З початком повномасштабного вторгнення все більше митців у своїй творчості обирають тему війни. Ці вірші, пісні, зображення й скульптури після публікації в мережі миттєво стають вірусними, адже болюча тема не може залишити байдужим. Щоправда реакція людей на «воєнне» мистецтво неоднозначна.

Одні вважають, що мистецтво має залишатись вище буденного, нести світло та радувати око. Який сенс у картині, що зображає трагізм війни, якщо вона не прикрашає собою простір? Інші ж навпаки, сприймають мистецтво як відображення реального життя і в ньому так само є місце для болю. Я більш схиляюсь до другої думки — творчість не може існувати в вакуумі. І не завжди біль душі розквітає тільки темними фарбами. Дійсно, інколи мистецтво є проєкцією думок та почуттів майстра і тоді в нещасливі часи оживають трагічні сюжети. А буває навпаки, майстре лікує творчістю поранену душу і створює щось дивовижне та обнадійливе. Тоді і на виснаженій землі проросте зернятко краси.

На тому, як красиве може співіснувати поруч з понівеченим, чудово знається литовська художниця Severija Inčirauskaitė-Kriaunevičienė. На жаль, я погано знаюся на литовській вимові, тому, аби не викривити помилково прізвище пані Inčirauskaitė-Kriaunevičienė, далі по тексту я писатиму просто Северія.

Отже, Северія майстерно володіє одним зі стародавніх видів рукоділля — вишивкою, але обрала для нього незвичну основу. Майстриня вишиває по металу і в якості полотна обирає особливі речі, які можуть розказати історію. Спочатку це були побутові предмети як от садовий чи кухонний інвентар, потім уява Северії поширилася на більші об’єкти — корпуси автомобілів та стіни. Це не звичайний ресайклінг, коли митець звертає увагу на проблему екології чи споживання. Для Северії використання цих об’єктів в роботі є важливим через їхню здатність оповідати. Предмети — це те спільне, що об’єднує людей в різних країнах. Досвід взаємодії з тими чи іншими речами може сформувати контекст, розповісти про минуле чи майбутнє, а вишивка – це лише засіб трансляції ідеї.

Наприклад, коли у 2005 році Литва приєдналася до Європейського Союзу, Северія створила інсталяцію з садового інвентаря, намагаючись таким чином окреслити ідентичність Литви, як розвиненої аграрної країни. Іржа була характерною ознакою, адже литовці жартома називають свою батьківщину «країною дощів». В цей спосіб художниця висловила занепокоєння, чи збереже її країна свої сильні сторони в цьому союзі.

Інсталяція «Дорога, всипана трояндами» – одна з найбільших колекцій, робота над якою тривала 2 роки. Вона складається з 13 авто, які постраждали в реальних ДТП. А Литва на той час посідала перше місце в Європі за кількістю аварій з летальним наслідком. Тож в такий спосіб Северія висвітила проблему недостатньої культури водіння.

Та знаковою у творчості майстрині стала інсталяція «Вбивай заради миру». Вона складається здебільшого з гільз та шоломів. Всі вони зібрані в гарячих точках конфліктів 20-21 століття: від другої світової та в’єтнамської воєн до визвольної війни України. Розповідаючи про роботу над цим проєктом, Северія зазначає, що процес вишивки опосередковано дав їй зрозуміти ставлення кожної країни до своїх солдатів. Одні шоломи було легко пошкодити, просвердлюючи для вишивки сотні близько розташованих дірочок, інші навпаки, важко піддавались.

Виставлені в ряд, розквітчані трояндами, волошками, фіалками шоломи показують, що у військових конфліктах нема переможців і війна не жаліє нікого. Практика перероблення воєнних «артефактів» є і в Україні. Тільки у нас це мистецтво має цілком окреслену ціль: здобувши нову форму чи оздоблення гільзи, уламки та запчастини з поля боя стають лотами на аукціонах й допомагають рухатись зборам. Надихнувшись творчістю литовської майстрині, подружжя Олени та Олександра Шевченків із Золотоноші також вирішило поєднати метал з вишивкою. Тільки вони обрали не стандартні візерунки з посібників для рукоділля, а нашу рідну українську вишивку. За задумом Олени та Олександра, такі артефакти окрім естетичної мають ще й функцію оберіга.