Якщо зовсім коротко, то три дні насолоджувалася життям. Виявляється, якщо інколи себе не смикати й не заганяти у колію, то можна одночасно зробити корисні справи та потішити себе рідкісним дійством… Давайте я вам, друзі, зараз про головну справу розповім, а про що далі — вирішимо потім. 

Основна справа була серйозна: передала у фонди Скарбниці Національного музею історії України прикраси, які планувала після завершення нашої виставки. Тепер (разом з прикрасами за творчістю Григорія Сковороди, які ми передавали у 2024 році) Орінго увійшов в історію сучасного ювелірного мистецтва аж 31 раз.  І мені здається, що далі може бути продовження, бо ще хочу зробити невеличку підбірку прикрас не мого авторства («Срібна мрія» та «Екслібрис»), бо це також важлива частина нашої культурної місії. Але то ще плани, а я ж вам розповідаю про три дні у столиці!

У Скарбниці була у п’ятницю і мені страшенно усе сподобалося. 

По-перше, обожнюю відвідувати Києво-Печерську Лавру. Тільки проходжу під аркою, як відчуваю гудіння особливого поля енергії. Дві години там погуляти = два дні відпустки. Я знову зарядила акумулятори і готова до штурму вершин.

По-друге, подивилася на дві нові потужні виставки: Корани, які люди врятували під час депортації, та козацьке бароко. Про них можу поділитися враженнями, бо після перегляду в мене шалений вир думок та ідей.  

По-третє, я вдосталь поспілкувалася з командою Музею. Це неймовірні люди, які роками роблять усе можливе й неможливе, щоби зберігалася наша спільна пам’ять. Вони бачать світ під іншим кутом, радо діляться знаннями, тому мені завжди цікаво їх слухати. 

Ну й вчетверте, довезла нарешті усе, що у березні пообіцяла передати до фондів. Люблю виконувати зобов’язання та звільняти таким чином оперативну пам’ять. Навіщо передавати сучасні прикраси до фондів Скарбниці та чи має це якесь значення для Орінго? Якщо вам цікаво, можу розгорнути цю тему й пояснити своє бачення. 

А що робила ще?  Ви ж знаєте, друзі, що через дорогу від Лаври є Мистецький Арсенал? 

І от там з четверга відбувалася очманіть яка подія — Книжковий Арсенал. Планувала на нього потрапити ще у березні, тож в мене чудово поєдналися справи та задоволення. Звісно, я обіцяла собі взагалі не купляти книжок, бо в мене ще з Книжкової країни не всі прочитані. Але ж хто з нас не втрачав голову, потрапивши до раю? 

Окрім Арсеналу були ще зустрічі з друзями, смачні вечері та несподівані знайомства, але саме книжкова феєрія стала для мене фінальною крапкою травня. 

Коли у суботу виповзала звідти під закриття, о 22-й годині, після дивовижного концерту Володимира Войта, то ноги мої запліталися, торба ледве тримала усе «я тільки погортаю», над Лаврою усміхалася повня… І уперше за останні роки я відчула смак того життя, яке в нас може бути після перемоги. Відчула й зрозуміла, куди треба рухатися далі. 

Якщо цікаво про Книжковий Арсенал (що купила, кого бачила, що почула) — теж можу розповісти. Отже, вибір наступних тем есеїв за вами, друзі. А я поки розбираю жовту валізу та думаю, де мені пристроїти нові книжки. 

З любов’ю, Олена Маслова