Стоп! Знято! Всім відомі слова лунають зовсім по-іншому, якщо замість знімального майданчика навкруги зона бойових дій чи поруч проходить лінія розмежування з тимчасово окупованою територією. Як знімають кіно у відлунні пострілів, в яких умовах звичайні дії перетворюються на героїзм і, головне, чи залишається надія після переглядання такої стрічки, читайте в сьогоднішньому огляду новинок українського кінематографа.
Чи то за збігом обставин, чи через особливу прихильність авторки до документального жанру, саме ігрове кіно в цей огляд не потрапило. Але я прошу вас стати співавторами й написати в коментарях, які художні фільми 2025 року, пов’язані сюжетно з реаліями воєнного часу, вас вразили.
А я повертаюсь до власного переліку і почну, певно, з найбільш гучної прем’єри — стрічки «2 000 метрів до Андріївки» режисера Мстислава Чернова. Це не перше документальне кіно Мстислава, яке веде оповідь про масштабну війну росії проти України, і, вневнена, ви чули про його роботу «20 днів у Маріуполі». Цього ж разу в об’єктиві камери військові, а події описують хід контрнаступу нашої армії у 2023 році.
Через те що, частина кадрів взята з бодікамер військових, глядач не просто відчуває той самий ефект присутності, він повністю занурюється в атмосферу. Тому для когось це може бути тригером і перед переглядом варто критично оцінити власний рівень чутливості або тих людей, які забажають скласти вам компанію. Ті ж, з вас, хто готовий на відстані руки перейнятись буднями наших воїнів, зможуть познайомитись з картиною на Київстар ТБ.
Режисер Василь Київський у своїй стрічці «Без права на помилку» показує інший бік війни. Про масштаби мінування на землях України вже давно кажуть з префіксом «най». Так, Україна сьогодні є найбільш замінованою країною у світі й ця загроза підступніша за дрони та ракети. Як вибухотехніки Національної поліції України знешкоджують вибухонебезпечні предмети, якою є ціна помилки такого фахівця і які правила безпеки вже зараз мають вкладатись в голови малечі у всіх садочках і школах України, розказує Василь.
В фільмі присутні кадри з вибухами, які можуть зачіпати чутливих людей, проте, ніби намагаючись це компенсувати, режисер обрав в якості музичного супроводу пісні рок-гурту «Океан Ельзи». Саме ці ліричні ноти підкреслюють крихкість життя в умовах воєнного часу. Сорок вісім хвилин концентрованої відповідальності, мужності та героїзму доступні до перегляду на youtube.
Про те, як живуть, працюють, мріють люди, що мешкають на деокупованих або поруч з тимчасово окупованими територіями, розповіла у своєму фільмі Катерина Горностай. Документальна картина «Стрічка часу» увійшла до основної конкурсної програми Берлінського міжнародного кінофестивалю. Фільм ще не викладений на широкий загал, але наполегливо раджу зробити замітку й час від часу перевіряти доступ до перегляду на стрімінгових платформах.
Серед героїв Катерини діти та працівники шкіл, а це значить наступні півтори години ви будете дивитись на світ з особливого ракурсу. З ракурсу людей, які через вік вкрай мало знають про життя, проте ще вміють мріяти беззастережно та сміливо, та людей, які попри все хочуть зберегти ці мрії й допомогти їм злетіти. Тендітна мозаїка буднів вчителів та дітей різних куточків України — Черкас, Харкова, Ромен, Бородянки та Бучі.
І наостанок стрічка, яка тільки вчора вийшла на великі екрани. «Останній Прометей Донбасу» — український повнометражний документальний фільм режисера Антона Штуки, який розповідає історії працівників Курахівської ТЕС ДТЕК.
Стрічку встигли зняти до того, як у 2024 році ця територія була окупована. Проте близькість лінії бойових дій створила саме ті декорації, що красномовно показують, якою ціною потрапляють в наші домівки потічки електричних струменів. Це можливість поглянути на енергетичну систему комплексно, помітити за клітинками графіків відключень долі людей, на яких тримається ця величезна пульсуюча мережа. Так вийшла історія, написана під безперервні звуки пострілів на останній на той момент теплоелектростанції ДТЕК у вільній частині Донеччини. Історія, в якій світлу не вдалось протистояти тіні, а втім, воно не згасло!
Наталія Орінго
