Подорож до пустелі може бути захопливою пригодою, втечею від людства або мандрівкою у пошуках душевного спокою. У розпеченому безмежжі, де, здається, сповна можна отримати пісок і тільки пісок, путівники все ж знаходять потрібне.

«Не можна сидіти на місці — раптом десь поруч оаза?», Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»

Та доля надто непередбачувана, аби пустелі з’являлись у житті людей заплановано. Надзвичайний збіг обставин одного разу подарував Екзюпері кілька днів виживання в пустелі. Чекаючи на порятунок після авіакатастрофи він зумів побудувати власну філософію, скласти собі компанію у роздумах, а згодом перетворити цей досвід на чудовий твір «Маленький принц».

Наприкінці 1935 року Сент-Екзюпері разом з напарником не змогли впоратись з керуванням літака та врізались у високе плато. На щастя обидва  пілоти вижили, також уціліла більша частина літака — усіх врятувала місцевість, на яку вони так раптово приземлилися. Це була Лівійська пустеля і, здавалось, вона простягалась щонайменше на 250 км навкруги. Малий запас їжі та напоїв, що складався з пінти кави, пів пінти білого вина, винограду та апельсину, не давав привидів для ілюзій — залишатись надто довго на місці в очікуванні порятунку неможливо. А це значить, треба обрати напрямок і йти. Просто йти, навіть якщо здаватиметься, що блукаєш одними й тими стежками. Зневоднений організм під дією палючого сонця втрачає сили швидше, а мозок намагається сплутати свідомість, підмінюючи реальність вигадками.

Каблучка «Дюна»

Але виснаженість, почуття голоду й спраги не завадили письменнику запам’ятати знаки, що траплялись їм на шляху.  Після цієї пригоди та щасливого порятунку Антуан де Сент-Екзюпері на основі цих знаків і своїх спогадів створить цикл сюрреалістичних ілюстрацій. А потім навколо малюнків закружляють у казковому танці літери та слова. Ночі просто неба під найбільшим у світі зоряним небом, безмовні бархани, на перший погляд, споконвічні, але такі минущі, і суцільна тиша подарують людству роздуми про добро і відповідальність, життя і смерть. Про цінності, які неможливо сплутати або спотворити, якщо ти сам на сам з буттям і нескінченністю. Час в пустелі минає за своїми особливими законами: для живої істоти, яка йде навмання під пекучим сонцем, життєва сила просочується мов пісок крізь пальці, в той час, як простір навкруги розширяється, погрожуючи перетворитись на вічність. І десь на перетині цих теренів залишається місце лише для тебе та істини. 

«Усе важливе, що зі мною траплялося, сталося в пустелі»,  Майкл Ондатже, «Англійський паціент»

Перенесімось від літератури до фотографії. І та, і друга виступають чудовими оповідачами, тільки кожна робить це у свій спосіб. Якщо для Екзюпері пустеля стала джерелом натхнення, то для двох наступних героїв вона виявилась прихованим центром тяжіння.

Вивчаючи історію модного глянцю, неодмінно натрапиш на два гучних імені — Ірвін Пенн та Пітер Ліндберг. Якби не вони, сучасні гіганти на кшталт Vogue виглядали б інакше, як і жанр модної фотографії взагалі. Ні, в їхніх біографіях відсутній досвід, подібний до авіакатастрофи Екзюпері. Але і на їхньому творчому шляху траплялось знайомство з пустелею і воно не виглядає випадковим, якщо дивитись через призму професійного стилю мистців.

Ірвін Пенн мав особливий погляд на красу, бо був зачарований саме її швидкоплинністю. Його не цікавила бездоганність і штучність, він шукав відбитки часу, що неодмінно проявляються на об’єкті зйомки, варто тільки почекати. Коли у 1951 році редактори Vogue вперше вирішують зробити модну фотосесію для чергового випуску за межами студії, вони доручають цю відповідальну задачу Ірвіну.

Хоча філії Condé Nast  (концерну, що володіє найвпливовішими модними виданнями у світі) були у кожній країні Європи й США, фотограф замість десятків підготовлених і облаштованих локацій обирає Марокко. Його вибір можна було б пояснити жагою до східної екзотики, але ця «лихоманка» минула на початку 20 століття, ще до Другої світової. Мені здається, Ірвіна підсвідомо тягнуло до східної перлини, що межує з Сахарою. Замки, побудовані на піску... Що краще демонструє тендітну вразливість краси, яка неспроможна сперечатись з часом?

Для німецького фотографа Пітера Ліндберга фотопроєкт в Марокко навпаки став останнім в його кар’єрі fashion-фотографа. Пітера завжди вирізняв з-поміж інших потяг відкрити внутрішній світ моделі. Він уникав напускного лоску і ніколи не вдавався до ретушування своїх знімків. Чесний діалог камери та моделі мав проявити щось більш значуще, ніж вдалий макіяж або модне вбрання. А де ще маски, якими ми зазвичай відгороджуємось від інших, стають непосильною ношею, як не в пустелі —  місці втрачених ілюзій?

На серії знімків, зроблених Пітером в Марокко, читачки навряд гарно роздивляться крій одягу чи техніку макіяжу. Натомість  навколишнє середовище  — кам’яні вулички старого міста  та пустельний пейзаж — не заважають глядачам побачити за одягом жінку. Не неживий манекен з завмерлою посмішкою, а людину з реальними почуттями та певною історією. Бо так вже повелось, що кожен, хто зробив хоча б крок на м’якому піщаному килимі, отримує додаткову главу у своїй книзі життя і кожне слово в ній має цінність.

Наталія Орінго