Я ніколи не була в Луганську. Це речення, яке я повинна написати на початку – не як виправдання, скоріше як умову жанру. Бо писати про місто, в якому не бував, це особлива форма чесності: ти заздалегідь знаєш свої обмеження і змушений шукати інші шляхи туди: через тексти, ретроспективні фото, архівні відео. Через через чужі спогади та голоси людей, яких це місто виростило і відпустило у світ.

Але є щось ще. З серпня 2014 року Луганськ – окупований. І тепер до моєї особистої відсутності додається ще одна, більша: місто ніби зникло з мапи живого українського досвіду. Стало закритим, відрізаним, мовчазним. Колись на нього можна було поїхати, тепер – ні. І все ж воно є. Луганськ є, він існує. Ось що важливо не забути.

Carte d'Ukranie Гійома Левассера де Боплана, 1651. Дике поле – простір без меж, де через півтора століття після цієї мапи шотландський інженер вирішить побудувати завод.

Якщо уявити собі мапу України кінця XVII століття, то місце, де виник Луганськ, – це край безкрайого простору, який тоді називали Диким полем. Степ, ріки, вітер. Відсутність меж у буквальному сенсі. І ось у цей простір у 1795 році приходить шотландський інженер Карл Гаскойн,  і вирішує побудувати тут ливарний завод.

Карл Гаскойн, приблизно 1790-ті роки.

Карл Гаскойн – постать із тих, що трапляються на перетині епох і географій. Вихідець із Шотландії, він до того вже встиг попрацювати на знаменитих Карронських заводах. Тих самих, що виробляли корабельні гармати для британського флоту. Катерина II запросила його до Росії реорганізовувати металургію. Він погодився і поїхав туди, де було вугілля і залізна руда: на береги річки Лугань.

Так постав Луганський ливарний завод. А разом із ним – «Англійська колонія»: цілий квартал будинків у британському стилі, де жили перші майстри підприємства, привезені з туманного Альбіону. Уявіть це: серед степу, де ще недавно кочували кочівники, раптом з'являються червоноцегляні будинки з характерними вікнами, люди говорять англійською, п'ють чай і скучають за Глазго.

Луганськ – точно не козацьке місто. Це важливо. Харків виріс із козацької фортеці, Донецьк – із шахтарського селища. Луганськ почався як промисловий проект із британськими кресленнями на столі у шотландського інженера. Місто з самого початку було космополітичним і технічним. Місто, у якому чужинець почувався якщо не вдома, то принаймні у справі.

Володимир Даль у молоді роки.

У 1801 році в Луганську народився хлопчик, якого назвали Володимиром. Батько його – данець на російській службі, мати з роду обрусілих гугенотів. Хлопчик виріс у місті на березі Луганки – і це місто залишилося з ним назавжди: коли Володимир Даль став укладати свій знаменитий «Тлумачний словник живої великоруської мови», він узяв собі псевдонім «Козак Луганський». Не «петербурзький», не «нижегородський» – саме Луганський.

Далю потрібно було певного пояснення, чому. Луганськ як місце народження, мабуть, видавався йому достатнім коренем, достатньою ідентичністю. У місті, де переплелися шотландські інженери, степові козаки, данські чиновники та місцеві майстри, мова сама по собі ставала особливим простором – місцем зустрічі, де різні люди шукають спільних слів.

Титульна сторінка першого видання «Тлумачного словника живої великоруської мови», 1863.

Даль збирав слова все своє довге життя. Він записував їх у військових походах, у степових поїздках, у розмовах із людьми різних станів і говорів. Результатом став словник у чотири томи: один із найбільших пам'ятників живій мові, що коли-небудь були складені. І в самій назві цього словника є примарна луна: «живої». Даль записував живу мову. Місто, де він народився, теж було живим – різноголосим, строкатим, дивовижно не схожим на жодне інше.

Луганчанки, 1900-ті роки

Сьогодні Луганськ в окупації. Словник Даля – у бібліотеках. І обидва ці факти якимось чином пов'язані: коли замовкає місто, мова, яку воно породило, продовжує жити десь в інших місцях, в інших голосах.

Луганщина – і  близько не тільки промисловий, індустріальний регіон. Це земля, під якою й поруч якої лежать тисячоліття. Неподалік від міста розташована «Мергелева гряда»: археологічний комплекс, що сягає бронзової доби, тобто приблизно чотирьох-п'яти тисяч років тому.

Мергелева гряда, Луганщина. Культовий комплекс бронзової доби, IV–III тисячоліття до нашої ери.

Дослідники порівнюють його зі Стоунхенджем і єгипетськими пірамідами: не за масштабом, а за функцією: це було величезне культове святилище, місце зборів і ритуалів для людей, чиї імена ми ніколи не дізнаємося, чия мова не збереглася, чия пам'ять живе лише у формах каміння і ровах у землі.

https://www.youtube.com/watch?v=fWITSuxgLi0

За твердженнями фахівців, пам'ятник, принаймні, на 300 років старше найдавнішої єгипетської піраміди та років на 500 старше Стоунхенджа. 

