Так захотілося простору
                   і щоб ніяких травм
     І чогось такого простого
                         як проростання трав
            І чогось такого дивного
                                як музика
                                       без блазенств
                   І слова
                              хоча б єдиного!
                                     що має безсмертний сенс
Ліна Костенко, "Летючі катрени"

Вітаю всіх форумчан і безмежно вдячна "Орінго" за цю можливість вчергове помріяти і поділитися своєю мрією!

Зо два тижні тому піймала себе на думці, що якось останнім часом активності "Орінго" проходять повз мене, хоча раніше вони мене просто-таки захоплювали... І оскільки тоді збиралася у поїздку, то з жалем подумала, що навіть у цьогорічній "Срібній мрії", схоже, взяти участь таки не вийде. Але не могла не запитати себе, а як так виходить? Якось виходить, що останнім часом майже зовсім нічого не хочеться... Невже зовсім нічого? - знову запитала себе я. І одразу згадалося: "Так захотілося простору...", і одразу уявилася просто квітка - схематична, лише контури, без заповнення, і одразу захотілося максимально простих і невагомих сережок - тільки срібло, контур, без каменів, без елементів, які могли б зачіпатися, без застібки, яка могла б тиснути - із розряду "взула і забула", так би мовити. В результаті намріялося мені проростання квітів, а не трав, але саме проростання - наче кожна наступна квітка, поменша, проростає з більшої сусідньої, наче є її продовженням.

А після повернення з поїздки з приємним здивуванням виявила, що терміни прийняття конкурсних тем продовжили, тож спробувала оформити свою мрію візуально.


Зображення на вусі (тобто саме вухо) вийшло максимально неправдоподібним, але сподіваюся, загальну ідею передати вдалося.


Дякую за увагу і щиро бажаю всім нам попри будь-які поточні умови зберігати бажання мріяти, прагнути і втілювати це в життя!