Не збиралася цього тижня щось публікувати.
Але в сонячні вихідні провела трохи часу, тримаючи в руках улюблене кольє "Лети", самі собою зробилися кілька свiтлин.

Згадую важкі дні лютого 22 року. 
...Ніби потрапила у вигадану жахливу реальність розверзнутої безодні  - на голову падають ракети, мiсто в страшних руйнуваннях, гинуть люди, багато людей. Нескiнченнi потоки горя та слiз.
Все це ось тут, поруч, і це не сон.
Натовпи людей на вокзалі, здебiльшого жінки, діти... 

І уявний журавель, що відлітає у височiнь, як зникаюча надія на мирне безтурботне життя.



А кілька днів тому я побачила в інста (@vynogradovaart) вiдео, де журавлики-веселики рівним ключем поверталися додому і ніби було чутно їх радісне курликання.
Вони на крилах несуть нам надію на продовження життя.



І дивимося ми тепер на цих птахiв зовсім іншими очима.
З вірою, що встояли, не скорилися, не дали себе розтоптати.



Попереду нас чекає важкий, довгий, непростий шлях. Протистояння з iмперцями-рашистами, що триває століттями, не може закінчитися в один день. Я сподіваюся, історія все запам'ятовує, ніякого прощення не буде, рано чи пізно покарання наздожене кожного.

Згадалися слова відомого вірша Володимира Сосюри.
Зараз я його сприймаю як нiколи ранiше

Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Без неї – ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі...

Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час, як гудуть батареї.
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!



І трохи мого сьогоднiшнього сприйняття дійсності, яке добре передають ці поетичні рядки

Я виживу. Я дерево. Мiй корiнь, повен силами,
В пiдземнi надра вглибився, ввiйшов в порiд розламини
I там помiж опалами, топазами, берилами
Росте i мiць усотує iз жил барвистих каменiв...

Коли вiйна - залiзний змiй - прийшла й плює ракетами,
Громить металом танкiв i скрегоче  БТР-ами,
Скувати хоче страху зледенiлими лабетами,
Обплести прагне кiльцями, звиваючись маневрами,
Тодi вогонь мiй внутрiшнiй ще дужче разгоряється,
Тодi моя кора стає, мов камiнь, непроникною.
Життя i гнiв - це все, що у менi тодi лишається,
I я стою, а ти, вiйно, вже скоро станеш зниклою.

Дивись, вiйно: моï гiлки, що нiжним квiтом мовили,
Мечами стали гострими, на тебе наïжаченi.
Ненависть - ти, а я - любов; ти - нищиш, я - вiдновлюю;
Ти - смерть, а я - життя, в якому жити ще призначено.
Я виросло прямiсiнько пiд стопами у Господа,
Я листям лоскочу ïх, i смiється Вiн вдоволено.
Я там росту, де маю буть, i тут чужа твоя хода,
Тому вiдходь: тобi мене чiпати не дозволено.
Глибокi вирви вiд ракет позаростають травами,
I рани всi, якi зубами ти зробила хижими,
Земля зашиє коренями пирiю жилавими.
Iди, вiйно, вiд мене, бо я - дерево. Я виживу.

"Дерево на каменях. Вiйна."
Свiтлана Богдан