Цю замітку можна було б почати з сумної статистики – з переліку письменників, поетів, перекладачів, редакторів, митців, яких велика війна змусила замовкнути назавжди. А ще – з того, що за останні роки ми вивчили напам’ять найболючіші рядки нашого культурного літопису: Розстріляне відродження, Сандармох, дві кулі в одну голову. Але пам’ятати хочеться не лише про те, як Слово вбивали. Хочеться пам’ятати, як воно вперто випливає із забуття й продовжується.

Тож давайте почнемо з іншого.

420. 51.

Що це за цифри?

420 книжок з’явилося у проміжку з лютого 2025 по лютий 2026 року в нашій Таємній кімнаті. Майже півтисячі унікальних українськомовних видань, які роз’їхалися з Орінго до зацікавлених рук і очей – у час, коли світ нібито мав би звузитися до «вижити».

А 51 – саме стільки відгуків на прочитане з’явилися на форумі Орінго в розділі «Що читаємо?». На перший погляд – небагато. Але якщо вдуматися, це означає: попри фонову тривогу, попри нічні сирени й обстріли, ми все одно знаходимо час не просто читати, а говорити про прочитане – радити літературним знахідками й ділитися цією радістю. І це, як не дивно, теж форма опору.

Так, війна триває, а любов до книжкового діла в Україні переживає помітне піднесення. З’являються нові видавництва, шумлять друкарські машини, на книжкові події шикуються черги, у книжкові клуби записуються заздалегідь, книжкові блогери тримають увагу не гірше за новинні стрічки.

Чимало цього руху відбувається саме в нашому Харкові: і письменницька резиденція у «Слові», і постійні зустрічі в улюбленому «КнигоУкритті», і «Літературний ярмарок», що протягнув живу нитку традиції від однойменного журналу початку ХХ століття до наших днів. І тоді стає напрочуд легко уявити, як штовхається десь у натовпі книжкового магазину або в кав’ярні Майк Йогансен – з незмінною цигаркою – придивляється до словника (для нього опанувати нову мову завжди було швидко). Як Остап Вишня, усміхаючись не лише губами, а й почима, вигулює собак і слухає аудіокнигу. Як Валер’ян Підмогильний забирає чергове передзамовлення з видавництва й, мабуть, зітхає: «У мене ще є пів кімнати, не заваленої книжками – непорядок».

…А потім усі вони повертаються додому — в будинок «Слово» на вулиці Культури, і пам’ять про них живе не на сторінках підручників, а у повітрі міста.

Каблучка «Слово», присвячена цьому будинку, з’явилася в Орінго рівно рік тому. Щоб вона народилася, знадобилася злагоджена праця багатьох людей: тих, хто працював із архівами й кресленнями; тих, хто сперечався про пропорції та зручність; тих, хто створював виразну модель й оживляв її у сріблі; тих, хто фотографував, розповідав, показував. І, звісно, знадобилися ви – ваша довіра до того, що навіть під час війни культура не є «додатковою опцією», а способом не втратити себе. Без клієнтської підтримки Орінго не мав би можливості братися за такі історії – а вона склалася й зазвучала саме тут, у Харкові.

Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила…
Невеличка дірка поміж ребер…
Ну, звичайно, – краса і сила!
Marche funebre!

Так писав Євген Плужник – ще один мешканець «Слова». І, можливо, наші пам’ять і повага, наші цікавість і бажання не лише берегти, а й розвивати культуру – це й є той щит, який не завжди зупиняє кулю, але завжди зупиняє забуття. І доки ми тримаємо його – надія не втрачена, і наші вороги скриплять зубами, вимушені спостерігати, як

В Україні

У Харкові

Під час війни

Друкуються книжки

Створюються прикраси

І не замовкає наше Слово.  

Ольга Орінго