«Річ у тім, що… я відчуваю, що це і моя війна теж. Не від початку. Але тепер. І вже давно.»

Розповідаємо, хто така Діана Савіта Ваґнер (позивний Snake) і чому вам обов’язково треба прийти та підтримати презентацію її фронтових щоденників від видавництва Олександра Савчука на Книжковому Арсеналі 28 травня.

Діана Савіта (саме так її називали у родині) Ваґнер могла обрати комфорт. Народилася в Бонні, вивчала медицину, згодом перевелася на математику в Галле, програмувала, розробляла вебсайти, мала чоловіка-канадця. Це був передбачуваний, затишний європейський сценарій. Втім, війна, що розпочалася в Україні, його змінила.

У березні 2022 року Савіта Ваґнер власною автівкою вирушила до Києва, про який майже нічого не знала. Спочатку йшлося про волонтерську допомогу, але побачене у Бучі так зачепило Савіту, що вона вирішила залишитися вже як військова. У червні 2022 року німкеня опинилася на фронті: спочатку через кадрову помилку тримала оборону в окопах, потім стала військовою медикинею. Весь час щось бахкало, було то дуже спекотно, то дуже холодно… «У будь-якій іншій армії військові б звідти пішли, але українці — справді круті хлопці», — писала Савіта. А ще: «Мамо, я захищаю свободу Європи».

Мамі вона брехала — берегла її. Замість крижаного донецького окопу два на два метри вигадувала затишну тилову базу за 50 кілометрів від фронту, де нібито співали птахи. Але правду ховати було нікуди, тому з’явилися щоденники.

«29 грудня 2023 року 12:40

Річ у тім, що… я відчуваю, що це і моя війна теж. Не від початку. Але тепер. І вже давно.

Коли приїхала сюди, я була сторонньою людиною, яка просто допомагала українцям у їхній війні. То була суміш наївності та божевілля, яка змусила мене йти на ті ризики, на які я пішла, наприклад — переїхати зі Львова до Києва в той момент, коли його вже майже оточила російська армія, або їздити й ходити замінованими пастками, дорогами й селами, щоб дістатися щойно звільнених територій. Я не до кінця усвідомлювала, наскільки це насправді небезпечно — те, що роблю...

Але поки я проходила цей процес, я навчалася, усвідомлювала масштаб і жах усього цього, паралельно я дедалі більше зближувалася зі «своїми» українцями. Тими, кого тут зустріла, хто мене підтримував і захищав, або тими, кого підтримувала й захищала я. А через них — з Україною загалом. Я прив’язалася до України в цьому процесі пізнання так, ніби ми тепер сестри — через спільний досвід і спільні емоції. І не лише через добрі моменти, а й через усе страждання, яке мені довелося пережити тут, в Україні, разом з українцями. Травматичний зв’язок, якщо хочете. Я втратила так багато друзів, пережила так багато спільного болю в цій війні й водночас накопичила таку ненависть до росії, що я вже давно не стороння. Усе це стало моєю боротьбою теж. Національність тут не має жодного значення. Я достатньо зрослася з Україною, щоб відчувати потребу не покидати її, а захищати, мститися за неї.»

Можливо, після перемоги Савіта планувала розказати мамі усе. Так само як планувала з чоловіком, який підтримував її вибір, після війни жити на дві країни — в Україні та в Німеччині.

Можливо, але ми цього вже не дізнаємося: Савіта назавжди лишиться у Києві, де її поховано. 31 січня 2024 року під час обстрілу РФ, рятуючи поранених побратимів, 36-річна Савіта загинула. І єдина можливість знову почути її голос, дізнатися про її думки та переконання, за які вона віддала життя, — прочитати її щоденники.

Видати фронтові щоденники запропонувала мама Савіти, Урсула Ваґнер. Вони зустрілися з видавцем Олександром Савчуком на Франкфуртському книжковому ярмарку 2024 року, куди видавництво потрапило завдяки премії від «Читомо». Упорядкував рукописи чоловік Савіти — Карл. Українське видання унікальне: тут повністю збережено оригінальні ілюстрації, які Савіта залишала на берегах своїх записів (а от у німецькій версії лишили тільки текст).

В Орінго вже мали змогу побачити у просторі «КнигоУкриття» Урсулу Ваґнер (вона приїздила в Україну, аби привезти мобільні шпиталі) та зазирнути у текст щоденників, аби поділитися з вами цитатами. Тож переконано кажемо: такі історії та ідеї нам потрібні — приходьте на презентацію-дискусію, щоб вшанувати пам'ять Савіти та підтримати її матір, яка там буде присутня. Її донька обрала рятувати життя українців, а не спокійно жити у Бонні — і це було логічно та емоційно вмотивоване рішення, а ще — акт самопожертви, який не має лишитися забутим чи непоміченим. Савіту називають європейкою, яка стала українкою, й, мабуть, саме до такого світу та рівня усвідомленості ми й прагнемо.

«23 січня 2024 року, 15:36

Усім — на випадок, якщо я завтра помру. Одна порада, яку я практикую вже років двадцять і яку вважаю одним із «секретів» щастя: якщо ви думаєте про когось щось добре або підбадьорливе — скажіть це. Байдуже, чи це незнайома людина. Байдуже, чи цей хтось колись вас поранив. Байдуже, чи гадаєте ви, що це все одно нічого не змінить. Знаєте, карма — це не якась ефемерна або духовна саморегульована сила Всесвіту (хоч би як я цього хотіла, але ні, це все нісенітниці). Карма — це те, що самі ви створюєте, тільки не слід плутати зі «справедливістю» в житті (її не існує). Але карма зробить щасливішими і вас, і їх, незалежно від того, що ще життя кине простісінько у вас.»

28 травня, 19:30, Київ, Книжковий Арсенал, презентація книжки Савіти Діани Ваґнер «Щоденник російсько-української війни (2022-2024)», видавець Олександр Савчук.

Це подія, варта вашої уваги. 

Ольга Орінго