Есе планувалося про ювелірні та книжкові скарби, які колись випадково з’являлися в моїх колекціях. Але потім трапився епічний двогодинний обстріл, і я провела час до світанку з великою користю: відповідала на коментарі й повідомлення в Instagram… Так і змінилася тема есе. 

Як можуть бути пов’язані між собою дорогоцінні скарби та зверхні коментарі незнайомців з мережі? На жаль, вони пов’язані набагато більше, аніж мені хотілося б: спільним в них є оцінювання об’єкту. 

Скарби стають скарбами не тоді, коли їх знаходять чи розкопують. Будь-яка річ, будь-який момент можуть стати скарбом тоді, коли люди їх такими визнають. Навіть коли знаходять велику золоту прикрасу вагою понад кілограм, як було зі Скіфською пектораллю у 1971 році, всесвітньо відомим скарбом вона стала тому, що знайшов її археолог Борис Мозолевський, який розумівся на цінності скарбу, а не чорні копачі, для яких це був би просто шмат золота для переплавки та швидкого отримання грошей. 

Стоси книжок про мистецтво, які для мене є дорогоцінними скарбами, для когось будуть звичайним мотлохом, але усі поціновувачі ювелірності зрозуміють, чому в мене трусяться руки й горять очі, коли уперше відкриваю бажану книжку.  

Є й інші скарби. Старі фотографії, напівпрозорі папірці давніх листів і дитячих малюнків, диктофон з записом голосу моїх рідних, яких більше ніколи не почую. У шухляді робочого столу живе маленька металева іграшкова автівка, яку мені подарував Федір у лютому 2022 року, а на холодильнику прикріплений магнітами його малюнок загадки про лебедів. У спеціальному пакеті лежить теплий шарф Антона, який він колись забув — замотую його, тільки коли болить горло, і він завжди допомагає. От ніби ж порожні дрібниці для усіх в цьому світі, а мені — безцінний скарб і немає аналогій в матеріальному світі цим чарівним речам.

Але як оцінити ті скарби, що взагалі оком не побачиш і на зуб не попробуєш? Наприклад, скільки коштує право вільно творити? 

Для мене свобода й творчість (та їх  похідна — свобода творчості) поступово стали найвищими цінностями. Саме можливість проявляти себе у творчості, тримати відкрите поле творчості для вас і підштовхує мене продовжувати служіння в поточних умовах: чесна ювелірна справа під час війни, та ще й у Харкові, аж ніяк не розвага, та й давно вже не бізнес…

Коли під час вибухів я знову читала коментарі про невдалий вибір споруд та міст, згадала ще одно слово зі шкали цінностей — знецінювання. Люди, яким байдуже на те, що має вирішальне значення для мене, навалювали своє бачення під дописом. До цього каблучки з колекції срібних міст також викликали хвилі того, у чому плавати не хочеться. Думаю, це відбувається тому, що кожна людина нібито усе знає про власне місто і от коли наше бачення не збігається, це треба довести терміново і у таких виразах, щоб було відчутно. 

За останні роки броня в мене вже відросла, тому або відповідаю, або найбільш ядуче й беззмістовне видаляю. Але тієї ночі мені бачилося усе під іншим кутом: скільки часу й сил було витрачено на створення, яке значення мають ці каблучки, як люблю їх і от знову таке образливе знецінення. До ранку я навіть вирішила, що не подаватиму цю колекцію на майбутню велику подію, присвячену творчості Орінго, тому що не хочу знову відчувати ці хвилі. 

На щастя, вранці рівновага повернулася до мене разом з розумом. Та чи є броня й рівновага у тих, хто тільки починає творчій шлях? Як переживати знецінення тим, хто спробує відкриватися світу, а світ хутко напихує у відкритість камені власного бачення?

«Уникайте тих, хто намагається підірвати вашу віру в себе.

Велика людина, навпаки, вселяє почуття, що ви можете стати великим»

(Марк Твен)

Вірю, що колись людство навчиться берегти будь-які прояви творчості, ці ніжні й ранимі паростки з інших вимірів. А поки це неможливо, давайте спробуємо бути чуйними, добрими та щирими в нашому маленькому колі. Від вас також залежить, чи продовжиться існування поля творчості: обирайте, голосуйте, коментуйте, рекомендуйте знайомим і, будь ласка, робіть замовлення, бо в Орінго немає жодних грантів чи спонсорів.

З любов’ю, Олена Маслова