Чи знаєте ви, хто такий Григір Тютюнник? А Григорій? Чому двох братів звуть однаково та як розрізняти одного письменника від іншого, читайте в біографічному нарисі від Анастасії.

Причина усьому — Василь Тютюнник, якому судилося стати дідом двох Шевченківських лауреатів. Що примітно, обидва — посмертно. Отож, у квітні 1920 року Василя, новоспеченого діда маленького хлопчика, батьки Ївга й Михайло відрядили реєструвати дитину. Наказали записати Георгієм, але по дорозі дід, звісно, радо прийняв привітання від односельців… Прийняв раз, другий, певно, і третій не відмовився. Свято ж! А дійшовши до контори, сказав, що онука звуть якось на Г. Чи “гер”, чи “гир”, виходило, що Григорій. Через одинадцять років Михайло Тютюнник знову став батьком сина, правда, від іншої дружини, Ганни. Молодшого сина він вирішив назвати Григорієм, і так і вчинив. А коли старшому сину виповнилося 16 і він отримав якісь з перших документів — чи то атестат, чи то паспорт, виявилося, що обидвох братів за паперами звуть однаково. Щоб відрізняти дітей, молодшого почали кликати коротшою формою імені, Григір.

Григорій вступив до Харківського університету, але навчання перервалося через війну. На фронт пішов добровольцем, дістав важких поранень і навіть партизанив на Кіровоградщині та згодом у Чехословаччині. Майже до кінця життя Григорій Тютюнник проніс привіт з тої війни — уламок біля самісінького серця. Він рухався по краю легені і підривав здоров’я письменника з кожним роком. Врешті-решт за операцію взявся хірург Микола Амосов і зміг прибрати небезпечний уламок. Але здоров’я було не повернути.

Григорій Тютюнник

Навчання він завершував уже після війни, за розподілом виїхав учителювати на Львівщину. Починав писати, як і багато хто, з віршів, але поступово відчув силу й у прозовій формі. Він встиг видати роман “Вир” у двох частинах, у якому описав невеличку річку Грунь у рідній Шилівці на Полтавщині. Справа у тому, що ця річка була особливо важлива для братів: Григір жив по один бік, а Григорій — по інший. Довгий час брати не спілкувалися, а близькість між ними виникла уже після того, як молодший відслужив у армії. Михайла Тютюнника репресували у 1937-му, доля розлучила братів на п’ятнадцять років — Григір виховувався у родичів на Донбасі, Григорій поїхав навчатися в Харків. А вже згодом, по поверненню зі служби, Григір відшукав у старшому браті втраченого батька. За батьком він сумував усе життя, і обох синів назвав іменами батька й діда. У спогадах рідні згадували, що брати, коли приїжджали в Шилівку, часто стояли на мостику через Грунь і балакали, не в змозі нарешті розійтися по домівках. Рукопис третьої частини “Вира” лишився на робочому столі, самотній недописаний рукопис по раптовій смерті свого автора. Він так і не був опублікований, а Шевченківську премію Григорій Тютюнник отримав посмертно, у 1963-му, в один рік з Володимиром Сосюрою.

Брати Тютюнники

Біографи переконані — без персони Григорія українська література не знала б блискучого Григора. Правда, за життя його не дуже шанували рецензенти й колеги. Там, де виважений фронтовик Григорій мав повагу, гарячий молодший брат часто приходився не до серця. Друкували його не охоче, а те, що вдавалося випустити, зазнавало незаслужено багато критики. Писати він почав після служби, а згодом вступив туди ж, куди і брат — до Харківського університету на філфак. Його смаки, підхід до літературної роботи і стиль, авжеж, зазнали неабиякого впливу Григорія Тютюнника. Але починалися шістдесяті, і між братами вбачалася значна творча різниця. Зумовлювали її й характери — Григір був набагато ніжніший, а через те й гарячкуватіший і більш поривчастий за брата.

Перший свій твір Григір написав російською, це була новела “В сумерки”. Після смерті брата він ніч просидів над їхніми листами, а згодом переклав новелу українською і відтоді спілкувався і писав лише нею. Цікаво, що розподіл учителювати припав йому в Бахмут, на Донбас — протилежно від Григорія у Львові. За якийсь час він перебрався в Київ і, зачудований кінематографом, працював над сценаріями на кіностудії Довженка — зокрема і над сценарієм за “Виром”. Але літературна робота перемагає, і він стає редактором у видавництвах, а в 1966 році видає першу збірку новел “Зав’язь”. Багато хто вважає, що з “Зав’язі” розпочався новий злет української літератури. І дійсно, внутрішній дитячий біль і роки спостережень за людьми, їхніми долями зробили його новелістику видатною. Та й учителі були добрі: за приклад собі він брав Косичку, Гончара, Стефаника, і мріяв у житті написати хоч щось, що дорівняється до “Синьої книжечки”.

На початку шістдесятих письменник-полковник Вадим Собко був невдоволеним: “…Йшла величезна робота, летіли в космос ракети, Чиж вирощував рекордну кількість свиней. Долинюк давала надзвичайні рекорди по вирощуванню кукурудзи, атомний криголам борознив океан, вводилися в дію нові заводи, домни, країна одержала таку кількість чавуну, сталі, нафти, електроенергії, про яку й не мріяли колись. А в журналі «Дніпро» і «Жовтень» з'явилось близько 30 оповідань, в яких про ці величезні подвиги радянського народу і, зокрема українського, не сказано жодного слова”. Тоді Григір запише в нотатник: “Невже література – історія економічного прогресу?” Десь тоді засудили Левка Лук’яненка й Івана Кандибу. Років за десять засудять Дзюбу й Стуса. 

Григорій Тютюнник і Іван Драч

Його час від часу визнавали лідером новелістів, присуджували премії й іноді перекладали мовами радянських республік. Але друкувати — зась, хіба що дитячі оповідання йшли добре. Адже нариси про природу і тваринок не несли в собі жагучої любові до українського села й до його людей, і не змушували досягати нереально високої художньої планки його колег. Дружина пригадувала, як писали в рецензіях, що «завис на тину», «пише лише про дядьків і дідів», що його персонажі «злі, убогі та ображені». Цензурні утиски часів застою також позначилися на Григорі, а його характер не дозволяв сумирно чекати на замовлення та домагатися гонорарів. На пропозицію вступити в партію, щоб виправити все це, Григір відповів: “Я у твою партію не піду. Бо твоя партія вбила мого тата. Все!” Біль, глибокий біль за батьком і так рано втраченим братом шматував його повсякдень, і цим болем і любов’ю просякнуто було кожне його слово.

Реакція на критику і на зібрання, де його публічно “навчали”, у Григора була невимовно подивна і обурлива. “Правда життя – це негативна риса для оповідання, виявляється. Виходить, за те, шо я спробував написати  лише напівправду, – моє ім'я викидають із літератури. А коли б я написав усю правду – вони мене просто вбили б…”

Останніми словами, написаними рукою Григора Тютюнника на відривному аркуші календаря, стали такі: “Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть”. Він вкоротив собі віку у 1980-му. За "Твори" в двох томах отримав Шевченківську, аж через дев'ять років. Ще за два роки Україна стала незалежною.

Почитайте якось літнім вечором уривки з “Виру” Григорія або новели Григора “Син приїхав”, “Оддавали Катрю”, “Три зозулі з поклоном”, “Вогник далеко в степу”. Мені здається, це та сама живильна українська література, українське слово, що має направду чарівну силу вливати в жили наснагу й любов до життя.

Анастасія Орінго