Скільки себе пам’ятаю, уявляла створення всесвітів. І це аж ніяк не про створення глобального всесвіту, де нано-плямочкою тихо світиться наша Земля, хоча до космічного простору та астрофізики ставлюся з великим пієтетом. 

Як чудово казав Дуглас Адамс у книжці, яку треба прочитати кожному, хто замислюється над подорожами автостопом по галактиці: «Я приймаю рішення тільки про те, що стосується мого Всесвіту. Мій Всесвіт — це мої очі і мої вуха. Все інше — не більше ніж чутки», і від цього твердження й почнемо рухатися назовні.

Уявні всесвіти ніяк не гірші для мозку, аніж так звані реальні. Наприклад, у всесвіті, який створив Толкін, існують зрозуміла мета добра та безкомпромісний ворог, теж з чіткою метою, яку ніхто з команди борців за правду не ставить під сумнів. Для повної влади над світом головний ворог шукає Перстень влади, а усі ті, хто бачить сутність зла, намагаються знищити той Перстень, навіть ціною власного життя. 

Погодьтеся, це ж просто ідеальний розклад, коли з самого початку хтось володіє знанням, в якому саме з безлічі яєць ховається смерть ворога і ніхто не верзе дурню на кшталт «а давайте спробуємо Саурону пообіцяти віддати частину Перстня або й весь хай бере, тільки б він не спаплюжив усе Середзем’я». Ельфи там не кажуть, що гобіти можуть опиратися ворогам тільки в Ширі та не вивчають культуру орків. Гендальф не обмежує дальність польоту ельфійських стріл, щоб якось завадити можливій ескалації. А Гігантські орли не вимагають гобітів вивчити їх мову та пройти рік іспитів, до того як узяти до себе на крило… 

Ех, що не кажи, а всесвіт Толкіна значно людяніший за «реальний». Можливо, це тому, що створювався він під враженням від побачених світових війн, а сучасні політики й досі не розуміють, чим пахне війна, бо вона десь там далеко, у цих дивних і напевне дуже корумпованих гобітів?

Ті, хто бачить власними очима, без фільтрів соціальних мереж та протокольних інфомарафонів, усе накоєне амбівалентними «неоднозначниками», намагаються очі заплющити і відповзти у власну ментальну бульбашку. 

В бульбашці затишно й чисто. В бульбашці знайомі речі та зручні капці, там панує аромат свіжих пирогів та холодного кавуна. В бульбашці на світлих стінах портрети рідних людей, на дерев’яних полицях читані-перечитані книжки живуть поруч з новими книжками, а в чарівних шкатулках дрімають казкові прикраси… І на біса бачити оті придуркуваті метання, загравання з роздутим его диктаторів або з купованими вухами володарів світу? Нехай усе за стінами розкоїться якось само по собі, як само й накоїлося колись, бо розумні люди бронюють свої бульбашки беззаперечною логікою і чистою правдою. 

Та не встигаєш задоволено заплющити очі й відпочити від справ своїх, як на гарні бульбашки знову накочується хвиля океану війни… Йой, куди ж зникає той гармонійний маленький всесвіт? Чому не тримає броня розуму стіни бульбашок?

«Для мене немає більш сумного видовища, ніж руйнування планети. Гірше може бути тільки одне — спостерігати за її руйнуванням з її ж поверхні» (Дуглас Адамс, «Життя, Всесвіт та все інше», 1982 р) 

Швиденько сховати скалки уявних бульбашкових світів у горіхову шкарлупку, яку потім надійно закопати поглибше (у першу чергу — від себе), закотити рукави і лагодити, лагодити, знову й знову лагодити цей наш спільний божевільний «реальний» світ. 

Хоч якось, хоча б крихітними кроками та гігантськими зусиллями. Але ж треба лагодити, щоб потім знову мати змогу мріяти і жити у райдужних бульбашках. 

Коли закінчаться війни, людство винайде усі втрачені всесвіти і створить з них новий найкращий всесвіт, який вже точно раз і назавжди покаже, що в світі є головне, а без чого спокійно можна рухатися далі. 

Рухатися до далеких зірок вгору. Рухатися до безмежних всесвітів всередині розуму… Усе колись буде добре. Принаймні я в це ще вірю.

О.М.