Чи має витвір мистецтва бути «каталізатором» негативних емоцій людей, або їх відображенням? Адже біль, страх, ненависть, огида, гнів, сум – це така ж частина людського життя, як і позитивні – радість, любов, вдячність, захоплення та інші? З'ясовуємо разом з Наталкою!

Насправді негативні емоції самі по собі аж ніяк не є абсолютним злом. Це природній механізм адаптації психіки. Свого роду аварійна «червона лампочка», яка вмикається тільки тоді, коли є небезпека. 

Або продовжуючі цю метафору – сигнал того, що людина сіла у салон автомобіля, та не пристібнула пасок безпеки. Тоді бажання мати виключно «позитивне мислення» є своєрідною заглушкою, яка безумовно, вимкне набридливий сигнал. Але таке ігнорування реальності не може бути захистом у випадку автомобільної аварії. 

У цьому випадку митець, який є своєрідним «дзеркалом» того, що відбувається у людському соціумі перетворює цей метафоричний вогник на приборній панелі автомобіля на своєрідний прожектор, який привертає увагу до проблеми. Геній, що занурюється у біль, часто нагадує людину, яка бере власними незахищеними руками палаючу головешку із пожежі. Він може винести частку вогню в лампі, щоб світити іншим, а може просто кинути палаючу головешку в натовп. 

Та навряд можна сказати, що перше вірно та результативно, а друге – жахливо та деструктивно. Тут все напряму залежить від мети. В першому випадку митець є своєрідним «терапевтом» для людей. Це шлях гуманізму, при якому він бере страшний людській біль та буквально  пропускає його через себе, Далі він передає його глядачу/читачу/слухачу в безпечній для непідготовленої або вразливої аудиторії формі.

Марк Ротко: Каплиця спокою. Сам художник стверджував, що  зображує базові людські емоції. В тому числі негативні: біль, гнів, образу, ненависть. Але не “в лоб” – на його полотнах немає понівечених людських тіл, чи чогось подібного. Глядач може «вивантажити» свою тривогу в ці кольори й відчути полегшення через масштаб і тишу. Це мистецтво-обійми, де біль розчиняється в кольорі. 

Другий підхід – це своєрідний творчий «прожектор», за допомогою якого митець привертає увагу інших людей до того, що викликає його біль. Митець у цьому випалку нікому нічого не винен. Його завдання – бути максимально провідним для істини, навіть якщо ця істина спопелить ту людину, що її сприймає.

Навіщо, і де тут емпатія? Резонів також може бути декілька. Наприклад, Чарльз Діккенс створював дуже натуралістичні та жорсткі історії з життя найбідніших мешканців вікторіанської Великобританії, які одночасно є, на мою думку, одним з еталонів британського гумору та одночасно – дуже жорсткою соціальною сатирою. Але як інакше, як не через захоплюючі розповіді, які розходяться буквально як «гарячі пиріжки» донести до відвідувачів світських салонів весь жах та беспросвітну безвихідь життя найбідніших верств населення? Тільки через тогочасний «шок-контент», звісно.

Чи емпатійний Діккенс до персонажів своїх оповідань? Авжеж, бо він не з чужих розповідей знав і про бідність, і про дитячу працю на фабриках по 10 та більше годин на добу, та багато іншого. Він на власному досвіді знав всю міру болю та відчаю, що вони переживали. Чи емпатійний він до свого читача? Якоюсь мірою, так. Дікенс завжди залишав надію. 

Його «шоковий контент» (смерть Ненсі в «Олівері Твісті» чи доля Сміка в «Ніколасі Ніклбі») завжди врівноважувався перемогою добра або хоча б моральним торжеством героя. Він не просто показував бруд лондонських нетрів; він давав читачеві відчуття, що все можна змінити, якщо мати волю до змін.

