«Ніколи не пізно почати займатися улюбленою справою!» — звучить як слоган якогось інтернет-коуча, чи не так? Насправді цю ідею придумали задовго до появи інтернету. Історія знає безліч прикладів того, що ніколи не пізно увійти в цю саму історію.

Прийнято вважати, що видатні та історичні особистості починають проявляти свої «історичні» якості мало не з дитинства. Навіть не знаючи фактів, ми впевнені, що Шекспір уже на шкільних лавах писав вірші, Ейнштейн з дитинства захоплювався фізикою, а Наполеон народився з шаблею в одній руці й картою майбутніх завоювань в іншій… Якщо ви чули про знаменитого чеського полководця Яна Жижку — героя Гуситських воєн і винахідника вагенбурга (середньовічного «танка»), то, ймовірно, і про нього думали щось подібне. Такий видатний воїн напевно бився мало не з народження!

Насправді… не зовсім так. Жижка дійсно воював з ранньої юності, ось тільки більшу частину життя займався найманством і розбоєм на великій дорозі. Ян Жижка з Троцнова був шляхетного роду, але грошей у його сім'ї було ледь чи більше, ніж у їхніх власних селян, тому спадкоємець роду встиг взяти участь чи не у всіх великих битвах того часу: воював за польського короля, захищав Угорщину від турків, за чутками, брав участь у Грюнвальдській битві на боці Польщі і навіть встиг побувати в битві при Азенкурі. Зрозуміло, не тільки з любові до битв, а й тому, що за всі ці пригоди Жижці добре платили. Окрім войовничості та організаторських талантів, Жижка відомий тим, що він був сліпий; одне око він, за чутками, втратив саме під Грюнвальдом. (Сучасні вчені, втім, схиляються до того, що ока він позбувся ще в підлітковому віці, і до моменту Азенкура та Грюнвальда вже виглядав як одноокий берсерк).

Портрет Яна Жижки, А. Лібхерр, 1904 р.

У якийсь момент свого життя Жижка примудрився посваритися з могутнім магнатом і багато років займався цілеспрямованим розграбуванням його володінь. За таке, власне, передбачалися арешт і страта, але король чомусь вирішив його помилувати. Жижка після цього навіть служив при королівському дворі й отримував значну платню, яка дозволила йому купити власний будинок у центрі Праги (що вже в Середньовіччі було недешевим задоволенням). На той момент йому вже було під шістдесят — і саме тут він, замість того, щоб піти на заслужений відпочинок, насолоджуватися добробутом і назавжди зникнути зі сторінок історії, почав перетворюватися на легендарного персонажа.

Невідомо, коли і як саме, але в якийсь момент шанований шістдесятирічний зброєносець королівського двору Ян Жижка з Троцнова почув проповіді гуситів і захопився ними. Гусити — послідовники Яна Гуса, чеського богослова, який говорив про рівність усіх людей перед Богом, про те, що миряни можуть читати й тлумачити Біблію не гірше за священиків, і про те, що священні книги слід перекладати мовою, зрозумілою простим людям. Одним словом, ідеї у Гуса були абсолютно мирні. Але Жижка сприйняв їх якось по-своєму…

Пам'ятник Жижці в місті Табор

Після того, як Яна Гуса у 1415 році стратили за єресь, по всій Чехії його послідовники почали брати до рук зброю. І Жижка негайно очолив їх — можливо, через релігійний запал, але, швидше за все, просто скучив за хорошими битвами. У 1419 році він здобув першу впевнену перемогу і швидко перетворився в очах своїх солдатів на харизматичного військового вождя. У 1420 році він розгромив королівські війська, захопив цінну здобич — коней, і з нуля створив гуситську кавалерію. У 1421 році захопив Прагу і в битві втратив друге око — що його, зрозуміло, не зупинило… Ще чотири роки він впевнено рухався від Праги на схід Чехії, захоплюючи місто за містом, дістався навіть до Словаччини; серед супротивників отримав прізвисько «страшний сліпець» і породив безліч легенд, чуток і фольклору про власну особу. Його називали і «божим лицарем», і чудовиськом, схибленим на війні. Нинішні чехи до Жижки ставляться по-різному (як і його сучасники), проте він, безумовно, культова постать, і місце в історії займає з повним правом. Лише кілька фактів: у Празі є цілий район під назвою Жижков, де на честь знаменитого полководця названі вулиці, площі та величезна кількість пивних. Хіба це не визнання?

