Майк Йогансен - моє особисте літературне відкриття. І це тільки проза, а ще ж є і поезії. Дякую усім за добрі слова, дякую за те, що продовжили сесію. Друзі, долучайтеся! Вміння малювати тут не так важливо.

     І знову я до вас разом із Майком Йогансеном. Коли починаеш його читати, перше враження - незрозуміло. І тут важливо не кинути, не засунути цю книжку куда подалі, тому що поступово ця лірична фантасмагорія починає затягувати. Проза Майка Йогансена не тільки надзвичайно поетична, метафорична, але й нашарована численними змістами. Отже, він цілком орінгівський автор.

     Ось ще один невеличкий літературний епізод із "Подорожі доктора Леонардо..."

     "А ніч, передчуваючи свою скору загибель, творила далі чудо за чудом.

...слюсар Шарабан ліг у пісочок коло вогню і знову став натоптувати в люльку тютюнець, розважаючи, як би йому одним вимахом покінчити з ніччю та її недоречними чудесами. Він, конкретний і матеріялістичний, як шайба, має припинити цей середньовічний балет.

     Він довго лежав так, аж, придивляючися до місяця, зауважив, що на місяці була щілина для одкрутки, правда вищерблена й покопирсана чиїмись невмілими руками, але все ж таки щілина. Місяць же явно показувався головним чудодієм і ночевим пособником у її містичних фиґлях.
     Не гаючи ні хвилини, слюсар Шарабан добув одкрутки з своєї бляшаної кошівки і став примірятися до місяця, дивлячись уздовж сталевого жала на світло. І от іжевська одкрутка з нютованим держаком прийшлася акурат на ту щілину.
     Слюсар Шарабан завів жало достеменно в щілину і, надушивши, що мав сили, щоб не поколупати місяця, став поволі повертати одкрутку. Шруб заївся і заіржавів, але слюсар Шарабан тиснув чимраз дужче, і нарешті одкрутка стала поволеньки повертатись. Далі пішло легше: слюсар Шарабан викрутив місяця і поклав коло себе на пісок. На місці місяця залишилася в небі бліда кругла пляма серед вікодавньої чорної іржі.
     На тім не заспокоївся слюсар Шарабан і взявся виґвинчувати зорі, він понавикручував їх цілу гору, а на небі все ще залишалося їх сила.
     Слюсар Шарабан закурив люльку. Трохи навіть шкода було старої машини небесної, але час ішов і зрештою однаково все це піде на мартенівський брухт. Отже слюсар Шарабан дістав сталевого пробоя і почав вибивати зорі ударами молотка. Раз! зоря покотилася з неба. Раз! зоря покотилася з неба! Раз! Раз! Раз! зорі коритися за темний край землеварстата. Раз! Раз! Раз! по зорях зоставалися тільки бліді сліди на темно-іржавому небі.
     Отаким способом він повибивав мало не всі зорі з нічної ризи. Але одна не хотіла піддаватися і тільки грілася від ударів молотка. Раз! Раз! Раз! Зоря сиділа на місці і тільки розпікалася червоним сяєвом. Слюсар Шарабан утямив, що то була ранішня зоря, і відняв від неї пробоя.
     Натомість він став до ковальського міха і почав дмухати на зорю. Зоря жевріла і розгорялася, а над землею пішов з міхурів передрозсвітний вітерець.
Вітерець розбирався і убивався в силу, а слюсар Шарабан усе стояв коло міхів. Нарешті занесені вітром від зорі, іскри упали на крайнебо і воно зайнялося. Піт цебенів з слюсара Шарабана, вітер лопотів у його сорочці, на ходу висушуючи її, а він усе дув і дув у міхи. Попіл хмарами звивався над горном і вітром здувало хмари ген за обрій, і все ще стара машина не хотіла горіти, а тільки багровіла іржавою загравою.
Зненацька десятки дитячих лап нависли на шворці і стали допомагати Шарабанові; поволі, але чимраз дужче почало розгорятись крайнебо. Слюсар Шарабан обтер рукавом піт з лоба і прокинувся. Сходило сонце".

