Отже, залишається останній тиждень виставки «Орінго. Мистецтво срібних історій», дивної події, яку можна буде проаналізувати тоді, коли усе вже остаточно завершиться. 

Та насправді вже можна й не аналізувати…  Усі замітки по реалізованим проєктам я зберігаю на всяк випадок, а от чи знадобляться вони колись — не знаю. Потрібно мати час, натхнення та вагому причину на глибоке препарування спогадів, навіть якщо ці спогади про таку велику й складну виставку. 

Що залишається зробити за тиждень? 

Найскладніше наразі — це логістика вивозу прикрас з Києва, бо траса відверто лякає. Потім треба перевірити усі списки по вітринам, щоби з 9.03. швидко зібратися та швидко повернутися додому. Подивитися, що відзняти в музеї на пам'ять — хоча архіви дуже великі, є відчуття, ніби щось забули зафіксувати. 

І ще потрібно намалювати подальшу лінію долі театральним артефактам та «П’ятому Харкову» — скоріш за все, переплавляти в мене рука не підніметься, хоча й були спочатку думки зробити зухвалий перформанс. 

Приблизно половина експонованих прикрас була створена нами влітку спеціально для виставки, зроблена у стрибку й з надзусиллями, і от тепер думаю, як заліпити ту кляту діру у бюджеті. Також складні роздуми, але вони необхідні саме заздалегідь, щоби не наробити легковажних дурниць та широких жестів.

Вчусь обачності на власних помилках — тільки тепер зрозуміла, як ми небезпечно балансували над прірвою останні дев’ять місяців і вціліли лише якимось дивом, ніби гноми з хобітом під час переходу через гори. 

Усе вищезгадане у голові вже планується і розбирається по молекулам. А ще я купила квиток на ранковий експрес 08 березня і тепер мрію зустрітися з киянами в останній день виставки. Сумно не буде точно, є різні цікаві новини і майже казкові історії. Хто зможе, приходьте на кураторську екскурсію, будь ласка — пройдемося з пані Іриною ще раз знайомою стежкою. 

А потім, коли ми з вами вже поспілкуємося і у Лаврі настане тиша, хочу вклонитися чарівній Скарбниці, щиро подякувати за навчання, за пережиту разом з нею страшну зиму і за нові стежки, які вона мені підсвітила. 

Але то, друзі, вже будуть нові історії, срібні й не лише срібні. Знову собі урочисто клянуся після завершення виставки дописати книжку про перший період Орінго... І далі — будемо!

З любов’ю, Олена Маслова