Іноді не знаєш, куди та до чого причепити крилатий вислів чи слова
народної мудрості. «Життя прожити – не поле перейти»…Скажуть, а ти
думаєш – до чого б ті слова… Ну живуть собі люди, у кожного своя
доля, свій шлях, своя правда та кривда, яке у кого оте поле – Бог його
знає.
Поросле гірким полином поле старого Якова Меха, де-не-де
пробиваються крізь той полин білі ромашки та суцвіття синьооких
волошок, і ладні б перемогти могутні пагони полину, - та не сила їм, не
змінити те, що Норни наплели, наткали.
Кожна книга Володимира Лиса для мене - це особливий смаколик,
задоволення від якого не зрівняти з іншими, не знайти подібного.
Кожного разу, поринувши з головою у читання, навколишній світ
розділяється на мій власний і той, паралельний, описаний Ним. І,
знаєте, мій світ часто поступається Його світові, втрачає свою
значущість, здається таким одноманітним, передбачуваним, звичним.
Серед сотень прочитаних мною книг не багато таких, які я воліла б
прожити, а не лиши прочитати. «Століття Якова» - це якраз ТА книга,
що захоплює читача у свої тенета та доооовго не хоче випускати з них.
Вона міцно тримає, захоплює сюжетною лінією, шокує та дивує,
розпалює в уяві справжнє багаття, в якому ти згораєш дотла і не
можеш з того вогню вирватися…та я, власне, горіла… і не пручалася.
Так, я читаю чужі відгуки про прочитане, але довіряю лише своїм
відчуттям, лише сама вирішую – читати, чи пройти повз. Я не буду
зараз переказувати Вам сюжет «Століття Якова», не буду намагатися
пояснити, хто правий чи як треба жити, бо маю своє особисте бачення
життя, але, якщо Ви вирішите прочитати цю Книгу, я бажаю Вам так
само горіти, як горіла я ті кілька годин, за які мала честь прожити цей
роман!