     Пригадався старий радянський мультик: " Люба, я подарую тобі зірку з неба!" Мріяти корисно, але життя вносить корективи, тому порядна українська жОна вміє не тільки борщ зварити, а при потребі й цвях у стіну вбити. І викрутка у господарстві - річ вкрай необхідна.

     Тому, кожній жінці - по викрутці! Але нехай вона буде коштовною. І нехай жінки накручують собі стільки зірок, скільки забажають!



     Форму викрутки підгледіла на Aliexpress.



     Поверхню можна прикрасити камінцями, зірками, погратися з різними фактурами. Також у верхній частині викрутки позначила ініціали Майка Йогансена. Зірочка виконується окремо. І викрутка, і зірочка разом підвішуються на вушко.

     Доброго дня усім!

     Останнє оповідання в збірнику "Ситутунга" датоване 1935 роком. Вже загинув Микола Хвильовий і до початку масових репресій лишається зовсім небагато. Тому не дивно, що саме тоді Майк Йогансен пише філософську притчу про ілюзорність людських бажань.

     При написанні цього оповідання Майк Йогансен використав літературний прийом "текст у тексті". Уявіть, автор, сам завзятий та досвідчений мисливець, пише про мисливця Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже, який в очікуванні здобичі  читає книжку про ще одного мисливця Лоранса, що гине на полюванні.

     Цікаво спостерігати, як з часом дрібнішають цілі. Якщо професор зоології Лоранс полює у Африці на невловиму антилопу ситутунгу, не шкодуючи ресурсів і людських життів, то вчитель географії і зоології з хитромудрим прізвищем у повних мисливських обладунках полює всього лише на жайворонків у зручній засідці, читаючи книжку. Зрештою йому прийшлося задовольнитися маленькою пташкою жовтогрудкою, яку набоєм розірвало на шматки.

     За вікном 2026 рік. Яку мету переслідують особи, чиї прізвища через кілька десятків років ніхто не згадає, влаштувавши всесвітнє полювання, яке руйнує людські життя і навколишнє середовище?  Влада - найбільша ілюзія, яка існує.

     Зацікавила мене оця ситутунга, а насправді ситатунга. Це дійсно рідкісна тварина, африканська антилопа, яка веде напівводний спосіб життя, легко може пересуватися болотами.



     Намалювався ескіз брошки-пін "Ситатунга". Голова антилопи - кабошон-груша. Роги та крапани касту - наскрізні, чіткі ламані лінії. Закрутка - гладкий конус.



     Обриси прикраси нагадують стрілу, своєрідний символ полювання, з гострим наконечником і срібним оперінням. Містична стріла. Тільки нею можна вразити невловиму ціль.

Відразу зацікавилась цією сесією. Обрала твір письменника, який мені вже давно подобається. Почитала, поміркувала, намалювала ескіз. Вже думала про есе до ескізу... і тут- щось стається з телефоном, довелось скидати налаштування, дані і файли видалені. Якісь вдалось відновити, але всі фото та зображення були видалені без можливості щось з цим зробити. Ну що, вирішила не брати участь. Та от- чергове відключення світла. Думаю, трохи почитаю. Обрала для цього "Момент" Винниченка. І якось виявилось саме під настрій. Не хочу займатись переказом, тому- атмосферно, життєствердно, читається легко. Навіть в напружених епізодах немає відчуття, що ну от, все пропало. А ще мені дуже сподобався початок- бо дія відбувається навесні. Зараз чудово сприймається все, пов'язане з весною. Відразу уявляються ці пейзажі, співи пташок. Ідеальний фон для романтичної історії. І от, кілька ескізів- брошка і варіації підвісу. Скоріше, не про сам твір, а про весну. Про пору, коли здається, що можливо все і очікуєш змін на краще

Вітаю всіх у клубі!
Звісно, мої студії про Наталену Королеву не пройшли дарма. Все думаю про цю жінку і про частку містифікацій та реального в її житті. А найбільше про те, скільки вона мандрувала та переїздила, і більшу частину подорожей здійснила вимушено... Навіть якщо відкинути абсолютно недостовірні Індію, Персію, Помпеї, Єгипет, то у нас все одно лишаються Іспанія та французький Прованс, Волинь, російська частина імперії, Київ та, зрештою, Чехія. Це чимало.

