Чи пам’ятаєте ви, друзі, розповідь «Кордони та дороги» про віддзеркалення музики у сріблі? Сьогодні буде продовження — маленька замальовка про ювелірну історію, яка поки не склалася у прикрасу, але вірю, що історія має шанс на успішний фінал, попри усі складнощі, випробування та неможливості…

Одного холодного вечора на перетині зими й весни зі мною в Києві трапилося диво, якого складно уникнути на ювелірному шляху (хоча й мені вдавалося раніше технічно петляти від подібних зваб) — розкішний дорогоцінний турмалін захопив у полон моє серце. 

Мене тоді Юрій Львович нарешті навчив правильно дивитися з лупою камені (що було доволі складно з моїми особливостями зору), та от тільки не попередив, що робити це треба вкрай обережно — той, хто побачить справжнє серце каменя, випадково може загубити своє. Сфокусувавшись крізь лінзу на внутрішньому малюнку каменя, ніби провалилася у вимір, де одночасно існують Сонце, Місяць та полярне сяйво, а потім… ой леле, по мерехтливому фантастичному небу упевнено полетіли птахи! 

За останні дванадцять місяців вражень отримала стільки, що спогади у фотоальбомі телефону виглядають як звіт за десять років. Але той момент відкриття нового кам’яного світу й досі лідує серед інших феєричних пригод. Не знаю, як пан Юрій зрозумів, який саме камінь з-посеред тисяч прекрасних зразків затиснути в тримачі та дати мені в руки, але потрапляння в настрій було стовідсоткове. Сфотографувати тоді не здогадалася, тож додам більш пізні портрети. 

Ми з турмаліном із легким зітханням розпрощалися і я поїхала додому, сповнена спогадів та гадки не маючи, яка ж оздоба підійде до такого неймовірного скарбу. Точніше, тоді я взагалі не уявляла, що колись буду мріяти про створення ювелірних прикрас вищого класу. Далі завершилася виставка в Скарбниці, до Києва я стала подорожувати не так часто і турмалін з птахами перетворився на символ далекого примарного майбутнього, коли для творчості більше не буде обмежень. 

Але дива продовжувалися і у травні турмалін з птахами опинився на моєму столі, щоби ми змогли разом вирушити у подорож в пошуках фантастичної ювелірності. 

Після першої ейфорії я почала працювати над замальовками та думала, що от-от і я легко перейду від уяви до матеріалізації.

Гурт «Рутенія» співав мені щемке «Танго» на репіті, а я бачила у камені неймовірних птахів, що летять кудись у теплі краї. Та усі версії мені видавалися не надто достойними заворожуючої краси каменя…

Крила здіймали птахи в надвечір’ї

В кігтях несли жалі жарин осінніх

Клином несли по полю золотому

Сизу втому.

Знову кружляє танго ілюзорне.

Мила, хай знову присмерк нас огорне…

Отже, можна сказати що цей рідкісний поліхромний турмалін продовжує свою справу — постійно тягне мене у фантастичний небокрай, не питаючи згоди. Я підбираю камені-компаньйони, дорогоцінні метали, лінії, кольори й фактури, та будь-що, аби мої птахи не були сумними. Прийшло розуміння, що треба знову опановувати золото і тепер займаємося пошуками відповідного обладнання. 

А коли увечері буває вільна хвилинка, витягаю з сейфу ящик, де лежать лупа, пінцет і коробочка з турмаліном. Нехай чарівні птахи несуть куди подалі сизу втому, а повертаються з надією та натхненням. Колись я таки зможу створити для них гідний і мирний всесвіт...

Ось так турмалін розмовляв зі мною сьогодні. Ну скажіть же — красень! 

О.М.