розробляла поетику мовчання, досліджуючи "межі мови" як межі людського досвіду. Їхні творчі діалоги про неможливість і необхідність поезії після катастрофи стали частиною європейської літературної спадщини. Василь Стус навчився у Целана мистецтва опору через мовчання, Юрій Андрухович – гри з недомовленістю.

Цікаво, що Целан, хоч і не був українським поетом і не ідентифікував себе так, але зберіг у пам'яті українську мову свого дитинства на Буковині. Україна згадується в декількох його віршах, зокрема у "Зимі", де буковинський ландшафт стає частиною його поетичної географії пам'яті.

Йде зараз, мамо, сніг в Україні...

Вінець Христа із тисяч зернят горя...

До тебе мої сльози не долинуть.

Коли я кличу, тиша лиш говорить.

 

Помремо ми: чому не спиш, бараку?

Немов розрада вітер цей повіє...

Чи ще лишились на замерзлім шлаку

Знамена серця і в руці світильник?

 

Мені натомість в темряві лишатись:

не знати втіхи і коритись болю?

Моя зоря велить мені порвати

струни моєї арфи голосної...

 

Услід троянда часу тихо в'яне.

Згасає. Я один... Один єдиний...

Це, мамо, що: зростання, а чи рана –

Тонути в заметілі України?

Сьогодні, коли ми знову стикаємося з війною, геноцидом, неможливістю висловити біль словами, поетика Целана набуває нової актуальності. Його урок простий і складний водночас: іноді найголовніше можна сказати – тільки мовчанням.

Поет, який покінчив життя самогубством у водах Сени 1970 року, залишив нам не тільки вірші, але й новий спосіб говорити про те, що неможливо сказати. Його мовчання продовжує говорити з нами через півстоліття після його смерті.

У світі, де слова часто втрачають сенс, поетика мовчання Пауля Целана нагадує нам: справжня поезія починається там, де закінчуються звичні слова. Там, де починається мовчання, яке говорить більше за будь-які слова.

Наталія Крюковська для Орінго