Я, авжеж, схильна розділяти життєпис Королевої-письменниці та Королевої-Лячерди-персонажки. Вона створила себе з того, у що вірила. Шукала коріння чи то в Кордові, чи то, як Есмеральда, dans les montagnes d'Andalousie. Мріяла про кохання з арабських казок. Фантазувала про свободу, недоступну жінці її становища - розкопки в Помпеях, гастролі з "мандрівним" театром... А в реальності всю свою молодість вона щокілька років знову бралася за валізку, щоб скласти в неї сукні, книжки, мереживні рукавички та віяла, несесер з гребінцем слонової кістки та якийсь разочок намиста - і знову пускалася в дорогу.

Це дуже знайомо, це дуже відгукується і нам. Хто з нас, українок, не ладна помріяти про іншу долю, щасливішу зірку, хоча б поки валізка відпочиває в багажі, а нас трусить черговий автобус-літак-поїзд...

Валіза - французьке слово, що прийшло до нас через польську. Чемодан - перське, що ми отримали через турецьку. Звати цей підвіс можна як завгодно, я волію все ж таки "Валіза". Для Наталени я склала тут караван верблюдів, іспанське віяло, але над цими напівреальними образами майоріє вічна музика - і летять журавлі. Журавель - символ Батьківщини, а ще - еміграції. Саме за журавлями слідкують ті, хто й радий би покинути все й полинути за ними додому, та вони вже - вдома. Це віковічна бабусина Волинь, що панує над Кордовою та Провансом, над Єгиптом та Персією, як все-таки українська мова Наталени панує над її петербурзькими студіями та чеським заміжжям.

Думала і про те, як інтегрувати в ескіз і археологічну лопатку, і старокиївський дзвін, і монастирську вервицю, і багато іншого, але срібло не безкінечне. Тому складала-складала колажі і зупинилася лише на цих образах, додавши лиш ту руку, що творить власну легенду. Щоб носити її можна було не лише тим, хто мріяв про верблюдів і фламенко, пропоную зворотній бік підвіса виконати, власне, як валізу. Для когось тривожну, що стоїть в коридорі, для когось ту, яка ще чекає подорожі додому, для когось ту, яку вже випало щастя розібрати остаточно.
 

Дуже цікава ідея підвісу, відгукується всіма елементами - птахами, віялом і караваном ( про який можна помріяти). А за містичну Наталену дякую - не вистачало в нашій літературі такої фігури. Колись давно зустріла я дивну дівчину - з косою до поясу, яка читала щодня романтичні вірші і загадково посміхалася. І була вона ніби з іншого світу і іншого часу, тому мені життя Королеви нагадало той щирий подив людини, яка зустріла таку ж саму - яка дійсно могла жити між світами реальності, фантазій і мрій. 

Вітаю.

Дуже подобається вибрана тематика поточної сесії. Адже давно хочу більш детально заглибитися у творчість саме українських митців, відкинувши усі нашарування цензури попередніх періодів. Тим паче, що за останнє десятиліття мені здається відбувся суттєвий «прорив якості» в українському книгодруці. Ще у нульові та десяті роки я тотально віддавала перевагу російськомовному друку, бо вважала його більш якісним. Бо й справді, купуючи наприклад один з перших романів Дена Брауна, читати їх українською періодами було важкувато, адже то був неприкритий гуглтранслейт з російськомовної адаптації роману…

Повертаючись до тематики сесії, я вибрала для себе досліджувати творчість непересічної особистості, Володимира Винниченка. Постать визначна. Як письменника, більшість читачів його схвалюють. Як політичного діяча та просто людину – тут «не все так однозначно». Досліджуючи біографію Винниченка, читала і слухала різні думки стосовно його особистості. От ніби і патріот, у в думках котрого завжди була Україна. Через це відмовився від громадянства інших країн (що значно ускладнювало йому життя в побутовому плані та фінансах) . Але ж і не гребував пробувати співпрацювати з більшовиками, писав листи Леніну, Сталіну та й навіть Гітлеру. Я вже мовчу про його споживче відношення до жінок. До цієї сесії я мало що знала про творчість  цього діяча. Здається ми по верхах проходили його у школі , читали «Федька Халамидника». Ото і все, що я пам’ятаю.