Гігантський (9 м!) пам'ятник Жижці в Празі

Ще одна дуже яскрава історія — це історія Енріко Дандоло, дожа Венеції, особистості водночас величної й відразливої. Проте, своє місце в історії він також займає гідно, хоча брати участь у цій самій історії почав навіть пізніше, ніж Ян Жижка. Енріко Дандоло походив із заможної та шанованої родини, патріарх якої, Вітале Дандоло, був заслуженим юристом і наближеним герцога. Він був розумною, діловою людиною, однак, судячи з усього, досить деспотичною: троє його синів (включно з Енріко) активно допомагали йому в справах, але практично не згадувалися в офіційних документах і взагалі ніби не існували з юридичної точки зору, повністю підкоряючись батькові. При цьому Дандоло-старший був ще й довгожителем! Він прожив понад дев'яносто років, а коли помер, виявилося, що його старші сини, поважні старці сімдесяти з гаком років, абсолютно несамостійні. Вони не розбиралися ні в законах, ні в торгівлі, за роки роботи на батька вони навіть не обзавелися власними сім'ями. Але молодший, Енріко, був зовсім не таким.

Так Дандоло уявляли в XIX столітті 

На момент виходу з-під юридичної опіки батька Енріко було «лише» 67 років. Серед своїх братів він був найрозумнішим і найенергійнішим. При цьому, судячи з непрямих даних, Вітале Дандоло ще за життя виділяв свого молодшого сина трохи більше за інших: наприклад, збереглися свідчення, що Енріко Дандоло брав участь у кількох дипломатичних поїздках до Візантії в якості герцогського легата. Мабуть, батько вважав, що молодшому синові можна довірити участь у таких делікатних операціях.

«Візантійське питання» вже погубило двох дожів. Один спробував організувати військовий похід до Візантії, зазнав поразки і був убитий розлюченими співгромадянами; другий спробував тиснути на імперію політично, укладаючи союзи з її ворогами, але переговори зірвалися, і дож поспішив подати у відставку. У згаданих переговорах брав участь і Дандоло, який показав себе розумним і вмілим дипломатом, він же і став новим кандидатом на місце дожа. На момент обрання йому було 75 років (за деякими джерелами — 85!), і він уже багато років був сліпий на обидва ока (під час однієї з поїздок до Візантії щось пішло не так, і Дандоло сильно вдарили по голові). Однак він був настільки енергійним і діяльним, що його кандидатуру ніхто й не думав оскаржувати.

А так — в епоху Ренесансу

За час свого правління дож Енріко Дандоло зміцнив економіку Венеції, запровадив єдину грошову систему та впорядкував податки. Однак його пам’ятають не за це, а за одну божевільну економічно-політичну авантюру. Так сталося, що на час правління Дандоло припав Четвертий хрестовий похід. Хрестоносці, прямуючи до Святої землі, мали пройти через Венецію, і Дандоло швидко зрозумів, як цим можна скористатися. Справа в тому, що через море, на іншому березі, розташовувалося торгове місто Зара — ще один конкурент Венеції, багатий і вельми успішний. І дож з'явився до хрестоносців із пропозицією: він профінансує їхній подальший похід аж до самої Святої землі — оскільки він істинний християнин, звичайно ж. А хрестоносці у відповідь виконають його маленьке, нескладне прохання: звернуть на схід і пройдуть через місто Зара…

Вожді хрестоносців замислилися: з одного боку, мешканці Зари були християнами, з іншого — дож пропонував їм такі суми, яких вони й уявити собі не могли. Один за одним вожді погодилися; проти виступив лише французький граф Симон де Монфор, заявивши, що нищити одновірців за гроші він не підписувався. Всі інші з радістю взяли гроші і вирушили усунути конкурента Венеції. Про це дізнався Папа Римський, обурився і відлучив від церкви взагалі всіх, хто брав участь у поході на Зару, від піхотинця до командира. Але дож примудрився дізнатися про відлучення раніше за хрестоносців і… вирішив просто їм про це не говорити. Про цей нюанс воїни Божі дізналися лише після повернення.

Монета із зображенням Енріко Дандоло та святого Марка, покровителя Венеції; Дандоло зліва

А поки хрестоносці перебували в Зарі, дожу посміхнулася удача: у ненависній Візантії стався державний переворот! Дандоло не розгубився і відправив хрестоносців до Константинополя — підтримати одного з претендентів на престол, а насправді — самому захопити контроль над містом. За дивним збігом обставин саме Дандоло був визнаний найкращим кандидатом на управління зануреним у хаос Константинополем. Так розум, хитрість і неабияка частка нахабства допомогли немолодому, сліпому правителю маленької Венеції перемогти величезну Візантійську імперію… До речі, Енріко Дандоло виявився довгожителем, як і його батько: візантійський престол він зайняв у поважному віці 97 років!

Релігійні війни та політичні інтриги — досить виснажливі заняття, і ми їх, звісно, не рекомендуємо. Але якщо героям наших історій навіть такі справи виявилися під силу, то у вас усе інше точно вийде!

Женя Орінго