Колекція половецьких і скіфських кам'яних баб у парку Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, весна 2014 року.  Джерело фото: ТРИБУН

А в парку біля Луганського національного університету імені Тараса Шевченка стоять кам'яні баби, половецькі й скіфські. Одна з найбільших подібних колекцій в Україні. Ці фігури вирізані з каменю давно, деякі більше тисячі років тому, степовими народами, які кочували цими землями задовго до будь-якого міста, будь-якого заводу, будь-якої держави. Вони стоять у парку, мовчазні і трохи загадкові: жінки з округлими обличчями, воїни з чашами в руках.

Я думаю про ці статуї зараз, під час тимчасової окупації майже усієї Луганської області. Де вони? Чи стоять досі? Чи їх вивезли, як вивозять росіяни музейні цінності з окупованих міст – у вантажівках, без документів? Російські окупанти мають сумну практику пограбування культурних цінностей: картини, скульптури, документи зникають у їхніх сховищах, де, ймовірно, перемаркуються і стають «знахідками».

Але кам'яні баби важкі. Їх не так просто вкрасти, як картину. Хочеться вірити, що вони стоять – так само мовчазно, як стояли тисячу років. Пережили половців, пережили козаків, пережили завод, пережили Радянський Союз. Може, переживуть і це.

Володимир Сосюра, початок 1920-х років. Фото: litakcent.com

«Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води...» – ці рядки знає кожен, хто вчився в українській школі. Їх написав Володимир Сосюра: поет, якого Луганщина дала українській літературі.

Сосюра народився 1898 року у місті Дебальцево  теж нині окупованому, але виріс у Луганську. І це місто стало для нього тим, чим Луганськ був для Даля: точкою відліку, першим словом. Він писав про степ, про шахти, про революцію  з тою пристрасністю, яка властива людям, що виросли у місцях, де земля і небо не мають видимого краю.

Сосюрі дісталося від радянської влади, у том числі  за той самий вірш «Любіть Україну», який тепер є хрестоматійним. 

Сергій Жадан – інший голос Луганщини. Він народився у Старобільську, навчався і формувався у Луганську, а потім поїхав до Харкова. І звідти писав про Схід України так, як ніхто інший: без сентиментів, але з любов'ю, без ілюзій, але з точністю. Його «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат»: це книги про ті самі міста і степи, де стоять кам'яні баби і де Даль збирав слова.

Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, Жадан залишився в Харкові – під обстрілами. Він розвозив гуманітарну допомогу і писав вірші. Ніні він є справжнім медійним обличчям бригади “Хартія”. Є щось у цьому вчинку від самої Луганщини: не тікати, триматися, навіть коли земля горить під ногами.

Є таке відчуття, коли місто зникає з новин. Спочатку воно – головна тема, всі говорять про нього щодня. А потім починається щось інше, і місто поступово сходить із першого плану, потім із другого, потім узагалі перестає згадуватися. Не тому що там нічого не відбувається. А тому що те, що відбувається – вже недоступне, вже “за мутним склом”.

Але на мапі нашої країни не має бути ані чорніх дір, ана білих плям! Особливо, коли  мова йде про міста, які нині тимчасовій окупації

Луганськ після серпня 2014-го справді неначе поступово зник з інформаційного поля. Але у ньому і зараз хтось прокидається вранці, виходить на вулиці, пам'ятає, якими ці вулиці були до війни. Дехто виїхав: у Київ, у Харків, у Львів, за кордон. Вони несуть у собі Луганськ, як Даль ніс у собі псевдонім «Козак Луганський»: як ідентичність та точку відліку.

Культура – дивно нетлінна річ. Можна вивезти скульптуру, але не можна вивезти знання про те, що вона існувала. Можна зруйнувати будинок, але не можна знищити описи його архітектури в книжках. Можна закрити місто за лінією фронту, але не можна закрити пам'ять усіх тих, хто там народився, виріс, любив.

«Ми ще пам'ятаємо, що в нашій країні є таке місто?» – зовсім не риторичне запитання. Так, є. І поки ми пам'ятаємо, воно існує у двох вимірах одразу: фізично – там, за лінією, яку ми поки що не можемо перетнути. Та символічно – тут, у нашій свідомості, у текстах, у розмовах.

Луганськ, 9 березня 2014 року. Фото: О. Волчанський

Я ніколи не була в Луганську – але хочу там побувати. Колись. У вільному Луганську, який знову буде весь у блакитно-жовтих прапорах.

Я хочу пройтися парком біля університету і подивитися на кам'яних баб: чи стоять вони, чи ведуть мовчазний діалог? Хочу знайти сліди «Англійської колонії». Чи збереглися хоч якісь будинки з тих, що збудували перші майстри Гаскойна? Хочу знайти вулицю, пов'язану з Далем, і постояти там хвилину – просто так, без конкретної причини.

Це наївно? Можливо. Але надія завжди трохи наївна – і це не робить її неправдивою.

Наталія Крюковська для Орінго