Купила собі книжечку «Рівновага».



Сподобалась назва, тому вирішила з неї і почати. Але натомість першим твором прочитала «Записки Кирпатого Мефістофеля».

Ідея прикраси, яку хочу запропонувати, саме по цьому роману. Далі будуть спойлери. І мої особисті враження.

Роман ніби занурює нас у голову чоловіка, показує саме чоловіче відношення до буденних справ та взаємин із жінками. Події відбуваються умовно сто років тому. Головний герой Яків (він же «Кирпатий Мефістофель»), київський адвокат, віку – мабуть за 30 років, може старший. Офіційно не жонатий. Мучається думкою про те, що старший син його приятеля може бути саме від нього .
Щоб трохи відволіктися від своїх душевних страждань, починає мимолітній роман із жінкою на ім’я Клавдія. Клавдія в офіційному шлюбі, але фактично чоловік її кинув з дитиною. І вони живуть окремо. Клавдія виживає на малі кошти, що їй періодично пересилає чоловік, як допомогу на виховання сина. В якийсь момент Яків пропонує Клавдії з сином поїхати відпочити до моря. Вони їдуть, де у них зав’язується короткий роман, що закінчується небажаною вагітністю. Вони розстаються на тому, що Клавдія має зробити аборт та й по всьому.

 Якову у різний час кілька разів трапилася на очі дівчина, яка дуже сподобалася. В один з днів він знов її побачив на вулиці. Вона була в білому капелюшку, тому він у своїх фантазіях починає називати її «білою шапочкою». Все ж Якову вдається познайомитися з таємничою незнайомкою і навіть увійти до кола її спілкування. Яків часто буває у неї в гостях, мріє підкорити її серце та створити саме з нею нарешті сім’ю. Аж тут в його житті знову з’являється Клавдія з новиною, що аборта не було і в них народився спільний син Міка (Михайло).
Далі починається новий етап душевних страждань Якова, який не знає як йому бути. В решті він вирішує допомагати. Стосовно сина у нього з’являються думки забрати його собі та виховувати Міку уже разом і Шапочкою. На таку пропозицію матір хлопчика не погоджується. І Яків розуміє, що не зможе спокійно жити та будувати щасливе майбутнє із своєю коханою, знаючи що десть там є син.
В якийсь момент він приходить до думки, що проблему треба вирішувати кардинально. Він робить дві невдалі спроби застудити дитину на смерть.
Ось на цьому моменті, коли я це читала, була реально нажахана як ніколи. Якось цей момент мене дуже обурив і засмутив. Відразу згадалися схвальні коменти стосовно цього роману. Я відверто не розуміла як взагалі можна хвалити опис вбивства безпорадної дитинки. Є така думка, що цей фрагмент роману автобіографічний. Коханка Вінниченка з реального життя звинувачувала його, що В.Винниченко саме таким чином вбив їхнього спільного сина. Ніхто напевно не знає, чи було це зізнанням В.Вінніченка у своєму гріху, чи тільки його фантазія. Але в романі все скінчилося добре, якщо так можна сказати. Шапочка поїхала геть з Києва, а Яків одружився з Клавдією. Кілька років по тому він вважав своє сімейне життя цілком вдалим.
Мені сподобався цей роман тим, що він ніби змусив подивитися мої особисті відносини с колишнім чоловіком під іншим кутом.
По цьому роману пропоную ідею сережок, назвала їх «Колаборація». Це поєднання витонченого верху (ніби ніжна дівоча душа, з мріями про щасливе кохання і т.п. мила маячня) і брутального низу (уособлює чоловіче відношення до взаємин, що може трохи ранити дівочі ілюзії). Але коли є бажання зрозуміти одне одного, то утворюється певна, своя гармонія. Підвіска сережки інкрустована вставками із чорного цирконію, що закріплений гострим кінцем на перед. Струкрута нижчної частини рельєфна, з виїмками по вертикалі (нагадує колону). Ось і ескіз, старалася як могла намалювати гарно :)