У далекі часи, коли ні чатів, ні форумів, ні навіть інтернету ще не було, а веселитися і обмінюватися власною творчістю людям вже хотілося, на просторах Харкова виникло дивовижне явище в кращих традиціях літературного форуму – тільки наживо і на папері...

Виникло це явище в 1928 році (коли ж іще?), в золоту епоху різноманітних експериментів, буйного розквіту літератури, творчих пошуків і повсюдного епатажу. І, ясна річ, виникло у Харкові, де ж ще, столиці цих самих експериментів і епатажу. Називалося воно «Літературний ярмарок», формально було альманахом, фактично – літературним хуліганством. Розповідати про нього можна довго і багато, історій вистачить на цілий роман, ми ж зараз ретельно виберемо найяскравіші та найвражаючі факти і з них запропонуємо вам зібрати власний варіант цієї історії.

Факт №1. У «Літературного ярмарка» не було постійних співробітників. Принципово. Не було ні постійних авторів, ні ілюстраторів, ні навіть редактора – для кожного номера вони підбиралися окремо, а редактора взагалі кожен раз вибирали заново шляхом голосування. Єдиним постійним елементом альманаху був секретар редактора – Іван Сенченко. Саме він придумував ідею, підбирав матеріал, шукав авторів, а потім з купи різноманітних віршів, оповідань, уривків і начерків робив черговий номер. Вся ця плинність і анархія були абсолютно усвідомленими і навмисними – ідейні натхненники «Літературного ярмарку» не без підстав вважали, що тільки в такій божевільно-непримусовій атмосфері можна творити по-справжньому.

Щоб атмосфера була ще божевільнішою, перший збірник альманаху вийшов під номером 131. Чому? Та просто тому, що редактор міг 

Факт №2. У «Літературного ярмарка» навіть нормального офісу не було! У ролі такого виступала... колишня двірня в купецькому особняку, в якому після революції розташовувалося Державне видавниче об'єднання України (ДВОУ). За спогадами Юрія Смолича, це була вузька кімната у формі літери «Г», обклеєна старими шпалерами з купідонами, на яких кожен вважав своїм обов'язком розписатися, щось намалювати або записати вдалий вірш. Стілець у «редакції» був лише один, і на нього ніхто ніколи не сідав – у кімнаті постійно було повно народу, і численні поети весь час пропонували його один одному, в результаті стілець постійно стояв порожній.

Факт №3. Альманах отримав свою назву фактично від місця, де знаходився. У ті роки «літературним ярмарком» називали частину Сумської вулиці від театру «Березіль» до нинішнього ХАТОБу. Там розташовувалося безліч редакцій, кав'ярень і пивних, одним словом, корисних для літературної творчості локацій. А імпровізована редакція альманаху розташувалася якраз в кінці «ярмарку».

Факт №4. Одну з книг альманаху редагував... вигаданий поет. Книга №8 вийшла під редакцією Едварда Стріхи, поета-футуриста, відомого, скандального... і вигаданого Костем Буревієм, поетом цілком реальним (і футуристів недолюблював). Ось уривок з вірша Стріхи, для кращого розуміння його творчості:

Гео Шкурупій

Я – король,

Я – святий,

Я – Георгій

Переможець Дракона!

Не підходьте до мене,

бо

бо

бо

бо з'їм.

Або ось:

 

Всім

по

e

15

там

дарма світить

Згори сонце – геній мій.

Але

Далі,

Бо попалить.

Піднесуться нехай рівні –

Золоті

Moi

Мандрівні

Семенко

та

Шкурупій!

Помітно, що до футуристів у Стріхи було, скажімо так, особливе ставлення. Незважаючи на те, що Кость Буревій особливо не ховався, і вірші Стріхи виглядали явно несерйозними, багато хто був упевнений в реальності «молодого талановитого поета-футуриста», а Стерненко навіть намагався з ним листуватися! Місце редактора альманаху стало вершиною літературної кар'єри Стріхи. Містифікація зайшла так далеко, що колеги навіть намагалися переконати Буревія щось зробити зі своїм «футуристом», наприклад, організувати йому якийсь трагічний нещасний випадок. Але Буревій відмовився, і Стріха благополучно вижив 

Кость Буревій, «творець» Стріхи

Факт №5. «Літературний ярмарок» не належав до жодного напрямку, незважаючи на те, що більшість його творців раніше належали до ВАПЛІТЕ. В альманасі публікувалися і самі ваплітяни, і «улюблені» ними футуристи, і навіть члени закритої, недружньої і максимально «ідейно правильної» ВУСПП, ну і, звичайно ж, просто поети без будь-якої «партійної приналежності». Завдяки такій політиці за два роки і 12 номерів існування альманаху на його сторінках відзначилося 74 автори! 

На жаль, у 1930 році альманах закрили його ж творці. Вони зрозуміли, що епоха вільної творчості закінчується, і поетам доведеться ставати або захопленими футуристами, або ідеологічно правильними співаками радянського ладу. Ні того, ні іншого творцям альманаху не хотілося. У лютому 1930 року дванадцятий випуск альманаху розпочався з прощальних слів Миколи Хвильового. Але й тут він не втримався і «передав привіт» футуристам:

“...Шкода? Я не сказав би. Так завжди було: народжується, живе і вмирає. Шкодувати треба було б тільки в тому разі, коли б “Л. я.” продовжував жити, покинутий основною групою своїх співробітників: його життя виродилося б у таке ж нікчемне сопливе існування, яким жевріють (хай пробачить мені редакція за порівняння) різні “авангарди” з “а” і без оного. Словом, журиться нічого і особливо в наш бурхливий, прекрасний час”.

Мабуть, гарні слова для завершення історії. 

Женя Орінго