Радикально Інший приклад, що став замість «ліків» для душі читача справжньою отрутою, це «Страждання молодого Вертера» Йоганна Вольфганга фон Гете. Проблема Гете була в тому, що він створив занадто комфортну форму для деструкції. Емпатія до героя в «Вертері» була настільки повною, що читач не бачив виходу, окрім того, який обрав персонаж. Мистецтво, що розуміє біль, дає йому назву (катарсис). Мистецтво, що тиражує біль, часто дає читачу шкідливу інструкцію.

Даніель Ходовецький. Вертер та Лотті

Коли автор не залишає дистанції між собою і болем, він позбавляє читача «захисного екрана». Гете виплеснув свій біль, щоб врятуватися самому (він писав, що роман був для нього терапією, хоча це і не автобіографічний твір), але він фактично «пересадив» цей відчай тисячам інших людей, що спровокувало справжню хвилю самогубство по всій Європі.

То чи може митець дозволити собі не зважати на почуття тих, хто сприйматиме його твір? Так, якщо він є «рупором» справжньої соціальної катастрофи, то емпатія до читача чи глядача є справжнім злочином, а не проявом людяності. Митець в цьому випадку є емпатичним до істини, а не до людей. 

«На західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка – один з найсильніших творів минулого століття, що є справжнім голосом ветеранів Першої світової війни.  

Джон Сінгер Сарджент. «Отруєні бойовим газом», 1918 рік. 

Досаід ветерана війни, що пережив поранення та зміг повернутися до мирного життя став основою для одного з найвидатніших антивоєнних романів в історії людства.

Ще одним прикладом в цьому випадку може бути серія офортів «Лихоліття війни» Франсіско Гойї, створена у 1810 - 1810 роках. Хоча цікаво, що сама ця емоційна назва – вже пізніша. Оригінальна назва першого видання «Фатальні наслідки кривавої війни Іспанії з Наполеоном та деякі фантазії». 

Його графіка така безпощадна, що навіть сьогодні, після досвіду всіх війн, які людство вже пережило протягом наступних двох століть та переживає нині,  викликає травматичну реакцію. Гойя діяв, як свого роду «військовій фотокорреспондент»,тільки до епохи фотографії, коли інструментом є чорно-біла графіка. 

Ще один, більш сучасний приклад, що на жаль, став не тільки об’єктом для числених маніпуляцій, а й можливо, одним з факторів, що є передумовою для самогубства автора – це відоме фото американського фотографа Кевіна Картера. «Дівчинка та гриф», зроблене у 1993 році під час голоду у Судані (хоча насправді, це хлопчик – дитину звали Конг Ніонг)

Кевін Картер. Дитя і гриф

Розповсюдження тема для дискусій: чи має фотограф, який фіксує якусь страшну подію перетворюватися зі неупередженого свідка на активного учасника подій? Ажде окрім Пулітцерівської премії, Картер отримав величезну кількість критики від людей, які називали фотографа «хижаком», який нібито байдуже полював за вдалим кадром, замість того, щоби відігнати птаха та допомогти дитині.

Насправді ж, не складно знайти інформацію про те, що Картер зробив це фото неподалік від годувального центру місії ООН, куда і прямував хлопчик разом зі своїми батьками. Дорослі в цей час саме отримали гуманітарну допомогу з літака, і тому ненадовго залишили малюка без нагляду. Як і свідчення Картера, що він зафіксував момент, під час якого дитина, виснажена голодом, лягла перепочити. Після чого відігнав птаха від дитини. 

Але, величезна кількість людей побачили в цьому фото тільки ніби то, полювання за шок-контентом,  а не бажання в такий спосіб привернути увагу людства до величезної проблеми. 

Всі ці приклади об’єднує одне – потреба митця художніми методами самому пережити біль, та привернути до нього увагу інших людей. І далеко не завжди тут доречне попередження про «чутливий контент», як на мене. 

Адже кому, як не нам в Україні, знати, яким чином життя раптом перетворюється на суцільний «чутливий контент» для соцмереж, через який дуже складно донести правду.

Наталія Крюковська для Орінго