Кожен з них воліє називати себе як знає: біженці, переселенці, мігранти, переміщені, релоковані… Українці. Українці, які вчергове за три довгих роки збирають валізи та кудись їдуть. Найчастіше — додому.

На фото: підвіс "Місто навколо"

Шляхи-лелеки

Не ведуть в Рим.

За тобою скуче

Твій рідний дім.

«Ми повертаємося», — кажуть люди. І це може означати не лише повернення з-за кордону до України. Повертаються ті, хто виїхав з прифронтового міста в тилове (хоча чи існують взагалі тилові міста під час гібридної війни? Не долетів дрон — долетить ІПСО). Повертаються навіть з колись безпечнішого району міста в той, що був небезпечним, бо ці розклади мають властивість мінятися. Недарма у термінології ріелторів зʼявився «нешахедний бік». Люди пакують книги, одяг, фотографії, дитячі іграшки, посуд, улюблені прикраси, стелять котам до переносок свіжі устілки, клеють песикам світловідбивні стрічки… І рушають додому. Люди повертаються.

Бо там, куди вони рушили — дім. Хай скільки психологи не казатимуть, що дім — не місце, а відчуття, українцям це ще довго буде невтямки. Так, ми навчилися, як равлики, тягати дім за собою. Але водночас із цим не відпускаємо спогадів. Нас тягне туди, звідки ми поїхали. Про це знає кожен, хто забрав з собою саме ті заповітні ключі. Дай бог, щоб досі існували ті замки, які вони відмикають.

На фото: підвіси "Ключик" та "Ключ"

І ти ж не знаєш, хто твої тепер сусіди,

Так знай, повиростали такі рідні чужі діти.

Без твоїх доторків тужить дверна ручка,

Не знаєш, чи буде дружить з дверми хоч якийсь ключ…

Хтось не зміг знайти хорошу роботу, хтось мріє, щоб дитина пішла в перший клас під звуки рідного гімну, хтось замучився оформлювати безліч документів і просто бажає жити там, де від народження має всі права і папери. Хтось просто затужив на чужині. Хтось перестав боятися. Хтось усвідомив, що перечекати життя не вийде, як не вийде поставити його на безкінечну павзу. Вертаються, щоб піти до війська і зробити так, аби швидше повернулися інші. Вертаються, щоб зберегти кохання і родину. Щоб зберегти себе, вертаються в першу чергу.

Чужію я — вже заіржавіло листя,

Чужію я — наснись, наснись моє місто!

Це не героїзм. Але й не дурість. Це щось інше, і ми знайдемо назву цьому відчуттю пізніше. Ностальгія — так, сантимент — так, але і гідність, і віра, і безкінечна любов до рідної землі… Риба шукає, де глибше. Але ми не риби, ми іноді й на мілині, іноді — й на берег ладні викинутися, аби тільки знайти спокій і тишу. Парадоксально, що в багатьох з нас найясніша тиша панує десь там, де виють сирени й вибухають снаряди. Що ж поробиш. Такі ми люди. Залізні, залізобетонні зовні, а всередині ніжно-барвінкові.

..Чужію я — полишу справи і втому —

Чужію я — аби добігти додому.

На фото: каблучка "Хатинка"

Анастасія Орінго

(текст пісні гурту NAZVA, BRYKULETS «Чужію я»)